В’ячеслав Чорновіл: спогади про лідера нації

Історія не знає умовного способу. Але якби В’ячеслав Чорновіл залишився живий у тій аварії 25 березня 1999 року, то новітня історія України точно була б іншою. Такої думки дотримується громадсько-політичний діяч, блогер «Полтавщини» Олег Пустовгар. З нагоди дня народження В’ячеслава Максимовича він поділився своїми спогадами про нього.

«Екстреміст» бував у Гадячі

— Пане Олеже, як ви познайомилися із Чорноволом?

— Спочатку це було заочне знайомство. Коли я був 11-класником, якраз почала роботу Верховна Рада часів УРСР. Та Верховна Рада, яка увійшла в історію, схваливши Декларацію про державний суверенітет України, а потім Акт про незалежність. У тій Верховній Раді діяла потужна опозиція — Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся Чорновіл.

Ви знаєте, мені запам’яталося висловлювання першого секретаря Гадяцького райкому Компартії Петренка, який його таврував на районному радіо, як екстреміста. І мені стало просто цікаво: що за слово таке, чому так називають? Просто його тодішні виступи у Народній раді завжди були із чіткою вимогою щодо незалежності України. В тім і полягав «екстремізм», хоча сьогодні таке визначення цього поняття смішне, звичайно. До речі, «Народний Рух України за перебудову» (так наприкінці 80-х називалася ця організація) був на той час неоднорідною структурою, куди входили як представники демократичної платформи КПСС (тобто ті, хто підтримував політику «перебудови» Горбачова),так і політв’язні комуністичних концтаборів. Тобто у 89-90 роках далеко не всі чільні рухівці однозначно домагалися незалежності, на відміну від Чорновола.

— З якого приводу була ваша перша розмова із Чорноволом?

— У 1992 році, коли я вже був делегатом від Гадяцького осередку обласної конференції Руху, за рекомендацією Миколи Кульчинського і Зої Коваленко потрапив у школу молодого політика. Там перед нами виступало багато політиків різного спрямування, серед них був і Чорновіл. Після одного його виступу я підійшов до В’ячеслава Максимовича і запросив його до Гадяча. Він сказав, що подумає і спробує приїхати. Мене вразило те, що він раптом став говорити про історію міста. Запитав, чи я знаю, що Гадяч — це гетьманська столиця, рідний край Драгоманова, батьківщина Олени Пчілки. Тобто чисто по-людськи до мене поставився. Не було у ньому ніякої зверхності і пихатості, яка притаманна сьогодні багатьом політикам чи то вождям, хоч провладним, хоч опозиційним.

— В’ячеслав Максимович для вас багато значив?

— Мій світоглядний стержень формувався під впливом Чорновола.

Розвозив смаколики для студентів

— Якою він був людиною?

— Найперше — толерантною. Є такий інститут СНД, заснований Костянтином Затуліним, відомим російським політиком, який проголошує територіальні претензії до України. Його філію в Україні очолює Владімір Корнілов, якого часто можна побачити на «Інтері». А в ті роки він був представником організації «Интердвижение Донбасса», яка ставила за мету відокремлення Донбасу від України, не сприймала ідею незалежності України. Так ось, під час одного з виступів Чорновола у школі молодого політика Корнілов задавав йому просто хамські запитання. Це не можна було назвати дискусією, це було саме хамство. Мене вразило, наскільки В’ячеслав Максимович спокійно і з гумором говорив, як «розклав по полочках» опонента.

Коли у телепередачах сьогодні зіштовхуються Корнілов із Іриною Фаріон — не можна почути ні одного, ні другу. Чорновіл у дискусіях був дуже толерантним.

Але, мабуть, найголовніше у Чорноволі — він просто любив людей і це проявлялося у всіх його вчинках. У 1993 році я переїхав по Полтави і працював прес-секретарем обласної організації Руху. А тоді сформувалася журналістська тусовка полтавців, які навчалися у Київському університеті Шевченка. 90-ті роки були голодні, небагаті, тож батьки та друзі молодих журналістів передавали їм їстівне у столицю. Зараз це сприймається з посмішкою і трохи чудно, але вони спокійно могли підійти до Чорновола і попросити його про передачки. Його машина була забита смаколиками, які він завозив у гуртожитки. Сьогодні складно уявити, щоб хто-небудь із партвождів будь-якого спрямування міг собі таке дозволити.

— Але він міг собі дозволити імпульсивні речі. Відомий випадок, коли він зламав мікрофон Олександра Ткаченка, заступника голови Верховної Ради.

— Так, але той намагався протягнути Україну в парламентську асамблею СНД. А за зламаний мікрофон Чорновіл потім заплатив із своєї кишені.

Мені пригадується інша історія з мікрофоном, показова у плані ставлення В’ячеслава Максимовича до людей і неприємних ситуацій. У 96-97 роках я був керівником управи — виконавчого органу обласної організації Руху. Потрібно було організувати зустріч у Глобиному. Там не було рухівців, але була група прихильників. І вони поставили вимогу: приїде Чорновіл — створимо осередок. Ми орендували залу в районному будинку культури. Мене запевнили, що все буде добре, але виступати В’ячеславу Максимовичу довелося без мікрофона. Чи то була провокація районної влади, чи то керівництва закладу, чи просто випадковість — але факт залишається фактом. Чорновіл навіть голос посадив, кілька годин промовляючи майже на півтисячну залу, хоча там була тиша. Після заходу я підійшов до нього перепросити за інцидент — все таки член парламентської асамблеї Ради Європи, людина, за яку кожен п’ятий українець проголосував на президентських виборах у 91-му (але могло бути й більше, значну кількість голосів відтягнули на себе Ігор Юхновський і Левко Лук’яненко). А він мені каже: «Та нічого, але ви повинні розуміти, Олеже, що ми Україну зможемо збудувати, якщо будемо організованими людьми. Ми в цьому програємо комуністам-апаратчикам. Потрібно було перевірити мікрофони».

— Чорновіл збирав повні зали на Полтавщині з вашою допомогою?

— Зараз існує таке поняття у партій, як підвіз: коли приїжджає політик-вождь, то звозять людей, можливо, його прихильників, а, можливо, якісь інші категорії, щоб він перед ними виступив. У 90-ті роки, коли Чорновіл був лідером опозиції, я таке навіть не міг собі уявити. Достатньо було дати оголошення на радіо, на ТБ — і була повна зала. У Полтаві тоді найбільша була у кінотеатрі «Полтава» — зараз приміщення ПД «Листопад». 1300 осіб там уміщається, але люди у проходах стояли, щоб послухати Чорновола. І на кожній зустрічі бували комуністи або прихильники КПУ, які намагалися влаштувати провокації. Запам’яталася зустріч у Пирятині, коли один такий чоловік дозволяв собі дуже різко говорити з Чорноволом, а після зустрічі підійшов і подякував.

Продовження інтерв’ю читайте у наших наступних публікаціях

Анна ДОВГОШЕЙ для «Полтавщини»