Аверкій Гончаренко з Полтавщини: спогади про бій під Крутами

...У ці січневі дні Полтавщина шанує героїв Крут, серед яких і незабутній командир крутянців — Аверкій Матвійович Гончаренко. На його честь на одній із центральних вулиць Лохвиці встановлено пам’ятну таблицю.

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту на Полтавщині (тепер — Варвинський район Чернігівської області). Після завершення студій у Прилуцькій гімназії, 22-річний Аверкій 1912 року закінчив з відзначенням Чугуївську Військову Школу й був призначений на посаду помічника начальника учбової частини 76-го піхотного Кубанського Полку, що був дислокований у Тульчині. У липні 1914 року за мобілізаційним планом Гончаренко став командиром роти 260-го піхотного Брацлавського полку, а за два роки по тому Аверкій Матвійович став командиром 4-го батальйону цього ж таки полку, від літа 1916 року посів посаду курсового старшини 2-ої Київської школи прапорщиків.

Тяжко поранений в боях на полях Першої світової війни та нагороджений за бойові заслуги Хрестом св.Георгія з мечами, Аверкій Гончаренко користувався заслуженим авторитетом з-поміж київських курсантів. Восени 1917 року він зукраїнізував свій курс юнкерів та здійснив його перший випуск, а від січня 1918 року став курінним командантом щойно створеної першої Української військової школи ім.Гетьмана Богдана Хмельницького.

При кінці 1917 року А.Гончаренко був висланий разом з школою проти наступу большевицьких військ під командуванням Міхаїла Артьомовича Муравйова, й взяв участь на чолі підрозділу українських курсантів у трагічному для України бою під Крутами.

Аверкій Гончаренко

У своїх спогадах «З минулих днів» полковник Аверкій Гончаренко писав: «...Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були українці й радо чекали на перорганізування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось... Вже в березні нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом, ген. Івановим та полк.Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім.гетьмана Богдана Хмельницького. Від Генерального Секретаріяту до нас прислали поручника Модеста Семирозума, як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як щось перехідне і непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу. Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб Командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступаючими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на великі й болючі втрати, який стискав серця молодих хлопців, вони без жалів і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ої години ночі, як старі і досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де вони, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша, Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити і слухняно прийняли наказ наступу на Арсенал у Києві. Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелось командувати частинами Армії УНР, що багато із них передучасно наложили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховались за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще із неї було залишилось, було включено до Армії УНР...»

У 1918 році А.Гончаренко проходив службу на посаді скарбника Головної шкільної управи Військового Міністерства УНР та Української Держави Ясновельможного Гетьмана Павла Скоропадського.

У восени 1918 року Аверкій Матвійович став Летичівським військовим комендантом, а від лютого 1919 року обійняв посаду помічника губерніяльного коменданта Поділля, а згодом став штаб-старшиною для доручень військового міністра УНР генерала Всеволода Петріва, відтак входив до складу канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.

У 1920-21 роках Гончаренко був курсовим старшиною Кам’янець-Подільської спільної юнацької школи, а від 1922 року замешкав у Станіславові (нині — Івано-Франківськ), працюючи на ниві сільсько-господарської кооперації.

З проголошенням набору до Української дивізії «Галичина» виявив себе одним із перших старшин УНР у цій Дивізії, займався набором добровольців, а від вересня 1944 року став старшиною штабу одного з полків цієї ж Дивізії.

Від травня 1945 року з частинами 1-ої Української дивізії УНА був інтернований в таборах полонених в Італії (Белярія-Ріміні), від 1947 року замешкав у Великій Британії, а від 1952 року — у США.

Олександр ПАНЧЕНКО, директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, правозахисник