Ісака Дунаєвського змушували каятися в любові до джазу

Ісак Осипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в Лохвиці Полтавської губернії в сім’ї службовця. Дитинство та юність майбутнього композитора минули в Полтаві. Тут він закінчив у 1914 році музичне училище по класу скрипки. Маленький хлопчик з України з простої сім’ї надалі став відомим усьому світу як символ соціалістичного музичного мистецтва. Його називали Моцартом XX століття радянської епохи.

За спогадами його однокурсника М. Батшева, велике враження на підлітка Дунаєвського справили концерти С. Рахманінова і скрипаля Я. Хейфіца, що пройшли в Полтаві в 1913 році у залі Благородного зібрання (нині кінотеатр ім. І. Котляревського).

За порадою першого директора музучилища Д. Ахшарумова, у якого Ізя (так називали друзі майбутнього композитора) вчився по класу скрипки, Дунаєвський вступив до Харківської консерваторії, яку закінчив у 1919 році.

З 1924 року композитор жив у Москві, керував музичною частиною Театру сатири, писав музику до драматичних спектаклів, балету й оперети. Завоювати загальну популярність і любов музиці Дунаєвського допомогло те, що в 1930-ті почався розквіт звукового кіно. Найбільш представницьким жанром відразу став музичний фільм і, насамперед, музична кінокомедія. Центральне місце в них посідала пісня.

Разом із режисером Г. В. Александровим і поетом В. І. Лебедєвим-Кумачом Дунаєвський був одним із творців радянської музичної кінокомедії. Багато пісень композитора стали найголовнішим компонентом драматургії фільму, наприклад, «Марш веселих хлопців» із кінофільму «Веселі хлопці», випущеного в 1934 році, «Пісня про Батьківщину» («Цирк», 1936 рік), у якому партію фортепіано виконав автор, «Марш ентузіастів» («Світлий путь») та інші.

Найбільший розквіт творчості І. Дунаєвського пов’язаний із Ленінградом (нині — Санкт-Петербург), куди він переїхав у 1929-му і де став керівником мюзик-холу, співпрацював із джаз-оркестром Л. Утьосова. Багаторічна творча дружба двох великих діячів музичного мистецтва, знавців і пропагандистів джазу принесла блискучі плоди. Спеціально для джаз-ансамблю Утьосова написані рапсодії на теми народних пісень, а також «Радянська рапсодія». Своїми джазовими творами Дунаєвський довів, що немає «серйозних» і «несерйозних» жанрів, є музика — гарна і погана.

За спогадами поета М. Светлова, пісні «Как много девушек хороших...» та «Пісня про Каховку» були написані за годину, а от «Пісня про Батьківщину» («Широка страна моя родная...») мала 36 варіантів...

«Мою творчість я назавжди присвятив молодості», — писав Дунаєвський. Вдала, дзвінка «Пісенька про веселий вітер», що пролунала у фільмі «Дети капитана Гранта», як і увертюра до цього фільму, стали найяскравішими подіями 1936 року. За музику до кінофільмів композитор двічі удостоювався Державної премії СРСР — у 1941 і 1951 роках (фільм «Кубанські козаки»).

Також Ісак Дунаєвський написав 14 оперет. У різні роки у театрах СРСР і за кордоном із успіхом йшли його оперети «Золота долина», «Вільний вітер», «Син клоуна», «Біла акація». Продовжуючи традиції нововіденської оперети (І. Кальман, Ф. Легар), радянський композитор прокладав у цьому жанрі нові шляхи, використовуючи у своїх творах грузинський, російський, єврейський фольклори.

На концертах автору часто ставили запитання: «Чому Ви пишете в легкому жанрі, чи не могли б Ви написати значні твори?». «Я міг би написати й оперу. Але немає гарного лібрето, — відповідав маестро. — Мене просив Большой театр написати балет „Світло“. Але як писати про колгоспну електростанцію? Про це написано 16 повістей. Скільки можна?..»

Починаючи з другої половини 1940-их офіційне ставлення до Дунаєвського з боку влади різко змінилося. Згодом, через багато років, у вересні 1977-го, Зінаїда Осипівна Дунаєвська (сестра композитора) розповідала: «У період цієї метушні я зателефонувала Ісаку з Полтави і запитала його про самопочуття. «Зіночко, — відповів він мені, — я розучився молитися. Якщо ти ще вмієш це робити, то помолися нашому Богу за росіянина Тихона Хрєнникова — я йому зобов’язаний честю і життям» (Хрєнников був тоді головою Спілки композиторів СРСР). Ідеться про відому постанову ЦК ВКП(б) про оперу Мураделі «Дружба народів», де вщент були розгромлені Восьма симфонія Шостаковича й оперета Дунаєвського «Вільний вітер», причому останній твір обвинувачувався в космополітизмі. Особливо в «лінчуванні» старався композитор Соловйов-Сєдой, якого правляча еліта хотіла поставити на «престол» замість народного улюбленця Ісака Йосиповича. Особливо дісталося тоді пісні «Моя Москва», яка була сповнена поетикою російського міського романсу, столиці і згодом стала гімном Росії. Газета «Советская культура» писала: «Тема про улюблену Москву вирішена тут у дусі закордонного „легкого жанру“, поза будь-якими національними традиціями».

На зустрічі зі студентами в 1950 році в концертному залі Горьківської державної консерваторії композитор, зокрема, сказав, що в період війни він не міг писати, відчуваючи «творче безсилля», тому що «грім гармат — не моя стихія». У зв’язку з цим розповідають, як композитор Микита Богословський якось підійшов до Дунаєвського і поділився своїм жартом: «А Ви знаєте, я прозвав Вас — ІССЯК Осипович...». Пізніше Дунаєвський скаже. «Я своєю творчістю заробив Сталінську премію, а М. Богословський потрапив до постанови ЦК ВКП(б) як автор вульгарної музики до кінофільму „Велике життя“. Моя творча лампа горіла і горітиме».

Безумовно, Дунаєвський не «иссяк». Про це свідчить його сповнена юнацької свіжості «Біла акація», над якою він працював в останні місяці свого життя. Але дрібні невдачі, закономірні у творчому процесі (вони були і в пік слави, у другій половині 1930-их), тепер сприймалися композитором майже з містичним страхом. Характерний у цьому плані конфлікт із Пир’євим — під час зйомок фільму «Випробування вірності» (1954 рік). Суворий, важкий за характером Пир’єв, який вимагав від поетів та композиторів безкінечних «варіантиків», цього разу безапеляційно сприйняв усі симфонічні й пісенні номери Дунаєвського (серед них такий шедевр, як «Не забувай»), окрім романсу Ольги. З ніжністю (Пир’єв обожнював Дунаєвського), але категорично режисер заявив:

— Цей номер, Дунечко, Вам не вдався. Обійдемося без нього.

— Завтра будуть «варіантики». Ви теж вважаєте, що я вже не здатен... Але я Вам доведу! — з відчаєм парирував композитор. — Цей романс співатиме Обухова!

Пир’єв ласкаво обняв Дунаєвського за плечі:

— Чому Ви думаєте, що в Обухової смак гірший, ніж у мене?

Але для Дунаєвського це вже було питання життя або смерті:

— Я доведу!..

І довів. Яким чином Ісаку Осиповичу вдалося умовити Надію Андріївну Обухову співати цей «безбарвний» романс, невідомо. Але факт залишається фактом: Обухова знайшла йому місце у своєму творчому репертуарі і співала під назвою «Осіння пісня». У цілому Дунаєвський був задоволений: не «иссяк» і отримав ще одну перемогу! 

Це був період, коли Дунаєвського, Шостаковича, Прокоф’єва, Хачатуряна змушували «каятися» в пресі, виносити собі ж вирок. Але якщо корифеїв «серйозної» музики закликали зректися «формалізму», то Дунаєвського — улюбленого джазу. Був момент, коли Ісак Осипович каявся в «страшному гріху»: мовляв, винний, занадто вже захопився джазом, пишучи музику для кінофільму «Моя любов»...

Він рятував себе тим, що не розставався з роялем. Від нього відвернулися колишні соратники Григорій Александров і Любов Орлова. Зате в особі режисера Івана Пир’єва композитор знайшов нового друга.

Влада лише раз, у 1947 році, дозволила з’їздити Дунаєвському за межі СРСР — у Чехословаччину, де знімалися окремі епізоди фільму «Весна». У 1951 році його не пустили до Берліна на міжнародний фестиваль молоді, де Пир’єв знімав документальний фільм «Ми за мир» із музикою композитора, зокрема зі знаменитою піснею «Летите, голуби, летите...».

На жаль, близькі люди завдавали Дунаєвському душевних страждань. 7 листопада 1951 року компанія однокурсників Євгена (сина композитора) після гуляння на їхній дачі виїхала на машині. За кермом була захмеліла дівчина, яка не впоралася з керуванням і загинула. Сина Ісака Осиповича відрахували з інституту кінематографії. Скільки мерзотних чуток у зв’язку з цим поширювали недруги композитора...

Дунаєвський глибоко переживав систематичне замовчування його творчості. Сьогодні в це важко повірити. Багато хто переконаний, що в роки культу особи Сталіна музику Дунаєвського насаджували насильно, як картоплю при Катерині ІІ. Але витяг із листа композитора до І. Сєрої (січень 1953 року) свідчить про інше: «Звичайно, я певною мірою марнолюбний, як кожний артист. Мені хочеться ласки і похвали. І тут я констатую з величезним болем і здивуванням, що вся моя діяльність покрита завісою цілковитого мовчання. Труна! Рецензії на мої концерти бувають у місцевих газетах, і все. Ви не знайдете в Москві жодного примірника моїх нот... Що це все означає, можна тільки здогадуватися...».

Тільки за рік до смерті композитора музичне видавництво ризикнуло нарешті видати в авторській симфонічній версії знамениту увертюру до кінофільму «Діти капітана Гранта». Навіть популярний «Вихідний марш» із кінофільму «Цирк» і чарівний вальс із кінофільму «Світлий шлях» розмножували лише переписувачі нот для симфонічного оркестру.

Радісна музика Дунаєвського славила не тоталітарний режим, а повноту й красу життя. До чого ж треба було довести життєлюбного композитора, щоб він одного разу вигукнув: «Мені дуже набридло моє життя, усі мої справи, усі мої заняття!» (із листа до Р. Риськіної від 3 січня 1952 pоку). Ні, Ісак Йосипович не наклав на себе руки. Хоча чутки про це завзято поширювалися. Він занадто любив життя і вірив у його майбутнє перетворення. Просто не витримав багаторічних душевних травм і 25 липня 1955 року раптово помер від сильного серцевого спазму. Некрологів не було ні в «Правді», ні в «Известиях». Вони з’явилися в «Литературной газете» (!) й у тому ж «Советском искусстве». Ніхто з членів Політбюро ЦК КПРС та правлячої верхівки не підписався під некрологом, у якому йшлося про автора «Пісні про Батьківщину» і «Маршу ентузіастів». У залі Московської консерваторії 80-літня мати, схилившись над труною 55-річного сина, безперервно повторювала: «Навіщо ви зняли з мене мою корону?». Вона добре знала, хто були ці «ви»...

Революційна епоха, що народила свого довірливого оспівувача, його ж і вбила. Вона не могла вибачити йому «крамолу» оголеності й чесності почуттів, широкого, нічим не стримуваного буйного музичного розливу, що був схожий на бунт, незважаючи на вірнопідданські словесні тексти. Казарменому соціалізму потрібні були сумлінні ремісники, а не талановиті незалежні художники.

Володимир КІНЬКО, журналіст, член Асоціації піаністів України