«Полярний синдром». Історія піхотинця «Жука»
Максим, позивний «Жук», — піхотинець 17 Полтавської бригади НГУ «Рейд». Разом зі своїм підрозділом він тримає вогневу позицію та діє в обороні, аналізуючи обстановку. «Найважче — коли йде штурм передових позицій або з флангу, а ти не можеш допомогти навіть вогнем. Тому що ландшафт — десь висоти, десь низини. Як би ти не хотів — нічого не зробиш. Просто чекаєш у цій невідомості», — продовжує свою розповідь Жук.
Найяскравішим у пам’яті Жука залишився виїзд на куп’янському напрямку. «На Івана Купала. Там тяжко було. У нас виїзд за виїздом, ніколи було продихнути».
До війни він працював у Білорусі, у типографії. «Дізнався, що почалася війна. Зайшов у Telegram, почав дивитися українські пабліки, побачив як летять ракети. Прийняв рішення їхати. Вийшло виїхати тільки з другого разу. Перший раз не пропустили — на білоруській стороні знайшли якусь причину. Другий раз — проїхав через Польщу. З маленьким рюкзаком — білизна та шкарпетки, — сміється. У Львів приїхав уночі, переночував на вокзалі, зранку пішов до військкомату».
Спочатку Жука не взяли — сказали, що добровольців вистачає. Але все ж він дочекався свого виклику і став у стрій.
На питання, що найважче для нього, він відповів: «Найважче — не холод, не виснаження. Найважче — перша меддопомога. Медичну допомогу треба вміти надавати — тому що „евак“ може приїхати і через годину, і через добу. Бо коли надавати першу допомогу — дуже тяжко. Перший раз коли це відбувається — важко. Морально. Ти бачиш кров, десь кістки вилізли. До цього треба бути морально готовим».
Побут — як у полярників. «Я читав про полярників, які виходять в експедицію, живуть у невеличкому просторі: там сім чоловік, пів року або рік, і у них немає змоги змінити обстановку. І навіть найкращі друзі часто починають дратувати одне одного. Це завжди буває». «Ми, коли виходимо на позиції, розуміємо: у кожного свій характер, свої звички, і це потрібно якось сприймати». «Полярний синдром», — усміхається.
17 Полтавська бригада НГУ «РЕЙД»
