Справедливість як тягар. Проблема «безбілетника»

І в центрі нашої уваги питання: теорія Ролза зрозуміла і логічна. Вона дає практичний рецепт побудови справедливого суспільства. Не те щоб просто, але можливо. При цьому більшість людей не тільки вважають, що живуть у несправедливому суспільстві. Вони впевнені, що справедливих суспільств ніколи не існувало і що справедливість взагалі неможлива. І треба визнати, що підстави для подібних сумнівів є. Чому так?

Спочатку коротка відповідь. Справедливість, як і демократія, це важка щоденна праця. І при цьому праця неоплачувана. Нагородою можуть служити переваги, які отримують від життя у справедливому суспільстві. Але як ми вже зазначили вище — є нюанс. Але як би там не було, побудова справедливого суспільства вимагає зусиль. Справедливість це не подаровані кимось плюшки, а якщо повернутися до термінології Ролза, тягар. Тягар, який приймає на себе добровільно всі члени суспільства. Або переважна їх більшість. А якщо ні, то й ні.

Тепер відповідь розгорнута. Перше. Справедливість можлива в суспільстві, що складається з вільних людей. Причому вільних не формально, а ментально. Якого чоловіка я називаю вільним? Того, хто може здійснювати вчинки і діяння без претензій на оплату і без примусу. Того, чиї дії не обумовлені необхідністю. Так що, якщо основним принципом взаємовідносин у суспільстві є принцип «а що я з цього матиму», таке суспільство навряд чи можна назвати вільним.

Друге. Справедливість можлива в суспільстві, що складається з моральних особистостей. Хто це? За Ролзом це люди, яких характеризують дві особливості. По-перше, і це для мене було дещо несподівано, людина повинна знати, чого вона хоче від життя. Або, якщо за наукою, мати свою концепцію блага. Концепція ця втілюється в раціональному життєвому плані. А по-друге, така людина керується в основному бажанням діяти відповідно до певних принципів правильності. І виходячи з цього, надає перевагу способу життя, що виражає її природу як вільної і рівної раціональної особистості.

Крім цього, моральність передбачає повагу один до одного. За Ролзом, поважати один одного як моральних особистостей означає спробувати зрозуміти цілі іншого та його інтереси з його власної точки зору і знайти обґрунтування, що дозволяють прийняти обмеження на свою поведінку на користь іншого члена колективу. І саме статус моральної особистості дає право на рівну справедливість. Ще раз — тільки якщо ви справді є моральною особистістю, ви можете мати права на рівну справедливість. А якщо ні, то й ні.

Третє. Справедливість можлива в суспільстві, члени якого мають почуття справедливості, а також бажання застосовувати принципи справедливості і діяти відповідно до них. Якщо докладніше, то ми вже знаємо, що люди об’єднуються в колективи з метою організувати взаємовигідну кооперацію, яка допоможе покращити життєві перспективи кожного члена спільноти. При об’єднанні кожен погоджується з певними правилами і, таким чином, йде на добровільне обмеження своєї свободи. При цьому кожен повинен бути впевнений, що й інші члени спільноти погоджуються на подібні обмеження, а не прагнуть отримувати вигоду від кооперативних зусиль інших людей, не вносячи при цьому своєї частки. При цьому баланс вигоди не має значення. Тобто ви продовжуєте дотримуватися взятих на себе зобов’язань навіть у тому випадку, якщо вам здається, що хтось інший має більшу вигоду, ніж ви.

Це і називається тягарем зобов’язань. Людина обирає раз і назавжди всі стандарти, які керують її життєвими перспективами. І погоджується з тим, що повинна буде дотримуватися їх, навіть при реалізації гірших можливостей. При цьому вона повинна бути впевнена, що й інші члени спільноти готові чесно нести тягар зобов’язань незалежно від задоволеності виконанням свого життєвого плану. На цьому ґрунтується почуття довіри, без якого ніяке справедливе суспільство неможливе. Принаймні воно ніколи не буде стабільним.

Трохи докладніше можемо поговорити на прикладі обов’язку взаємної допомоги. Публічне знання про те, що ми живемо в суспільстві, в якому ми можемо сподіватися на те, що інші прийдуть нам на допомогу в важких ситуаціях, саме по собі має величезну цінність. І не важливо, якщо ми самі ніколи не будемо потребувати цієї допомоги, а нас час від часу будуть закликати її надавати. Як говорилося вище, баланс вигоди в цьому випадку не має значення. Головна цінність цього принципу вимірюється не допомогою, яку ми дійсно отримуємо, але швидше почуттям упевненості і довіри до намірів інших людей і знанням про те, що якщо допомога нам колись знадобиться, ми її отримаємо.

Якщо спростити по максимуму, то це можна порівняти з ситуацією, згідно з якою значно краще, коли у тебе є парасолька, але немає дощу, ніж коли йде дощ, але немає парасольки. А обов’язок тягати з собою парасольку, навіть якщо прогноз говорить «ясно», і є той тягар, який зобов’язується нести кожен член справедливого суспільства.

Прослухавши те, що я вже сказав, покрутивши навколо головою і оцінивши реалії, багато з вас скажуть, що намальоване мною суспільство ідеальне і на практиці неможливе. І що прикладів такого суспільства в історії людства знайти не вдасться. А я не погоджуся. Все залежить від мети, від ідеї і від того, наскільки глибоко може вкорінитись вона в свідомість більшості. Та й приклади є. На основі ідей Мартіна Лютера, і можливо більшою мірою, Жана Кальвіна, вдалося створити якщо не глобальне суспільство, то принаймні численні спільноти не просто справедливих, а майже святих.

Чесність пуритан була майже патологічною. І виконання взятих на себе зобов’язань повним. Макс Вебер у своїй знаменитій книзі наводить такий приклад. Німецький лікар, який тільки починав свою практику в США, приймав пацієнта. Той спочатку відрекомендував себе, а потім додатково повідомив, що є членом такого-то приходу, такої-то церкви. Відразу не усвідомивши, навіщо йому потрібна подібна інформація, лікар, тим не менш, уточнив це у більш досвідченого колеги. Той посміхнувся і відповів: «У перекладі на німецьку це означає «за оплату рахунку можете не переживати». Виходячи з досвіду пуритан, я впевнений, що побудова суспільства, що задовольняє трьом описаним вище вимогам, в принципі можлива. Правда є ще четверта.

Четверте. Справедливість можлива в суспільстві, де люди чесні. У даному контексті можна говорити про чесність двох типів. Перше, чесність при виконанні своїх природних обов’язків. Тобто тих, які прийняті як правила у вихідному положенні. Про них ми вже поговорили, коли обговорювали питання про тягар зобов’язань.

Однак у будь-якому суспільстві виникають ситуації, коли людина бере на себе додаткові зобов’язання. Навіщо? Та тому що реалізація її раціонального життєвого плану вимагає згоди інших членів спільноти. Йдеться про політиків, суддів, чиновників і претендентів на інші публічні посади. А для отримання згоди на заняття цих посад людина бере на себе додаткові зобов’язання і оформлює їх у формі обіцянок.

Обіцянки ці — справа добровільна і публічна. Той, хто займає громадську посаду, бере на себе зобов’язання перед своїми співгромадянами, від яких він домагається довіри і віри в себе. Набір цих зобов’язань може бути різним. Від зобов’язань виконувати свою роль, що визначається правилами деякого інституту, до зобов’язання здійснити деяке діяння, яке плідно позначиться на покращенні життєвих перспектив кожного члена спільноти. Виконання зобов’язання тримати обіцянку — це і є принцип чесності.

«Чувак, — скажете ви, — так тут і собака зарита. Справедливості немає тому, що політики брешуть. А вся система влади побудована таким чином, що ані змусити чиновників і політиків виконувати свої обіцянки, ані покарати їх за невиконання неможливо». Звичайно, це проблема. Хоча, з моєї точки зору, не головна. І її не так складно вирішити.

Головна проблема в іншому. Ми вже говорили, що в справедливому суспільстві важлива чесність двох типів — чесність у виконанні взятих на себе додаткових зобов’язань і чесність у виконанні своїх природних обов’язків. Звичайно, зобов’язання політиків відомі, оскільки добровільні і публічні. Їх виконання легко простежити і при нагоді пред’явити. А непублічні члени суспільства, яких переважна більшість, ніяких зобов’язань на себе не беруть. Але це неправда. Природні обов’язки люди беруть на себе за замовчуванням, оскільки є членами суспільства і зобов’язуються не тільки виконувати прийняті в суспільстві правила сумісного існування, але й вносити пропорційний внесок у розвиток цього суспільства. Ось тут і виникає головна проблема — проблема «безбілетника».

«Безбілетник» це той, хто вважає, що всі повинні діяти справедливо, крім мене, якщо це мені не вигідно. Це той, хто користується благами кооперації, але не вносить свого пропорційного внеску. Той, хто вважає, що у великому колективі ухилення однієї людини від виконання своїх зобов’язань ніяк не вплине на загальну ситуацію, і він, так само як і всі, отримає вигоду від колективного блага в будь-якому випадку. Тому можна ухилитися від зобов’язань щодо захисту від збройної агресії, недоплачувати податки, кидати «бички» повз урни або паркуватися як мудак. Захистять, оплатять, підметуть, об’їдуть.

Але головне зло від «безбілетника» не в тому, що в загальній касі буде менше грошей. А в тому, що він підриває стабільність суспільства, знижує рівень довіри в ньому і провокує інших слідувати його прикладу. Тому що люди можуть відчувати спокусу ухилитися від свого внеску, коли вони мають підстави підозрювати, що інші не вносять свій. І чим більше «тих, хто без квитка», тим менше шансів на справедливе суспільство. Ми ж розуміємо, що в будь-якому трамваї хтось може їхати без квитка. Але як тільки кількість таких людей перевищить критичну масу, трамвай зупиниться. А якщо кількість «безбілетників» у суспільстві перевищить критичну масу, то взаємовигідна кооперація перестане бути можливою. Суспільство розпадеться. І що тоді? Спитайте Гоббса.

І ще одне. Зазвичай «безбілетник» не афішує своє «ухилення». Але буває, що його ловлять і пред’являють. І ось тоді починається те, що мене найбільше злить і дратує. Він починає підводити під свою мерзенність «філософію». Філософія ця проста і зазвичай зводиться до фрази «я нікому нічого не винен». Чувак! Якщо ти нікому не винен, якщо ти відмовляєшся від обов’язків, то звідки візьмуться права? Твої права — це чиїсь обов’язки, так само як і права інших людей можливі лише при виконанні тобою твоїх обов’язків. Немає обов’язків — немає прав. Тому єдиний метод боротьби з «безбілетником» — примус. Ролз з цим згоден. І я також.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!