Навіщо переписувати історію?

А якщо так, то й достовірне історичне знання неможливе. Більше того, не дуже зрозуміло навіщо воно взагалі комусь необхідне. Звичайно, існують аргументи на користь вивчення історії. Але не менш аргументована думка, що історія шкідлива. І що — користь чи шкода — переважить, питання, що не має, мабуть, остаточної відповіді.

Але якщо все так неоднозначно, тоді навіщо? Навіщо ці мегатонни книг, монографій, досліджень? Навіщо?

Відповідь є. Історичні дослідження, інтерпретації та реконструкції допомагають створювати корисні наративи. Вони надають факти, підтвердження та аргументи на користь заздалегідь висунутого твердження. А наративи, в свою чергу, виховують, переконують, мотивують та організовують суспільства на виконання завдань сьогоднішнього дня. А ще, вони формують ідентичність.

Це настільки загальновідомо і банально, що й доводити нічого непотрібно. Кожен з нас знає десятки цитат, мемів і афоризмів, що підтверджують такий підхід. Ну наприклад: історія — це політика, звернена в минуле. Не чули? Або, найнепередбачуваніша річ — наше минуле. Або, люди сліпо вірять в наратив і зовсім не цікавляться фактами. Або, будь-яка історія є передусім історією часів свого написання. Або, відбір історичних фактів залежить від інтересів тих, хто живе в теперішній час. Або, не минуле визначає майбутнє, а навпаки. Або, нація — це група людей, об’єднана спільною оманою щодо свого минулого. А ось в більш лайтовому варіанті: історія — це конвенція, це певна система домовленостей сучасних поколінь про те, як ми бачимо наше спільне минуле. Продовжувати можна нескінчено.

І при всьому при цьому мільйони людей постійно запитують — навіщо переписувати історію? Тут залишається тільки розвести руками і запитати: «Чувак, ти про що? Ти справді віриш, що та історія, якої тебе вчили в середній школі, насправді є продуктом об’єктивного історичного дослідження, а не черговим варіантом багаторазово переписаних більш старіших версій? І що на цій підставі вона володіє імунітетом на переписування. Ти серйозно?»

На захист подібних тверджень можна сказати лише одне: практично будь-яка людина, що вірить в той чи інший наратив упевнена, що її розуміння історії ґрунтується на об’єктивних історичних дослідженнях і насправді і є незаперечною історичною правдою. А ті, хто має іншу точку зору, свідомо спотворюють історію для своїх власних інтересів і є тому брехунами та негідниками. Розвінчати подібні омани неможливо. Тому не буду і намагатися. Краще розважу вас деякими наративними історіями з короткими коментарями на тему «як це працює».

Для початку два наративи про шульгу. Перший, мабуть, багатьом відомий. Англійці подарували цареві дивовижну механічну блоху — крихітну сталеву фігурку, яка могла танцювати. Тульський майстер на прізвисько Лівша, з метою довести, що російські майстри не гірші за англійських, блоху «підкував». Правда після цього вона перестала танцювати, але кого це хвилює.

Не потрібно бути Сократом, щоб зрозуміти, що за складністю, рівнем майстерності, і величчю задуму робота Лівші просто не співставна з роботою англійських майстрів. І не на користь Лівші, зрозуміло. І що, насправді, підкувавши блоху він її просто зіпсував. Але хто буде про це думати? Це ж не логічна задача. Це наратив. Створений з зрозумілою метою. Довести, що мовляв ми не гірші, і порадіти тому, як ми «удєлалі англосаксів».

А з цього наративу виникають стійкі переконання, що мовляв якщо у тебе зламався «Мерседес» і «рідна» СТО виставила за ремонт астрономічний рахунок, то не ведися, а їдь в гаражі до дяді Васі на прізвисько Кулібін. Він його розбере, а потом збере. Правда залишиться відро зайвих деталей, але машина поїде. І взагалі, «що рускому здорово, то німцю смерть». І не варто заморочуватися на тій очевидній думці, що експлуатація автомобіля, з якого вилучили частину деталей, це майже гарантована смерть не тільки для німця, але й для росіянина.

А ось розповідь про іншого шульгу. Колись давно, приблизно в 508 році до н.е. етруський цар Порсенна обложив Рим. Молодий римський патрицій Гай Муцій вирішив убити царя, щоб зняти облогу. Він пробрався в етруський табір, але помилково замість царя убив писаря. Його схопили і зажадали під страхом тортур розповісти про плани римлян. Тоді Муцій, щоб показати свою зневагу до болю і смерті, засунув праву руку в жаровню з палаючим вугіллям і тримав її там, не виказуючи ознак болю. А ще сказав, що за ним прийдуть ще сотні таких самих рішучих римлян. Цей вчинок настільки вразив Порсенну, що він вирішив укласти мир з Римом. За цей подвиг Муцій отримав прізвисько Сцевола («шульга»), оскільки позбувся правої руки.

Цей наратив нічого не пояснює. Він виховує. Доблесть, самопожертву, патріотизм. І якщо ти готуєшся воювати, то ти повинен створити і впровадити у свідомість мас широкий наратив, що складається з таких і подібних їй історій. І якщо у тебе вийде з наративом, то цілком імовірно вийде і з війною, і з перемогами. Не дарма Бісмарку приписують фразу: «Війну виграв прусський шкільний учитель» як пояснення перемоги Пруссії в австро-прусській війні 1866 року.

А ось приклад переписування наративу. Переяславська рада. Довгий час існував наратив про возз’єднання двох братніх народів. Чому він проіснував так довго? Та тому що всіх влаштовував і був для всіх корисний. Ну як всіх? Для тієї невеликої частини суспільства, яка цими питаннями цікавилася. Переважній же частині населення, що складалася з кріпаків було не до історичних наративів.

А чому влаштовував? Імперців, тому що обґрунтовував легітимність володіння Україною. А українську шляхту, тому що обґрунтовував рівні права на власність і кар’єру. Ми ж не якісь татари, яких завоювали і поставили в стійло! Ми об’єдналися самі, як рівні. І треба сказати, що права отримали. І деякі зробили відмінні кар’єри. Безбородько, Паскевич, Розумовський досягли максимально можливого в рамках імперії статусу і влади. А Хрущов і Брежнєв просто максимального, але в рамках уже імперії комуністичної.

А потім прийшло 19-тє століття і почали формуватися нації. А разом з ними і ідеї національної держави та незалежності. І наратив про добровільне возз’єднання перестав багатьох влаштовувати. З’явився інший. Це було не возз’єднання, а військовий союз. І москва порушила договір ще до того, як під ним висохли чорнила. А потім ще поділила Україну з Польщею. Ту Україну, яку від цієї ж Польщі обіцяла захищати.

Обидва ці наративи легко довести, посилаючись на факти, документи, міркування і логіку. А ось спростувати неможливо. Тому що наратив, це питання віри. І поки існують групи людей, що вважають той чи інший наратив для себе корисним, вони будуть існувати і далі. Обидва одночасно.

А ось ще приклад зміни наративів. Шотландський історик Ніл Фергюсон у своїй книзі «Цивілізація» нарікає на те, що ряд провідних університетів, починаючи зі Стенфорда в 1963 році, припинили пропонувати студентам класичний курс історії західної цивілізації. В школах вийшов з моди великий наратив про західний прогрес. Школярі та студенти вивчають «модулі», а не історичний наратив. Від них чекають співчуття, а не міркувань про те, чому і як народи потрапили у відповідні обставини.

В результаті 31% випускників не знають де йшла Англо-бурська війна, 32% упевнені, що англійськими військами при Ватерлоо командував Нельсон, 17% стверджують, що Кромвель брав участь в битві при Гастінгсі, а 25% не здатні відповісти, в якому столітті відбулася Перша світова війна.

Фергюсон вважає, що це прикро. І я з ним в цьому повністю згоден. Але ось питання. Звичайно приємно вважати, що нас, розумних, в цьому світі тільки двоє — я і Фергюсон. Але очевидно, це не так. І ті люди, які впроваджують в свідомість мас таке розуміння історії, теж мають певні заслуги перед наукою, написали немало книг і користуються в науковому товаристві великою повагою. І тоді чому? А тому, що існує запит. Тому що ошалівши від нещасть, що принесли дві світові війни, європейці, майже консенсусом, прийшли до висновку, що якщо бажання вижити не повністю атрофувалося, то необхідно терміново знижувати рівень агресії і насильства в суспільстві і підвищувати рівень толерантності. А якщо так, то і про Гастінгс і про Ватерлоо краще забути.

Але є і інше питання. Захід, це ще не весь світ. І в іншій його частині існують суспільства, в яких толерантність не в пошані, а насильство як і раніше основний спосіб вирішення проблем. І зіткнення цілком можливе. Розуміння цього потихеньку приходить. І в той момент, коли воно стане мейнстрімом, повернеться наратив і про Ватерлоо, і про «тягар білої людини», і про битву на Каталаунських полях, під час якої мужні європейці розгромили азіатські орди, і про Карла Молота, що розбив арабів в битві при Пуатьє.

А якщо ні, то боюся, що прийде час, коли єдиним наративом виявиться наступний: довгі століття невірні, в плащах з кривавим хрестом на грудях, гнобили і грабували дітей Пророка. Але, слава Всевишньому, мужні воїни халіфату зруйнували богомерзенних послідовників Шайтана і пам’ять про них буде поховано під пісками аравійської пустелі. Не хотілося б.

Ну і наостанок, ще один. 25 серпня 1944 року — в день, коли в Париж увійшли французькі та американські танки, а на дахах ще сиділи німецькі снайпери, — генерал Шарль де Голль виступив перед натовпом в паризькій ратуші. Він почав свою промову зі слів: «Париж розорений! Париж зламаний! Париж замучений!». Це була брехня. Про це знав де Голль, про це знав кожен, хто стояв в натовпі.

Спочатку Гітлер планував зрівняти Париж із землею, але потім виникла ідея краща. В липні 1940 року Геббельс заявив, що Париж буде зразковим містом, кипучим і веселим, щоб життя під нацистським пануванням виглядало ідеальним в очах американців і громадян інших нейтральних країн. Німці зробили Париж розкішним «центром дозвілля» для своїх військових і чиновників. Невдовзі після початку окупації театри відновили роботу, і зали ломилися від глядачів — і французів, і німців. Кабаре відкривалися і процвітали. Концерти збирали тисячну аудиторію. Зростали продажі грамзаписів американського свінгу і джазу. І загалом, не буде перебільшенням твердження, що в першій половині 40-х, Париж був найкайфовішим містом Європи. І так, поки рейх здавався тисячолітнім, Франція в цілому була за Петена.

І тільки потім, після поразки Німеччини був вигаданий міф про загальний опір і неприйняття колаборантів. По-іншому було не можна, інакше країна знову сама себе розірвала б на шматки. Цей наратив повернув Франції певну репутацію, і дозволив громадянам позбавити себе і від нестерпного сорому і від почуття провини. І загалом допомогло, і країна живе у своїй вічній парадигмі величі і процвітання.

Чекаєте висновків? Їх не буде. Хіба що побажання — більше наративів хороших і корисних.

«Стій, стій! — скажете ви, — а що ж тоді робити з історичними дослідженнями? Вони взагалі навіщо?». Ті, які працюють на підтвердження корисного наративу, очевидно потрібно вітати. Це зрозуміло. А ті, які претендують на недосяжну, але таку бажану об’єктивність? І ті, які в погоні за цією самою об’єктивністю здатні зруйнувати важливий і корисний наратив? А я не знаю. Вирішуйте самі!

Лайки, коментарі, підписки щиро вітаються!