Як політика стала «брудною справою»

Ніщо в нашому житті не трапляється так рідко і не триває так коротко, як довіра до влади. Нічого не викликає такої одностайності, як переконання, що «влада псує». Жодне переконання не вкорінилося так глибоко, як те, що всі політики — це збіговисько мерзенних негідників. Чому так відбувається і чи завжди так було? Давайте спробуємо розібратися.

Так точно було не завжди. Стародавні греки, згідно з Арістотелем, виділяли три види занять, які тільки й гідні вільної людини, три способи життя. Це життя, проведене в насолоді тілесною красою; життя, присвячене прекрасним діянням у полісі; та споглядальне життя філософа.

Чому саме ці? Та тому що вільна людина — це людина, яка не залежить від життєвої нужди та створених нею обставин. Людина, звільнена від влади необхідності. Людина, здатна займатися речами, що не мають якоїсь певної корисності. Людина, яка приймає рішення не тому, що так потрібно, а тому, що я так хочу.

Греки винайшли поліс — унікальне в деяких сенсах державне та соціальне утворення. А ще греки винайшли політику як мистецтво жити в полісі. До них жодної політики ніколи не існувало. І під політикою вони розуміли зовсім не те, що ми розуміємо під нею зараз — тобто боротьбу за владу та державні посади. Що ж тоді?

У полісі громадянин проживав два життя. Крім свого приватного життя, він отримав свого роду друге життя, публічне, або політичне. І це були два різні життя. Приватне життя, пов’язане з добуванням хліба насущного, а отже територія несвободи. І якщо так, то примус і насильство у цій сфері виправдані, оскільки вони дають єдиний засіб піднестися над необхідністю — наприклад, через панування над рабами та домашніми — і досягти свободи. Голова сім’ї здійснював деспотичну владу, наказуючи, а не переконуючи, і був звільнений від будь-якого стороннього осуду чи відповідальності за все, що відбувається в стінах його власного дому.

Територія свободи обмежувалася виключно публічною, або політичною сферою. Поліс відрізнявся від сфери домашнього господарства тим, що в ньому жили лише рівні, тоді як порядок домоволодіння ґрунтувався на нерівності. Опинившись усередині полісу від насильства як способу вирішення проблем, громадяни зосередилися на промовах і діяннях як на двох основних видах діяльності, гідних вільної людини. І відтоді вільним суспільством ми називаємо спільноту рівноцінних і рівносильних володарів здатності до вчинку.

Ті ж, хто уникав політики, хто концентрувався виключно на приватному, хто подібно до рабів не мав доступу до громадського або подібно до варварів взагалі не заснував відкритої для всіх публічної сфери, власне людиною не був. Оскільки, людина — «політична тварина». А раб — просто тварина. Не людина.

Крім цього, на думку греків, політична, тобто публічна сфера прямо призначена для того, щоб забезпечити безсмертя смертній людині. Як випливає зі знаменитої надгробної промови Перікла, поліс гарантує тим, хто зробив море та сушу ареною своєї доблесті, що вони не марно жили і діяли. Поліс подбає про те, щоб захоплення сучасників не згасало серед нащадків, щоб довгі століття сяяла слава великих вчинків і промов.

Підсумовуючи, скажемо — для греків політика була основним засобом, щоб забезпечити собі свободу і безсмертя. І ми згрішимо проти істини, якщо скажемо, що їм це не вдалося.

Дещо інакше ставилися до політики римляни — найполітичніша нація з усіх, що колись існували. Та й політика була у них дещо іншою. Якщо для греків політика була способом самореалізації вільного громадянина, то для римлян — це насамперед служіння державі. Не поліс, а res publica — «громадська справа» або «справа народу», пріоритет спільних інтересів над приватними.

Римський громадянин повинен був служити res publica, ставлячи благо держави вище особистої вигоди і, незважаючи на жертви, активно брати участь у громадському та політичному житті. По-іншому, ніяк. Інакше з чого б це Марк Красс, за деякими оцінками найбагатша людина всіх часів і народів, замість того, щоб кайфувати і насолоджуватися життям, поперся в Парфію, де і був зарізаний варварами. Разом із сином.

Не можна сказати, що антична демократія подобалася всім. І дійсно, якщо право говорити і діяти є у кожного, то вам досить часто доведеться слухати промови дурнів. А це напружує. Гірше того, вчинок одного дурня може призвести до катастрофічних наслідків для багатьох.

Проти полісу бунтував Сократ, і програв. Можливо, тому Платон придумав утопічні державні форми, в яких пріоритет віддавався неполітичному порядку речей, що позбавляло більшість права на говоріння та вчинки. Трохи пізніше з’явилися великі політичні школи — від стоїцизму та епікурейства до гедонізму та цинізму — які закликали зосередитися на інтимному та відмежуватися від публічного. Але кардинально змінити ставлення древніх до політики вони не змогли. Зміг Ісус.

Як ми знаємо, християнство виникло в Римській імперії серед народу, позбавленого не тільки політичної влади, але й політичних надій. А заснувала її людина, яка вийшла з народу і не мала жодного поняття про політику. Досвід низки повстань проти Риму переконав Ісуса в їхній безперспективності. І як наслідок, у неможливості побудувати справедливе суспільство на землі. Тому, «Царство моє не від світу цього».

Людина на землі не більше, ніж вигнанець, і якщо так, то яка їй справа і до земного устрою, і до тих, хто ним керує. Єдина проблема в тому, що земне життя — це підготовка до життя небесного. І прожити його потрібно. І тому держава розуміється як необхідне зло на короткому проміжку земного життя. А якщо так, взаємодія з владою неминуча. Тому, «віддайте кесареве кесарю».

Підпорядкування Ісуса владі було по суті насмішкою, але за формою повним. Він сплачував податок Цезарю, і навіть зазнавши переслідування, ніколи не говорив про опір. Закликаючи «не противтеся злу», він погоджувався з тим, що «підступні правителі можуть творити стільки біди, скільки їм заманеться», а справжній вірний повинен присвятити земне життя виключно спасінню своєї душі.

А ще, християнство зруйнувало базову для античних релігій ідею про смертність людини і можливе безсмертя створеного нею світу. Все, якраз, навпаки. Людина безсмертна, хай не в цьому світі, так у небесному. А земний світ кінцевий, бо буде зруйнований, коли настане царство Боже. Грецьке розуміння політики як шляху до безсмертя виявилося зруйнованим. Перед лицем безсмертя окремого життя, бажання мирського безсмертя не мало жодного значення, і вся слава та честь, якими здатний обдарувати людину світ, виявляються нікому не потрібними.

Відстороненість ранніх християн від світу змінила ставлення до вчинку. Єдина діяльність, яку проповідував Ісус, — це діяльне добро. А така діяльність має явну тенденцію здійснюватися приховано від людських вух і очей. Бо як тільки добра справа стає публічно відомою, вона втрачає свій характер добра. Вона перетворюється на корисність. І той, хто усвідомлює, що робить добру справу, вже не добрий; він став просто корисним членом суспільства. Єдиний можливий свідок добрих справ — Бог. І тому, в інтерпретації отців церкви, «жодна справа не є такою чужою нам, як публічна».

Думаю, всього сказаного достатньо для того, щоб зрозуміти, чому в християнській етиці політика була оголошена «мирською», а отже, брудною справою. До речі, такого підходу до громадського та публічного начисто позбавлений іслам.

Все ще більше посилив Новий час. По-перше, всякий національний організм і всяке політичне громадське утворення ми розуміємо в образі сім’ї. Все почалося ще в Римі, коли спершу Калігула, а потім Траян стали називати себе dominus, словом, яке до того застосовувалося тільки до голови сім’ї. На основі «братерства», тобто організації сімейного типу, будувалися і ранньохристиянські громади. Середньовічні королівства також сприймалися як взаємини короля-батька та дітей-підданих.

А як ми вже знаємо від древніх, сфера домашнього господарства та сім’ї виключає дію в сенсі вільного вчинку. Його місце займає поведінка. Це список незліченних правил, покликаних нормувати життя індивіда та перешкоджати спонтанній дії, тобто вчинку. Плюс до цього, сім’ю проголосили основою суспільства, і тому в сучасному суспільстві людина розглядає свою діяльність переважно як підтримку життя для себе самих та своєї родини.

І оскільки в нашому інфантильному переконанні уряд виконує роль батька, то ми й вимагаємо від нього всебічної турботи. А оскільки головним ми вважаємо добробут наших сімей, то уряд оцінюємо за рівнем цього стану. І враховуючи той факт, що ми ніколи не вважаємо його прийнятним, винним ми робимо уряд. Крім цього, ми переконані, що правитель не піклується про наші сім’ї виключно тому, що піклується про свою. За наш рахунок. І тому заслуговує ненависті.

По-друге, з легкої руки Локка, праця з зневаженої діяльності та прокляття перетворилася на найшанованішу та найкориснішу діяльність. А результати праці та можливість споживати їх у обсязі, що постійно зростає, вважаються головною цінністю сучасного суспільства. А оскільки результати діяльності політиків споживати неможливо, то ми й вважаємо її марною, або навіть шкідливою. Ми впевнені, що діяльність простого робітника чи селянина в рази цінніша, ніж «примхливі» думки, «балаканина» та «пуста активність» тих, хто піклується про публічні справи.

По-третє, громадяни, які отримали небачену раніше економічну свободу, розбагатіли, і на цьому грунті сильно переоцінили себе та свої таланти, дійшли висновку, що «хороша» та «продуктивна» сторона людської природи відображається в суспільстві, тоді як держава створена лише в силу людської порочності. Суспільство сприяє нашому щастю, а уряд — необхідне зло, покликане стримувати пороки. «Хіба сама необхідність у правлінні прикрашає людську природу?» — запитував Медісон коли розробляв основні принципи Конституції США. Але навіть погодившись на те, що люди, які роблять «брудну роботу», необхідні, ми не згодні з тим, що повинні їх поважати.

По-четверте. Ошаленілі від досягнень науки, люди дійшли висновку, що можливо все. І якщо можна створити годинник, здатний з точністю показувати час, то точно так само можна з науковою точністю виготовляти політичні інститути, здатні впорядкувати справи людські з такою ж надійністю. І якщо їх не створюють, то тому що не хочуть. Все ж просто. Потрібно зменшити в 3 рази податки і в 5 разів підняти пенсію. Що незрозуміло? Але ж не роблять. Чому? Тому що їм на нас плювати. І самі вони на пенсію в 3000 не живуть. Словом, негідники.

Чувак, скажете ви, до чого ця вся твоя філософія. Ти подивись на них. Брешуть, крадуть, не виконують обіцянки. Згоден. Роблять те саме, що й усі інші. Але собі ми це пробачаємо, а їм ні. Чому? Думаю тому, що довгий час управлінням займалися люди благородні. Ось і від сучасних політиків ми вимагаємо благородства, а з нас, убогих, який попит. А ще ми вважаємо, що завдання політиків — зробити людей кращими. Це не ново. Ще Платон дорікав Періклу в тому, що той не зробив громадян кращими і що афіняни до його смерті стали швидше гіршими, ніж раніше. І ми знаємо, чому вони не хочуть. Тому що бідними та неосвіченими простіше керувати. Правда?

Слід було б ще розповісти, як вплинули на наше ставлення до політиків філософські ідеї Нового часу. Руссо, романтики, Маркс, екзистенціалісти, ну і звичайно Макіавеллі. Куди без нього. Але про це поговоримо іншим разом.

Лайки, коменти, підписки щиро вітаються!