Спарта і Афіни. Як народи обирають свою долю

Різні релігії, філософії, мораль, державний устрій, рівень добробуту і таке інше. І звичайно, доречним буде питання, чому? Чи обирають народи свою долю, чи все відбувається випадково? Давайте поговоримо про це на прикладі стародавніх греків.

Люди люблять історії часів античності. Цьому, як мінімум є дві причини. Принаймні, я так вважаю. По-перше, давню історію вивчають у молодших класах і у вигляді захопливих розповідей. Тому і сприймається краще, ніж пізніша історія, для вивчення якої необхідні зусилля. А по-друге, все було так давно, що практично не впливає безпосередньо на наше життя і тому не викликає таких емоцій, як історія, скажімо, англосаксів. Ти можеш вболівати за Спарту, а хтось за Афіни. При цьому суперечка не буде настільки гарячою, що виникне бажання тикнути опонента виделкою в око.

Тому про греків. Вони переселялися в місця, які прийнято називати Елладою, трьома послідовними хвилями: спочатку ахейці — приблизно в 2000-х роках до н.е., за ними років через 200-300 іонійці, і останніми, років через 500, дорійці. Вийшли, як усі індоєвропейці з-під Мелітополя, і через Балкани якось дісталися. Так нас вчили в школі. Хоча, зовсім недавно, я з подивом дізнався, що були ще еолійці. Вони переселялися одночасно з дорійцями або трохи пізніше.

Не знаю як вас, а мене давно цікавить відповідь на ось яке питання. Живуть, наприклад, люди на якійсь території. Розмножуються. Чисельність їх зростає. Це призводить до нестачі ресурсів. У підсумку, частина зважується на міграцію. А питання в тому, хто йде першим: найбільш сильні й пасіонарні, готові ризикнути й піймати удачу? Чи найбільш слабкі, яких сильні витісняють з насиджених місць і змушують шукати кращої долі на чужині? Напевно, буває по-різному, але щодо греків версія є. З’явилася вона на основі грецького ж міфу.

Якщо прибрати з міфу міфічне і спробувати виокремити раціональне, то можна припустити, що був колись у еллінів крутий вождь. Звали його, як ви розумієте — Еллін. Як це часто буває, Еллін розділив спадщину, в нашому випадку плем’я, між трьома синами. Еол — старший, став родоначальником еолійців. Від середнього, Дора, пішли дорійці. З молодшеньким Ксуфом, як часто буває в казках, щось було не так. Його частка врешті-решт була поділена між його синами — Іоном і Ахеєм. І як ви вже здогадалися, від них походять іонійці та ахейці.

Цілком логічно припустити, що старші сини отримали більшу частину спадщини, а частка молодшого, і без того найменша, була ще й поділена. Як наслідок, роди дядьків були набагато сильніші за роди племінників, і всіляко їх утискали. Тому першими пішов у міграцію рід молодшого племінника, потім старшого. Ну і так, звичайно під час переселення це вже були не роди, а групи племен. А коли нащадки Еола і Дора дізналися як непогано влаштувалися молодші, вирішили, за традицією, що склалася, отримати своє. Можливо цим і пояснюється той треш, який влаштували дорійці під час переселення. Так от, коли наступного разу почуєте міркування про пасіонарність, знайте, що є простіше і, швидше за все, правильне пояснення міграціям і пов’язаним із ними завоюванням. Швидше причини не в міфічних пасіонаріях, а навпаки, в слабкості. Плюс агресивні сусіди і дефіцит їжі та інших предметів першої необхідності.

Що ж стосується грецької міграції, то ближче до 800 року до н.е. все якось владналося, Темні віки, пов’язані з дорійською різаниною закінчилися й елліни зажили більш-менш стерпно. До речі, а знаєте чому Греція називається Грецією, а не Елладою? Все через римлян. Одне з перших грецьких племен, з якими римляни встановили контакт, називалося грайки. Жили вони в Епірі і були, швидше за все, еолійцями. Римляни ж поширили цю назву на всіх еллінів.

Але повернемося в Елладу. Розселившись, греки побудували міста, по-їхньому поліси і перейшли від скотарства, яким очевидно займалися до і під час міграції, до землеробства. Але Пелопоннес це вам не Месопотамія, і не долина Нілу. Це там урожайність була відмінна: сам-15, а то й сам-20. А тут — гірський рельєф, засушливий клімат. Овець пасти, ще так-сяк. А з зерновими все погано: сам-4, сам-5. Найбільш родючими були землі Мессенії і Лаконії. Там могло бути й сам-7. Правда радості це її мешканцям не принесло. Але про це нижче.

Загалом, пройшов якийсь час. І ресурсів знову стало не вистачати. Потрібно було щось вирішувати. І той спосіб, яким різні поліси вирішували питання нестачі продовольства, визначив і їхній спосіб життя на найближчі століття, і їхні досягнення, й історичну пам’ять про них.

Отже, варіантів було три. Перший, найпростіший — колонізація. Ним користувалися майже всі грецькі поліси, за винятком, хіба що, упоротих спартанців. Це рішення було цілком вдалим з декількох причин. По-перше, в доступній близькості — всього-то через море — знаходилися незаселені або малозаселені території з родючими землями. Мала Азія, Південна Франція, Сицилія, Італія, Північна Африка, Фракія, Північне Причорномор’я, Крим. По-друге, заморські території можна було захопити й утримувати порівняно легко, без великих матеріальних витрат, оскільки елліни перевершували на той час своїх сусідів у військовій справі. По-третє, технології обробки землі, якими володіли греки, дозволяли досить швидко перетворити цілину на родюче поле.

Загалом, за досить невеликий за історичними мірками час, різні грецькі поліси заснували приблизно 250-300 поселень. З них і годувалися. У деяких із них, життя вирує до сих пір. Стамбул, Марсель, Неаполь, Керч, Варна, Констанца — ось лише найбільш значні сучасні міста, що мають своїми засновниками давніх греків. Географію оцініть самі.

Другий варіант — Афіни. Там побудували розвинену ринкову економіку. Майже капіталізм. Чуваки розсудили тверезо — раз земля не здатна давати достатньо продуктів для виживання, то потрібно вичавити з неї максимум, ґрунтуючись на спеціалізованому сільському господарстві. Виробляти вино та оливки, продавати їх по всьому Середземномор’ю, а на отримані гроші купувати зерно. Плюс до цього, розвиток ремесла. І теж на експорт.

Тут потрібно пару слів сказати про оливкове дерево. Воно, по-своєму, унікальне. По-перше, живе і плодоносить тисячоліттями. Сам не перевіряв, але знаючі люди кажуть, що і в наші дні, можна зірвати оливку з дерева, посадженого ще за часів Перікла. По-друге, невибагливе. Процвітає в суворих умовах, включаючи посуху й кам’янисті ґрунти. Для Аттіки — те, що треба. По-третє, дає відмінні врожаї. По-четверте, плоди можна вживати в їжу і виготовляти з них олію. А олія… олію використовують для приготування їжі, консервації продуктів, освітлення, гігієни, косметики, в медичних цілях, для змащення зброї і механізмів, бальзамування і мало чого ще. Недарма Гомер нарік олію оливи «рідким золотом». Афіняни ж, організувавши міжнародну торгівлю, змогли перетворити її на справжнє золото, додавши в прайс ще й вино, і продукцію вправних ремісників.

А якщо у тебе в економіці капіталізм, то й живеш ти як при капіталізмі. Політична система — властива капіталізму демократія. Ти будуєш храми, розважаєшся як тільки можеш — вино, симпозіуми, театр, мистецтва, філософія. Коротше, живеш в кайф.

І звичайно, завжди знаходяться ті, у кого все не як у людей, і які обирають третій шлях. Ми говоримо про Спарту. Зіткнувшись з тими ж проблемами, як і всі греки, спартанці захотіли вирішити їх відомим усім способом. А саме, відібрати землю у сусідів, а їх самих перетворити на якусь подобу рабів. Благо, поруч знаходилася та сама родюча Мессенія, про яку ми говорили вище. Мессенці, як і спартанці, були дорійцями. Але це нікого не зупинило. Один народ, чому ні?

Однак, завоювати мешканців Мессенії виявилося значно простіше, ніж утримати їх у покорі. Це були не варвари, а такі ж елліни, як і самі спартанці, з тією ж культурою, вправні у ратній справі і досить численні. Вони не раз повставали, і війни ці були жорстокі й кровопролитні.

У підсумку, придбання стало прокляттям. Спартанці пожертвували всім, що робить життя людей привабливим, в ім’я однієї єдиної мети — утримання Мессенії в покорі. Ніхто не мав права жити так, як він хотів. Місто було схоже на табір, де був встановлений строго визначений спосіб життя і заняття.

Дійсна військова служба починалася у віці двадцяти років. Шлюб дозволявся по досягненні двадцятирічного віку, але до тридцяти років чоловік мав жити в казармі. Кожен громадянин мав бути учасником загального столу, по-нашому — їдальні. Для цього, він повинен був вносити вклад у вигляді продуктів, отриманих зі своєї земельної ділянки.

Вживання золотих і срібних грошей було заборонено. В обігу були тільки залізні монети малої вартості. Це зробило неможливою всяку зовнішню торгівлю. Розміри ділянки були не великими, а число ілотів, які працювали на них — щось середнє між рабом і кріпосним селянином — не перевищувало семи осіб. Це дозволяло утримувати сім’ю по-спартанськи, тобто, бідно. Доводилося бути ощадливим і економним. Кожен спартіат, яким би не був його майновий ценз, повністю присвячував весь свій час удосконаленню військових прийомів і навичок. Виснажливі тренування і військові походи, це все, чим займався громадянин Спарти у своєму житті.

Якщо потрібні порівняння, то життя громадянина Спарти мало чим відрізнялося за якістю від життя римського гладіатора. Те ж життя в казармі, те ж харчування в їдальні, ті ж щоденні виснажливі тренування, той же ризик виявитися вбитим. Але якщо гладіаторів на таке життя прирікали їхні господарі, то спартанці обрали його самі. І заради чого? Заради захоплення і утримання нікчемного клаптика гірської місцевості з голими схилами, покритими рідкісними соснами і мізерною рослинністю. Але навіть її вони втримати так і не змогли. У 369 р. до н.е., фіванці розгромили Спарту і допомогли мессенцям відновити незалежність.

У підсумку, спартанці виявилися народом, позбавленим своєї історії. Від них, крім вигаданого Плутархом міфу, нічого не залишилося. І якщо нащадки, тобто ми, зобов’язані Афінам нескінченною кількістю корисних речей, то Спарті — нічим. Ось така історія. Як на мене — цікава і повчальна.

Підписки, лайки та коментарі щиро вітаються!