Міф про «золоту середину». Чи потрібно прагнути до середнього?

Але чи був Арістотель тим, хто її вигадав? Звісно ні. Розуміння необхідності поміркованості та гармонії, яка є балансом двох крайнощів, настільки банальне, що й без нього багатьом зрозуміле. Про користь поміркованості говорили і до Арістотеля, і незалежно від нього.

У Дельфійському храмі Аполлона, наприклад, була висічена максима «Нічого понад міру». Піфагорійці вчили, що гармонія і рівновага є фундаментальними принципами світопобудови. На самоконтролі й поміркованості наполягав Сократ у своїх бесідах. Платон говорив про важливість балансу та гармонії в душі людини і про розум, який має контролювати пристрасті. У Конфуція була «доктрина середини» або «серединного шляху», яка підкреслювала важливість поміркованості. Про «серединний шлях» навчав Будда, закликаючи уникати крайнощів аскетизму і гедонізму.

Чому ж тоді всі апелюють до Арістотеля? Ймовірно тому, що він був першим, хто надав цій банальності філософське обґрунтування, розвинув її до концепції та інтегрував у цілісну етичну теорію чеснот. Звучить приблизно так:

«Чеснота є певною серединою, оскільки вона прагне до середнього. Причому одні вади не досягають належного, а інші його перевершують, і так відбувається і у пристрастях, і у вчинках, а чеснота знаходить середину, і надає їй перевагу. Тому чеснота за сутністю і за визначенням є володінням серединою»

Тобто шлях до доброчесного життя лежить через пошук балансу між крайнощами. А отже, мужність — це середина між безрозсудністю і боягузтвом, а правдивість — середина між хвастощами і самоприниженням.

При цьому, «золота середина» — це не механічна середина, а «середина для нас». Вона відносна і залежить від конкретної людини, її характеру та обставин. Більш того, вона може змінюватися залежно від ситуації, і в деяких випадках може бути ближчою до однієї з крайнощів. Наприклад, мужність ближча до безрозсудності, ніж до боягузтва.

«Ну і що тобі не подобається, чуваче? — запитаєте ви, — все логічно і правильно»! Розповім. По-перше, теорія «золотої середини» абсолютно марна. Вона нічого не визначає і нічого не пояснює. Якщо все залежить від конкретної людини, то кожен для себе визначає сам, що таке добре і що таке погано. І те, де проходить золота середина. І те, що одному здається безрозсудністю, інший може вважати боягузтвом. А якщо кожен вирішує сам, то навіщо йому для цього «теорія»? Навіщо лисому гребінець? Не розумію. Може ви знаєте?

Друге, доброчесність і мораль мають сенс лише в суспільстві. І існують для того, щоб зробити спільне життя можливим. Тобто розуміння того, що морально, а що аморально, повинно мати універсальний характер, або, як мінімум, визнаватися більшістю членів колективу. А якщо воно залежить від конкретної людини, її характеру й обставин, то про який універсалізм можна взагалі говорити? І про яке спільне життя, як наслідок?

Третє. Мало того, що визначити доброчесність, тобто «золоту середину» складно, так ще й незрозуміло, хто визначає що таке порок. Наприклад, Арістотель вважає гордість чеснотою, а в смиренності бачить порок. А християнська етика, з точністю до навпаки, не приймає гординю і вихваляє смиренність. З точки зору Ісуса, бідні та смиренні тільки й можуть бути доброчесними, а з точки зору Арістотеля, ні. І якщо чеснота рухлива по шкалі між пороками, то порок сам по собі статичний? Чи теж має свої градації? Свою «золоту середину». Ну або не золоту. А якщо так, то від якої точки будувати шкалу? Хтось знає? Поясніть!

Четверте, теорія не дає відповіді на найважливіше питання: як бути, якщо стикаються цінності, які взаємно виключають одна одну, і не перестають при цьому бути цінностями. Найпростіший приклад: за Арістотелем, чеснотою є ощадливість, а вадами — скупість, з одного боку, а з іншого — марнотратство. Але й щедрість — теж чеснота. І якщо ти щедрий, то ти одночасно і доброчесний, і порочний, тому що марнотратний?

Але це так, логічні забави. А якщо поглянути на світ навколо нас. Ви не помітили, що ми живемо у світі крайнощів? Чи ви разом з Арістотелем вірите, що в проблемах винні не протиріччя світу, а лише протиріччя шкідливих зловживань, до яких призводить брак здорового глузду в окремих людей? І що протилежності — це виключно справа рук людини, яка в тому чи іншому напрямку зловживає благами світу? І що між двома будь-якими крайніми положеннями можна знайти середину, яка збереже хороше і відкине шкідливе? І що для того, щоб знайти цю середину, достатньо здорового глузду і почуття міри? І чи не здається вам, що саме на цьому переконанні будуються мільйони простих неправильних відповідей на складні питання?

Ну і ось. Ми плавно перейшли до другої моєї претензії до теорії «золотої середини». Вона шкідлива!

Але тут питань до Арістотеля у мене немає. Він не винен у тому, що його теорію стали застосовувати в тих випадках, для яких вона ніколи не була призначена. Єдине, що йому можна пред’явити, так це тільки те, що він назвав середину «золотою». Адже Арістотель вчить, що чеснота це середина між двома різноспрямованими пороками. Двома явно негативними явищами. Тобто, це коли справа погано і зліва погано, а добре посередині. Але люди, які звиклі до того, що золото, у вигляді грошей, є універсальною мірою всіх речей (точніше мірою їх вартості), намагаються використовувати в цій же якості і середину. І намагаються міряти серединою будь-які протиріччя, незалежно від того, чи є обидва явища негативними, чи одне з них позитивне, або нейтральне. Кілька прикладів.

Мене, наприклад, найбільше в цьому контексті напружує максима «правда завжди посередині». Посередині між чим і чим? Якщо дві людини по-різному описують одну і ту ж саму подію, учасниками або свідками якої вони були, то тут можливі два варіанти. Або один говорить правду, а інший бреше. Або брешуть обидва. Шукати середину в першому випадку означає потурати брехні. А в другому випадку нам пропонують з двох брехливих повідомлень синтезувати одне правдиве. Ви вважаєте це можливим? Я ні. Принаймні, у більшості відомих мені випадків.

Ви мені скажете, що я все не так розумію. Що ця фраза є не що інше, як заклик до компромісу. Що без уміння знаходити компроміси життя в суспільстві неможливе? Що сам хвалив англосаксів за бажання і вміння вирішувати конфлікти компромісом? Хвалив. Але. Напружує слово «завжди». Ви ж пам’ятаєте — «правда завжди посередині». Однак є випадки, коли компроміс згубний. Коли він не що інше, як виправдання негідника і заохочення його до нових злочинів. І таких випадків повно. Як приклад, з того, що найбільше болить, це коли, керуючись вульгарно зрозумілим правилом «золотої середини», пропонують задовольнити частину вимог агресора за рахунок жертви. Або обґрунтувати поблажливість ґвалтівнику тим, що жертва «перед цим з ним фліртувала».

Інший приклад. Ось скажіть, якщо у світі є добро і зло, то між ними теж потрібно шукати золоту середину? Навіть при тому, що ми віримо, що добро і зло існують об’єктивно, або іншими словами, є абсолютне добро і абсолютне зло. Чи маємо ми право, як вчив Аристотель, малювати між ними шкалу і погоджуватися в деяких випадках на «менше зло»? Для мене безсумнівно, що і «менше зло» є злом. І що погодившись на нього одного разу, ви прирікаєте себе на те, що ваші цінності будуть зсуватися по згаданій вище шкалі в бік зла.

Ще однією проблемою універсалізації теорії «золотої середини» та її повсюдного застосування є той факт, що в сучасному суспільстві процвітає культ середняка. Або якщо бути чесним — культ посередності. Ґрунтуючись на ідеалі «in medio stat virtus» — «доблесть — в поміркованості», ми волею-неволею приходимо до того, щоб оголосити посередність золотою.

Поняття середняка глибоко увійшло в культуру Нового часу після великої Французької революції. Коли дослідним шляхом прийшло розуміння, що надмірне багатство й інтелектуальний блиск — це вірний шлях на гільйотину. Тому, будь як усі, і не висовуйся. Довше проживеш.

Цим пояснюється і сучасний пієтет перед «середнім класом», який оголошений основою суспільства. І хто б сперечався, якщо ти бажаєш стабільності, то наявність широкого середнього класу дуже корисна. Чому? Та тому що існує досить велика група людей, задоволена своїм становищем і не схильна до експериментів.

Але при цьому якось соромливо забувають про те, що все благополуччя середнього класу ґрунтується в першу чергу на тому, що існує невеликий клас «не середніх». Тобто людей, здатних у непропорційно великих масштабах генерувати блага. Причому в таких великих, що в деяких галузях знаменита формула Парето 80/20 не більше ніж метафора. А ситуацію можна описати формулою 95/5, а то й вище. А ці блага, хай теж непропорційно, але розподіляються між усіма членами суспільства. І якщо цей клас «підрізати», шляхом, наприклад, прогресивного податку, як у адекватних країнах, або експропріаціями, як у неадекватних, то рівень добробуту всіх по вже згадуваній неодноразово шкалі зсунеться в бік бідності і виживання. Доведено неодноразово.

Ну і останнє — анекдот, який, на мою думку, яскраво ілюструє наше ставлення до теорії «золотої середини». На уроці вчитель задає школяреві питання: «Скільки буде два плюс два?». Учень не знає. Але, слава Богу, є друзі. Один підказує: «Чотири», а інший шепоче: «Вісім». І складно придумати в цій ситуації більшу дурню, ніж відповісти «Шість».

Тому, коли наступного разу будете аргументувати свої висновки фразою «правда завжди посередині», або в її ще більш дебільному варіанті «не все так однозначно», коли будете наполягати на поміркованості у всьому, пам’ятайте, що є думка, що теорія «золотої середини» не тільки марна, але й шкідлива.

Підписки, лайки, комменти щиро вітаються!