1968. Рік, коли світ «зламався»

Сама собою концентрація на 68-му умовна. Події відбувалися у багатьох країнах протягом кількох років. Ось тільки найбільш яскрава сторінка, а саме захоплення Сорбони студентами та сутички з поліцією відбулися в ніч із 10 на 11 травня, з продовженням 24 та 25 травня. Тому травень 68-го посідає у колективній пам’яті таке важливе місце. Настільки важливе, що на чергові роковини подій газета Le Monde надрукувала карикатуру. Стоїть чувак перед величезною книжковою вітриною і з подивом запитує: «А що, про червень 68-го у вас зовсім нічого немає?» Насправді ж 68 рік не був ні початком, ні кінцем. Він став маркером, який наголосив лише на деяких підсумках розвитку Європи післявоєнних років.

Цей час увійшов до історії як «золота епоха» чи «30 славетних років». За кілька десятків років змінилося якщо не все, то майже все. Для більшої частини земної кулі ці зміни стали не тільки стрімкими, а й сейсмічними. Для 80% людства, наприклад, середньовіччя раптово закінчилося в 1950-і роки. Селянство практично зникло. Життя перемістилося до міст. Люди швидко й вульгарно розбагатіли.

Про зміни післявоєнних років можна розповідати довго. Зараз же зазначу лише те, що стосується нашої сьогоднішньої розмови. А саме: вперше від створення світу молодь перетворилася на окрему соціальну групу та незалежну суспільну силу. Якщо раніше переважна більшість підлітків, які досягли віку відносної працездатності, були змушені працювати, щоб допомогти своїм батькам утримувати сім’ї, то зараз батьки розбагатіли справлялися самі. Причому справлялися настільки добре, що змогли дозволити своїм дітям не лише навчатися до 25-30 років, а й підтримувати їх грошима весь цей час.

Разом із стараннями урядів, які будували повсюдно держави загального добробуту, це призвело до освітнього буму, до створення цілих індустрій, споживачами продукції яких були, виключно, молоді й появи молодіжної культури. І це все вперше в історії людства.

Почнемо з освіти. З 1960 по 1980 рік у розвинених країнах Європи кількість студентів у середньому збільшилась у 4 рази. У деяких країнах показник був ще вищим. У ФРН у 5, в Італії у 7, в Іспанії о 9. До чого це призвело? Насамперед до погіршення якості освіти.

Чому? Та все просто. По-перше, не вистачало приміщень. Наприклад, в університеті міста Барі, розрахованого на 5 тисяч студентів, у 1968 році навчалося понад 30 тисяч. І так було скрізь. Все було переповнено — бібліотеки, лекційні зали, їдальні, гуртожитки. Терміново почали зводити нові корпуси. Їх будували швидко, а отже, погано і на околицях. Багато студентів відмовлялися в них навчатися.

Друге — не вистачало викладачів. Підсумок — зниження вимог та різке омолодження викладацького складу, що розмивало межі між студентами та професурою. Третє — зниження освітнього рівня самих студентів. У більшості західноєвропейських країн жодних проблем при переході із середньої школи до вищої не існувало. Склав випускні іспити — автоматично вступаєш до університету. Вища освіта з привілею перетворилася на право. А враховуючи, що подібні проблеми у зв’язку з багаторазовим збільшенням потоку учнів зазнавала і середня школа, наслідки можна собі уявити. Виник цілий клас «вічних студентів», які відвідували університет роками і так ніколи не отримали диплом. Багато хто з них, до речі, і стали лідерами «студентської революції». Слово студент перестало позначати те, що раніше. Воно набуло політичного забарвлення. Як казали в ті роки, головна проблема університетів у тому, що всі стали студентами, а учнів практично не залишилося.

Декілька слів треба сказати про молодіжну культуру. Щоправда, описати ті кардинальні зміни, які відбулися у перші повоєнні десятиліття у плані культури кількома словами, завдання нетривіальне. Єдине, що нам його полегшує, то це те, що з того часу мало що змінилося. Правда для нас це норма, а тоді все було вперше. Тому намагатимуся окреслити максимально коротко, майже тезово.

Насамперед слід сказати про чотири чинники, що визначили розвиток молодіжної культури. Перше, сегментація культури перестала бути класовою. Зник поділ на культуру аристократичну та народну. Вона стала масовою. По-друге, юність перестала розглядатися як підготовча стадія до дорослого життя, а сама стала життям. Третє, завдяки розвитку комунікаційних технологій, телевізорів, а можливо навіть більшою мірою, транзисторних радіоприймачів, культура стала міжнародною. І останнє, модерн, що генерував смисли та ідеї закінчився. Прийшов постмодерн. З культури зникли смисли. Головним став стиль.

Тепер про деталі. Перш за все — музика. Рок-музика, що поєднала ритми американських чорношкірих блюз-гітаристів з текстами, заснованими на мові та сюжетах із життя робітничого класу, стала транснаціональним явищем. Причому деякі рок-групи та виконавці почали сприйматися не як творці розваг, а як центри релігійних культів. Для багатьох молодих людей гучна музика, що лилася з транзисторів, яка кричала з використанням непристойної лексики про речі, говорити про які вголос було не прийнято — секс, наркотики, агресію — була символом протесту і способом плюнути в обличчя батькам.

Другий пункт — молодіжна мода. Раніше такого поняття не існувало. Людина, яка виросла з кумедних дитячих шортів, переодягалася у дорослий одяг. Зараз же покоління, що зробило акцент на стилі, старалося виділятися своєю зовнішністю. Виникли стилі модного одягу. Унісекс — яскраві штани, потім джинси, приталені сорочки для чоловіків і жінок. У 1965 році французька легка промисловість вперше випустила жіночих штанів більше, ніж спідниць. Стиль «вуличного бійця» — шкіряні куртки, вузькі штани, облягаючі футболки, грубе робоче взуття. Стиль хіпі — джинси кльош, балахони, етнічні елементи та аксесуари (браслети, вишивка, намисто, пов’язка на голові). Були й інші стилі, покликані стати демонстрацією відмови від цінностей попередніх поколінь.

Пункт три — закіс під міські низи. Молоді люди завжди схильні комусь наслідувати. Але якщо раніше юнаки та дівчата з середніх класів наслідували аристократів, то зараз і вони, і молодь з вищого прошарку суспільства стали копіювати стилі одягу, поведінки, розваг і мови жителів робітничих околиць. Наслідуючи мову лондонських робітників, молоді аристократи в розмові ковтали закінчення слів, використовували непристойну лексику, були цинічними, брутальними і показово неввічливими.

Пункт №4. Одержимі прагненням до сексуального звільнення та розкріпачення молоді люди здійснили сексуальну революцію. Завдяки загальному добробуту багато хто отримав можливість жити окремо від батьків, у тому числі і у кампусах, у зовсім юному віці. Плюс до цього — доступна і легальна контрацепція. В результаті — безладний секс, зростання кількості розлучень, незаконнонароджених дітей і сімей, що складаються з одного батька, життя в комунах. Наприклад, у США до 1970 року в комунах проживало близько 2 мільйонів людей.

Разом із сім’єю новий моральний індивідуалізм підірвав і такий традиційний інститут як Церква. Основи католицького суспільства руйнувалися з вражаючою швидкістю. А разом з ними на звалище історії викидали і «лицемірну буржуазну» мораль. І мало кого хвилювало, що іншої не було.

Ще однією рисою молодіжної культури було нехтування працею. Спогади про війну, про безробіття і бідність міжвоєнного періоду зникли. Повна зайнятість стала нормою. Робота сприймалася не як те, за що потрібно боротися і чим прийнято дорожити, а як те, що можна отримати в будь-який час і кинути, якщо раптом захотілося потусуватися пару місяців у Непалі. Швидкі та дешеві перельоти, так само як і телевізори, холодильники, кондиціонери, автомобілі у шістнадцятирічних юнаків вважалося чимось само собою зрозумілим. Молодь вважала своє економічне благополуччя непохитним. Вже через п’ять років вони дізналися, що буває й по-іншому. Поки ж просто кайфували.

Ну і останнє — наркотики. Травку покурювали і раніше. У 60-ті роки як основний спосіб перетворення реальності з’явився ЛСД.

І ще один феномен перших повоєнних десятиліть — це поява цілих індустрій, споживачами продукції яких були виключно молоді люди. Це стало можливим тому що, по-перше, бебі-бумерів було багато. По-друге, у них з’явилися власні запити та вподобання. По-третє, у них були гроші. Нехай таткові, але ж багато.

Поява цього молодіжного ринку в середині 1950-х років призвела до прориву в індустрії поп-музики та до появи масової індустрії моди. Купівельну спроможність молоді можна виміряти продажами платівок у США, які зросли з 277 мільйонів доларів у 1955 році до двох мільярдів у 1973 році. Крім цього, молодь стала чи не головною аудиторією для ринку реклами, що розвивався бурхливими темпами.

Ну і тепер уяви собі — що ти перший освічений з череди в сотні поколінь твоїх предків. Що ти модний і стильний, слухаєш рок. Ти мачо. Кількість твоїх сексуальних партнерів у 20 років більша, ніж у твого батька і двох дідів разом узятих. Ти цинічний і брутальний. Ти не йдеш на компроміси і чхати хотів на професорів і начальників на службі. Ти розслаблений наркотиком. З кожної праски рекламники твердять тобі про твою унікальність. А ще у тебе в кишені завжди є 100 франків. Тут у будь-кого дах знесе. І знесло!

Перш за все, замість того, щоб сказати своїм батькам «дякую» за своє кайфове життя, вони почали їх зневажати. Подивіться, як ви живете! Нудьга і рутина! Дім — робота — церква. Ну ще паб час від часу. Нудний достаток і безперервна безглузда праця. Життя заради виживання! Постійні компроміси, лицемірство, брехлива мораль! Дерріду не розумієте! У що ви одягнені! Так одягалися ще при королеві Вікторії! І все життя з однією жінкою. Ми так жити не будемо! Ми зробимо революцію!

Загалом, між молодими людьми і суспільством їхніх батьків виникла нездоланна прірва. Батьки не розуміли і не могли зрозуміти своїх дітей. Діти не розуміли і не хотіли зрозуміти своїх батьків. У підсумку, чи не головним гаслом студентських заворушень кінця 60-х був слоган «Не довіряйте нікому старшому тридцяти!». Або в більш радикальному італійському варіанті «Я хочу бути сиротою»!

Складно зараз сказати, наскільки глибокою була прірва між реальними дітьми та батьками. Чи йшлося про просте «свято непослуху». З плином часу деякі активісти змушені були визнати, що вони в молодості складали опозицію «абстрактним», а не біологічним батькам.

Але революція, так революція! А що потрібно для революції? Щонайменше вимоги і бажано ідеологія!

Не можна сказати, що студентська революція мала якусь єдину ідеологію. Але можна сміливо стверджувати, що в основі всіх течій і напрямків був марксизм — панівна ідея і світська релігія епохи. Але як і все, що стосується протестів тих років, це був якийсь дивний марксизм, що народився в американських університетах завдяки зусиллям Герберта Маркузе і інших товаришів. Якась дика суміш із ранніх ідей Маркса і спрощено трактованого Фрейда. Маркс він про що? — класи, експлуатація, гноблення. А Фрейд? — про те, що людина підсвідомо прагне задоволення. Що в підсумку? А те, що задоволення, в тому числі й сексуальне, є святим людським правом. А гнобителі брешуть про обов’язок, патріотизм, традиції, закони. Так легше людину експлуатувати. І людина в такому суспільстві нещасна. Замість задоволень — страждання. Особистість під постійним психологічним гнітом. Це злочинно і нелюдяно! Даєш революцію!

Крім цього, в студентських колах сильний вплив мали троцькісти, з їхньою ідеєю революції, яка ніколи не закінчується, тобто перманентної. На піку популярності був Мао. Ідея культурної революції бентежила європейських послідовників хунвейбінів. Ще одним прикладом для наслідування були повстанські і партизанські рухи країн третього світу. Їхні лідери, разом з рок-музикантами були ідолами покоління. Не варто дивуватися тому, що якраз у ті роки з Че Гевари зліпили подібний до Христа образ мученика-ікони.

Цікаво, чи знали тодішні бунтівники про мільйони померлих від голоду під час «Великого стрибка» китайців? Про баржі із заручниками, що затоплювалися за наказом Троцького? Про концтабори, створені Геварою на Кубі? Могли знати, але, очевидно, не хотіли. Як і для багатьох лівих, для них ідея була важливішою за факти!

Якщо з ідеологією справи були сяк-так, то з вимогами і цілями все було дуже погано. Як ви вже, напевно, зрозуміли, революції жадали люди, які не мали будь-яких економічних причин для невдоволення. Що дійсно напружувало багатьох, так це те, що перед юнаками в більшості країн маячіла перспектива обов’язкової військової служби. Особливо актуально це було для США, де в результаті призову можна було потрапити до В’єтнаму, на справжню війну. Але й для європейських студентів питання було не порожнім. На піку протестів вони погрожували: «Скасуйте одну підставу для відстрочки — захопимо факультет; скасуйте десять — підірвемо міністерство»

Явно кидаються в очі спроби підмінити бажання ухилитися від військової служби антивоєнною і пацифістською риторикою. Можете собі уявити, що відчував ветеран, який повернувся з війни, людина, яка втратила на війні здоров’я, коли у своєму рідному місті спостерігала натовп ухильників, що скандують: «Хо Хо Хо Ші Мін», «Хо Хо Хо Ші Мін».

І тут виникла проблема. У вас тут сексуальна революція, мачизм, брутальність і маскулінність, що виставляється напоказ, а з іншого боку ухилення від армії, служба в якій у всі часи вважалася суто чоловічим заняттям. Вихід знайшли в гаслі: «Дівчата, скажіть „так“ хлопцям, які кажуть „ні“». У відповідь нью-йоркські будівельники, які підтримували війну, виходили на вулиці з плакатами: «Не переживайте — педиків в армію не призивають».

Ще однією більш-менш реальною метою протестувальників була реформа системи освіти. Ну як реформа… Ось деякі вимоги італійських студентів: скасування оцінок, і незадовільних у першу чергу. Ліквідація відбору при вступі і гарантована стипендія. Підзвітність викладачів студентам. Участь студентів у складанні навчальної програми.

Загалом з цілями все. Їх замінили гаслами, від яких так і тягне підлітковістю: «Забороняти заборонено», «Нам потрібно все і зараз», «Ми вимагаємо права суперечити самим собі!», «Зробимо свою справу», «Будьте реалістами, вимагайте неможливого», «Ніколи не працюй», «Я назву політикою все, що мене турбує», «Розгроми державу, а не змінюй її» і таке інше. З ними і пішли на барикади.

Втім і барикади були водевільні. І зіткнення з поліцією без крові і гніву. Під час зіткнень ніхто не загинув. Поліція теж вела себе максимально стримано. Одна справа лупити робітників, а інша — дітей твого начальника. Як говорили тоді, класові ролі помінялися місцями: діти буржуа з революційними гаслами били дітей робітників, які за копійки, в поліцейській формі старалися підтримувати громадський порядок. На якомусь етапі студентів підтримали робітники. Ці добре розуміли, чого хочуть, і виявилися єдиними, хто виграв від подій 68-го.

Підліток не може виграти революцію. Він кричить і агресивно махає руками, але на тверде і тривале зусилля він не здатний. Він здатний на миттєвий і істеричний бунт. На істерику дитини, яка звикла до того, що всі її вимоги завжди виконуються негайно. Як зневажливо сказав хтось із французьких комуністів, це була не революція, це була вечірка.

У підсумку все закінчилося пшиком. Як писали газети: «Позитивною стороною безладів можна вважати те, що революція завжди йде на канікули». У підсумку так і вийшло. Революція пішла на канікули і назад не повернулася. Можливо, на цьому все б і закінчилося, якби не телевізор. Студентські лідери були дико телегенічні і красномовні. Їм хотілося наслідувати. У підсумку протести прокотилися по усьому світу, включаючи капіталістичні і соціалістичні країни, і країни третього світу. Подекуди вони спровокували політичні кризи, а в Празі навіть військову інтервенцію.

Але в західних країнах більшість громадян студентів не підтримало. Більше того, демонстрації їхніх супротивників були більш численними, ніж самі студентські. А у Франції на позачергових виборах правляча партія здобула нищівну перемогу.

Тим не менш, наслідки були. Крайні радикали організували кілька терористичних організацій. Наприклад, «Фракцію Червоної Армії» в Німеччині або «Червоні бригади» в Італії. Знаєте, чим вони аргументували свій терор? Тим, що борються з «репресивною толерантністю» урядів. Так репресій немає, говорили їм. А ви побачите, що буде, якщо ми вб’ємо 10 капіталістів. Вбили, а репресій немає. Тоді ми вб’ємо 100. У підсумку, в Німеччині вбили 57, в Італії 419.

У довгостроковій перспективі все ще сумніше. Це тоді їх ніхто не підтримав. Але вони подорослішали, і самі стали тими, хто вирішує. З їхнього середовища вийшло не дуже багато успішних політиків. З лідерів першої величини можна згадати хіба що Йошку Фішера і Білла Клінтона. Зате багато хто зробив академічну кар’єру. Це призвело до засилля лівих в університетах.

Наприклад, у Новій Англії — там, де зосереджені університети Ліги плюща, — на 1 професора-консерватора припадає 28 лібералів. Дослідники втрачають фінансування, якщо не можуть пояснити, як їхнє дослідження боротиметься з расизмом або сексизмом. За навіть найскромніший жарт на адресу феміністок можна позбутися роботи. Нова етика і культ жертви розривають суспільство. Інфантилізм і нехтування працею веде до застою і відставання.

І знаєте, до чого це призвело? До другого президентства Трампа. А до чого призведе друге президентство Трампа, не знає ніхто. Хоча мало хто вірить, що до чогось хорошого.

Коментарі, підписки, лайки щиро вітаються!