Воїн з Полтавщини розповів, як його досвід на будівництві допомагає підривати окупантів
Турист із Полтавщини. До війни він був будівельником. Сьогодні — сапер 152 окремої єгерської бригади. Каже: його цивільний фах тепер став ключовим у зовсім іншій роботі — нищити ворога.
«Я розумію, де поставити вибухівку, щоб впав будинок чи міст. Тобто моя спеціальність мені стала в нагоді. Я розумію, де йде несуча стіна, будинок.», — розповідає він.
Своє рішення піти на фронт він ухвалив після того, як змінилося його життя. Це була не просто мотивація — це був біль і гнів.
«Постраждав один з моїх товаришів. І я вже просто підійшов до патруля поліції і кажу, „поїхали в ТЦК“. В мене, як от, велика жага до помсти цим пі......м. Мої товариші загинули. Одного закатували в бучі. Так що я мотивований. Я знав, куди йду і на що я йду.».
Він брав участь в обороні Селідового. Один з найстрашніших моментів — евакуація під обстрілами. Згадує, що тоді з двома побратимами вже подумки попрощався.
«Ми потрапили під сильний обстріл. Багато людей полягло. А ми в тому населеному пункті були вперше. І так вийшло, що розбіглися. Вийшли на свої позиції не всі — двох моїх побратимів вважали зниклими. Думали що їх нема. А потім вже в госпіталі стою, курю — ведуть нашого хлопця. Він з кулею в шиї вийшов. По дорозі ще й двох орків вальнув. Ми там обнімалися, плакали. І другий також вийшов сам — через ліси і поля, до нашої розвідки. Хлопці теж були вражені, як він вийшов».
Боєць пройшов базову загальновійськову підготовку за спеціальністю стрільця, а потім ще й фахову.
«Навчили мене добре. І оцінки я отримував не просто так. Я знав, що роблю. І для чого. Мав уже за плечима якийсь багаж знань, було трохи легше. Але я й бачив, як важко іншим».
Його історія — це не героїзація, а історія втоми, відповідальності та сили духу. Про саперну справу говорить коротко і без пафосу:
«Звичайно ж це важко. Саперна робота — це і копати, і міни таскати. Ну а як. Стоїть задача, ти взяв 4 ТМ-ки по 10 кіл і погнав. І це можна пройти кілометр і 2 і 3, поки ти їх поставиш. А машина туди не доїде. І це потрібно здоров’я якась мати. Звичайно важко. А що робити, як у нас такі сусіди?».
Турист розповідає, що чоловіків його підрозділу не потрібно переконувати воювати.
«У мене є хлопець з Бучі. Що його мотивувати? Він все це бачив. Є хлопці з різних куточків України, але кожного десь щось якось торкнулося. Я б не сказав, що когось із них сильно треба мотивувати. Хіба що підтримати».
Після війни хоче повернутись до свого хобі і зробити його професією. Мріє про майстерню.
«Я роблю різні вироби з деревини. Підсвічники, наприклад. На стіну прикраси. Мрію після війни станки прикупити, зайнятися виготовленням сувенірної продукції з дерева — шахи, нарди».
Він прийшов до війська сам, не чекаючи повістки чи примусу, і так може зробити кожен.
© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
