У Терешківській громаді ім’я російського письменника Короленка прибрано з топонімії, натомість увічнено полеглого воїна ЗСУ Максима Жушмана

Довідково про російського письменника Владіміра Каралєнка:

Стосунку до Зінькова не має. У фаховому висновку Українського інституту національної пам’яті щодо неналежності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятників та пам’ятних знаків), присвячених Короленку Володимиру Галактіоновичу (1853-1921), до символіки російської імперської політики зазначено таке: «Зважаючи на те, що В.Короленко, свідомо обравши російську („великорусскую“) культурну та громадянську ідентичність, не пов’язував себе з українством та українською культурою, негативно ставився до ідеї української державності як такої та її відновлення в 1917 році, глорифікація В.Короленка (присвоєння його імені об’єктам топонімії, назвам юридичних осіб та об’єктів права власності, встановлення на його честь пам’ятників, пам’ятних знаків) недоцільні»

Російська імперська політика (російська колоніальна політика)– система заходів, що здійснювалися органами управління, збройними формуваннями, в тому числі Російської держави, спрямованих на підкорення, експлуатацію, асиміляцію Українського народу. Владімір Короленко прославляв Антона Денікіна-лідера Білого руху, що діяв на основі принципу «Великої, Єдиної та Неподільної Росії» і базувався на визнанні Російської держави, проголошеної Актом Уфимської Державної наради від 23 вересня 1918 року (Конституцією Уфимської Директорії) «про утворення всеросійської верховної влади» в ім’я «відновлення державної єдності та незалежності Росії». Антон Денікін очолював Білий рух на півдні імперії. «Білі» окупанти загарбували Кубань, Крим та Лівобережну Україну, а влітку 1919 року Київ. Денікін і його «Біла гвардія» були фанами імперської росії і жорстко заперечували будь-яку можливість її розділення. Незалежної України для них не існувало. У 2002 році у Москві побачила світ книга авторства Владіміра Короленка «Была бы жива Россия». У ній оприлюднено публіцистику останніх років життя. У статті «Трагедія колишніх офіцерів» Короленко зазначив: »…Я вважаю, що програма генерала Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху..». Таким чином діяльність Владіміра Короленка належить до проявів російської імперської політики,зокремана тій підставі, що він 1919–був глорифікував Добровольчу армію Денікіна, окупаційну щодо Української Народної Республіки. Ідеологія Добровольчої армії базувалася на ідеї відновлення «єдиної неподільної Росії» та українофобії, а практики були спрямовані на відновлення Російської імперії в кордонах станом на початок 1917 р., а отже, й на знищення відновленої 1917 року Української держави.

Крім того, творчій спадщині Владіміра Короленка притаманні також інші прояви пропаганди російської імперської політики та українофобія, а саме:

1) Вороже ставлення до збройних сил Української держави.

Зокрема, Сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами Борис Монкевич у спогадах «Похід Болбочана на Крим» засвідчував, що навесні 1918 р. Короленко «постaвився вороже до укрaїнського військa й виступaв у полтавських газетах проти „шовіністичного нaстрою“ (вислів Короленка) Зaпорожців», які визволили Полтаву від російських більшовиків. Цим Короленко виразно продемонстрував заперечення самої ідеї української державності, несприйняття факту відновлення політичної суб’єктності України та українства як такого.

2) Цілеспрямоване приниження української мови, заперечення факту існування української мови й культури.

У книгу Владіміра Короленка «Была бы жива Россия» було вміщено й статтю «Український шовінізм». Написати її Короленка підштовхнув інцидент, що стався у Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою. У цьому Короленко побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…». У цій книзі також вміщено статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави», цитуємо: «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т.д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..». У книзі також вміщено публікацію: «Не роздувайте ворожнечі»:»…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, — Росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…». Виходить, що Росія миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Євген Чикаленко у своїх споминах записав: »…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, «заблудився» був на своєму віку…». А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» Короленко відповів так: «Моя Родина — велікая русская литература». Ще одна промовиста цитата. «Где-то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…» (К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, 1996.). У листі до сталінського письменника Максіма Горького (лист від 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині) Короленко пише: «Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, — решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».

Владімір Короленко писав твори виключно російською мовою. Він російський письменник, на чому сам наполягав у епістолярії та статтях. Зокрема: «Ну да, — я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?». Цю цитату взято із відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко — російський письменник. Королєнко відписав на це Бєлоконскому: «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, — я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».

Як же ставився Короленко до української літератури? Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка». Отже, Владімір Короленко тлумачив творчість Тараса Шевченка як «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя. Також наводимо спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року. Короленко розповідав: «Кілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок… Маруся та її чоловік говорили з нами «по-русски» (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а «галицьких». Я й кажу Іванові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?». Іван відповів: «А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою по-русски?». «Бо це моя рідна мова, — відповів Короленко, — я змалку нею говорю і люблю її». А Іван йому: Отак і ми. Українська мова — наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її». «Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а «галицькою»… — продовжував Короленко. «Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті «Рада», яку ми в складчину передплачуємо». «Але ж ви добре розумієте «русскія» газети?..». Як бачимо, російський шовініст і денікінець Владімір Короленко обурювався: є російські газети, навіщо читати українські?

В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу російських більшовиків до влади, Королєнко зазначив: «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия — страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и — увы! — особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, — но «рассея не пропала!».

Аналіз книги «Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи» (зокрема, розділу «Зрадникам мого народу руки не подаю», яка стала «Книгою року» у 2021-му (автори Роман Коваль і Юрій Юзич) засвідчує таке. У передмові автори-згадані упорядники висвітлили спогад Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Владіміру Короленку. Шелухін писав, що подія ця відбулася надвечір 30 серпня 1903 р. в полтавському театрі під час вшанування Івана Котляревського з нагоди відкриття йому пам’ятника у Полтаві. У листі до редакції віденської газети «Соборна Україна» під назвою «Пропаща душа» в січні 1922 р. Сергій Шелухін звернув увагу, що Короленко «стояв осторонь од українського настрою [радості з приводу відкриття пам’ятника Котляревському], як чужинець, як літературний плянтатор, як представник „державної народности“ (росіян. — Ред.), що в особі полтавського Губернатора провадила московську політику і душила український рух до відродження так, що заборонила на культурному святі українського письменника і слово говорити по українські». Шелухін також помітив, що «Короленко, багатий на протести проти нелюдяности в не українських справах», ніколи не протестував проти політики російщення України. «Він явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи, — писав Шелухін. — Внаслідок сього тоді ж на вечорі Міхновський одмовився подати йому руку, і зробив се публічно, демонстративно… Коли Короленко простяг руку для знайомства, Міхновський, сховавши руки за спину, відповів: „Я зрадникам мого народу руки не подаю“». Полтавський губернський комісар народної освіти у 1917 — 1918 рр., діяч «Просвіти» Віктор Андрієвський зазначав, що вчинок Міхновського обурив більшість його ліберальних земляків, але меншість (переважно молодь) були захоплені, бо «це ж був гідний наслідування вчинок українця націоналіста». Андрієвський вважав, що Міхновський мав рацію, адже Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: «Моя родіна — вєлікая русская літєратура!».

Поетеса Олена Теліга. У статті «Партачі життя», опублікованій у 1942 р. назвала вчинок Міхновського «цивільною відвагою», а Міхновського поставила в один ряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком та Оленою Пчілкою, які також мали «цивільну відвагу».

Краєзнавець, лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача Григорій Титаренко та кандидати історичних наук, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка Тетяна Осташко, Андрій Жив’юк (м. Рівне) неодноразово наводили Короленка «як приклад обрусіння українців, які одержали „російську університетську освіту“ і через те стали „російськими письменниками“, а визнаючи себе „московськими демократами“, не сприймали українського національно-визвольного руху».

У селі Минівка Терешківської громади вулицю росіянина Владіміра Каралєнка перейменовано на честь основоположника української літературної мови, класика української літератури, автора безсмертнної «Енеїди» Івана Котляревського. Він походив із козацького старшинського роду, батько працював канцеляристом міського магістрату. Дев’ять років навчався в духовній семінарії у Полтаві. Тоді ж почав писати вірші, публікувався в сатиричному альманаху «Полтавська муха». Працював канцеляристом, вчителював у шляхетних родинах. Активно цікавився українським фольклором: вивчав українсткі звичаї та обряди, записував народні пісні. Ще в 1794-1796 роках підготував перші три частини поеми «Енеїда», написаної на сюжет однойменного твору римського поета Публія Вергілія. «Енеїда» стала першим твором в українській літературі, написаним народною мовою. На той час українська мова внаслідок цілої низки указів російської влади поступово витіснилася з ужитку, навіть церковні служби змушували правити церковнослов’янською мовою. Відтак твори Івана Котляревського започаткували новий етап формування української літературної мови. «Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів…, — зазначає Іван Огієнко. — А в «Наталці-Полтавці» та в «Москаль-Чарівнику» він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись». І далі: «Котляревський міцно поєднав українську мову з українському літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка». Організатор та керівник Полтавського театру (1818-1821). Саме для театру в 1819-му написав драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що й досі не сходять зі сцени. Мешкав у батьківському будинку, збудованому ще в 1705-му. Помер 10 листопада 1838-го в Полтаві. В останню путь його проводжала вся Полтава, а Тарас Шевченко відгукнувся віршем «На вічну пам’ять Котляревському»: …Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!».Повний текст «Енеїди» (в шести частинах) побачив світ уже після смерті автора, в 1842-му. В рідній Полтаві на честь Івана Котляревського відкрито пам’ятник (1903), літературно-меморіальний музей та музей-садибу.

У селі Заворскло, що підпорядковане Терешківській сільській раді Полтавського району з назви вулиці прибрано ім’я російського письменника Владіміра Каралєнка. Відтепер вона називається на честь земляка, воїна ЗСУ, учасника народної російсько-української війни за незалежність, сержанта 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила (в/ч А3085) Максима Жушмана. Воїн народився 1 січня 1981 року. Проживав у селі Заворскло Терешківської громади. Тривалий час працював у МРЕО на Розсошенцях. На захист України від росіян став до лав ЗСУ у березні 2022 року. Помер 19 березня у Полтавському обласному клінічному шпиталі для ветеранів війни від ускладнень тяжкої хвороби, спричиненої у боях з російськими ворогами.

За словами Олега Пустовгара, Терешківська топонімічна комісія незабаром розгляне також пропозицію перейменувати вулицю російського письменника Короленка у селі Цибулі Терешківської сільської ради на честь уродженця цієї громади, письменника і віце-президента УНР в екзилі Миколи Степаненка. А ще він — науковець, журналіст, громадський і політичний діяч, літературознавець. Народився 15 грудня 1918 р. у с. Микільське неподалік сіл Терешки і Цибулі. В молодості вивчив гру на бандурі у Федора Глушка. У 1937 р. закінчив філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту, працював викладачем. У 1941 р. лишався на окупованій ворогом території, був директором Шишацького сільськогосподарського технікуму, редактором української газети в Миргороді. Емігрував до Німеччини, викладав у таборах для переміщених осіб у Мюнхені і Карлсфельді.У 1949 р. емігрував до США. Працював позаштатним диктором «Голосу Америки». Викладав мови у військовій школі в м. Монтерей (Каліфорнія), східнослов’янські мови і літератури — в Сиракузькому, Нью-Йоркському і Ратгерському університетах. Захистив дисертацію в Нью-Йоркському університеті (1970), одержав ступінь доктора філософії. У 70-х рр. — професор славістики університету Джорджа Вашингтона. Член-основоположник і чільний діяч УРДП (Об’єднання Українців Революційно-Демократичних Переконань), віце-президент УНР в екзилі (з 1967), член управ низки українських культурних, громадських і політичних установ, педагог, радіожурналіст, публіцист, учений-літературознавець, дійсний член НТШ, священик УАПЦ. Автор книг «Шосте коло» (1979), «Жива легенда дальшої нашої боротьби» (1979), «Борець за ідеї української нації» (1981). Автор тексту пісні про Мазепу.

Представництво УІНП в Полтаві