З мисливця — в розвідники. З пораненого — в опору для інших!

«Я не міг залишитися осторонь. Просто не міг. Це було як внутрішній імператив — бути там, де важко, де кожен важливий. Три дні не ходив на роботу. Стояв, чекав, питав. Але мене не брали через відсутність строкової служби й медичні обмеження через ваду серця», — згадує він. У рідній Петропавлівці на Дніпропетровщині Дмитро допомагав формувати місцеві загони самооборони. «До нас долучилися мисливці. Я теж мисливець — офіційно з 22 років, але по лісах ходив ще змалку з дорослими. Тепер ми охороняли водонапірні вежі, патрулювали з поліцією. Було важливо зберегти спокій у громаді, поки на фронті тривали бої», — пояснює він. Все змінилося 1 квітня 2022 року. Дмитра мобілізували. Його відправили до Павлограда, де формувався новий батальйон полтавської частини Національної гвардії. Потім — навчання в Полтаві. Місяць базової підготовки, кілька виїздів на полігон. «Тоді ми ще не знали, що буде далі. Але я знав — моє місце там, де я корисний», — додає Дмитро.

Після Полтави його підрозділ вирушив на Харківщину. Спочатку — блокпост у Пісочині. Дмитро був старшим зміни. Це був особливий час — тисячі людей евакуювались з Харкова, рятуючись від артилерійських ударів. За місяць ситуація змінилася — мешканці почали повертатися. «Блокпост — не тільки про документи. Це про людське. Ми бачили очі тих, хто виїжджав, і тих, хто повертався. Бачили страх, надію, втому і рішучість. Ми були першими, кого вони зустрічали після дороги перед домівкою», — говорить Дмитро. Затримували диверсантів, ловили наркокур’єрів, перевіряли транспорт, разом із суміжним підрозділом. Дмитро наголошує: ворог не завжди має вигляд ворога. «Усі думають, що ДРГ — це бородаті дядьки в масках. Насправді — звичайні люди з підробленими українськими паспортами. Без оперативної інформації їх не впізнати. Ми виявляли та допомагали затримувати — далі працювали спецслужби», — пояснює він.

У серпні їх перемістили в Уди — ближче до лінії фронту. Там почалися прямі зіткнення, обстріли, нічні виходи в село — іноді по ковдри, килими, утеплення для бліндажів. Зима наближалася. «Це був інший фронт — менш організований, але не менш небезпечний. Першу контузію я отримав там. Снаряд від 120-мм міномета впав за десять метрів. Все навколо — пил, шум, ніби світ на мить завмер», — розповідає Дмитро.

Того ж місяця відбулися ще кілька подій. Снайпер почав працювати по їхній позиції. Дмитро з побратимами визначив точку пострілу — зняту шиферину на даху. «Він думав, що сховався. Але квадрат у покрівлі світився, як вікно. Ми обійшли з флангу. Я піднявся, глянув у бінокль — і одразу побачив тінь. Один постріл — і тиша. Потім перевірили — більше 700 метрів. І це — звичайний автомат», — каже Дмитро. Інший випадок — наступного дня. Дмитро побачив у бінокль, як російський мародер зривав кондиціонер з покинутого будинку окупованого села. «Колега навів мене. Я зробив постріл без оптики, по механіці. Влучив. Один постріл — і все. Взимку йому кондиціонер навряд знадобиться. Тоді я подумав: роки високоточної стрільби не минули дарма», — згадує він.

Після осіннього контрнаступу 2022 року підрозділ пересунули ближче до кордону. Там Дмитро отримав другу контузію. Заїхали ввечері, а вранці накрило — шість поранених, весь взвод контужений. Дмитро нічого не пам’ятає — лише те, як побратими розповідали, що він мовчки переносив боєкомплект і речі, ніби за командою, якої не чув.

Після короткої відпустки, через хворобу матері, він повернувся на фронт і став водієм. Возив боєприпаси, людей, усе необхідне. Разом із побратимом «Вітер» чергували за кермом майже без зупинок. Потім — Бахмут. Провели кілька днів. Дмитро не встиг зайти на позиції — підрозділ поділили: частина пішла в Соледар, інші — в Луганську область. Там він служив у розвідці одного з полків НГУ до липня 2023 року.

17-та Полтавська бригада НГУ