Як «особисті думки» та «точки зору» штовхають нас у кам’яний вік

Випивали якось з другом. Друга Льотчиком звуть. Не все, звісно. У певних колах. Ля-лякали. Як відомо, будь-яка розмова «ні про що» має три обов’язкові теми — жінки, політика, футбол. Коли дійшли до футболу, чомусь згадався Олег Лужний. Льотчик запевняв, що він був слабким футболістом, костоломом і навіть згадав давно забуту фанатську кричалку «Лужний — нікому не нужний».

— Почекай, — кажу, — як ти гадаєш, хто краще розумівся на футболі — ти чи Лобановський? — Що за дурне питання, — відповідає, — Лобановський геній футболу

— Може, ти розумієш у футболі більше, ніж Венгер?

— Ні звичайно. І що з цього?

— Ну, дивись, Лобановський вважав Лужного гарним гравцем. За нього Олег був капітаном «Динамо». Того самого «Динамо», яке знищило «Барсу» і яке, тільки випадково не потрапило до фіналу Ліги Чемпіонів. Потім його купив Венгер. В «Арсенал», на хвилинку!. Найкращий «Арсенал» у новітній історії. Незважаючи на те, що Лужний потрапив у команду вже наприкінці кар’єри, він провів за «канонірів» понад 100 ігор і зробив із ними золотий дубль. Виходить, що два незаперечні футбольні авторитети вважали Лужного відмінним гравцем, довіряли йому, а ти стверджуєш, що він слабак.

Гарний діалог. Майже сократівський. Діалектика у чистому вигляді. Платон запросто зробив би з нього черговий діалог і назвав би його за своїм звичаєм «Льотчик». Але ні. Часи не ті. Платонівські діалоги зазвичай закінчуються згладжуванням позицій та знаходженням «істини». Ну чи, принаймні, сумнівом. Наш же закінчився інакше:

— Чого ти пристав до мене? Це моя особиста думка.

— І навіть після всіх моїх аргументів ти не готовий змінити свою думку?

— Звичайно ні. Посередній футболіст, «костолом», «нікому не потрібний»

Ось так. Особиста думка! Це просто пи…питарда полетіла!

Чуваки! Ви ніколи не думали, чому люди живуть громадами? Та тому що кооперація полегшує життя та збільшує шанси кожного на успіх. А яка може бути кооперація, якщо у кожного з будь-якого питання своя особиста думка. Своя точка зору. І він готовий наполягати на ній попри все.

Може спочатку рефлексія, аргументи, згладжування позицій. А якщо в рефлексію не виходить, то хоча б прислухатися до думки авторитетів чи професіоналів у цій галузі? Але ж ні. Точка зору! Особиста думка!

А ще років триста тому жив у Франції крутий чувак на ім’я Франсуа Марі Аруе, відомий нам під ніком Вольтер. Кажуть, розумний був. Кажуть, міг випивати по 50 філіжанок кави за день (богатирі — не ми). А ще кажуть, ніби саме йому належить одна з найцитованіших фраз в історії. Ось ця: «Я не згоден з жодним словом, яке ви кажете, але готовий померти за ваше право це говорити». Та ладно, Вольтер! Ти серйозно?

Хоча, цілком можливо, нічого подібного Вольтер не говорив. І навіть швидше за все, не говорив. По-перше, бо розумний був. А по-друге, до нас не дійшло жодного історичного документа, щоб свідчив про те, що в середині XVIII століття у Франції відсоток ідіотів на душу населення був меншим, ніж, наприклад, у сучасній фейсбучній стрічці середньостатистичного користувача. Скоріше навпаки. І кому, як не Вольтеру, який зробив собі ім’я на знущальних статтях та образливих памфлетах, цього не знати. Скоріше його характеризує інша фраза, цього разу, напевно, ним самим написана: «якщо народ почне міркувати, все загинуло».

А може й казав. Тільки вкладав у неї не той сенс, який вкладають у неї більшість із тих, що нині цитують. Можливо сказане стосувалося когось одного чи кількох, рівних за статусом та за мудрістю. Але швидше за все річ зовсім не в цьому. Вольтер жив і творив у ті благословенні часи, коли про ніякі Фейсбуки і згадки не було і під «правом говорити» малось на увазі право «висловлювати свою думку публічно», тобто брати участь у змістовній та серйозній дискусії шляхом публікації тих чи інших матеріалів у журналах, альманахах, збірниках чи брошурах. Його навряд чи цікавили розмови невігласів на ринковій площі, аналогом яких є сучасні фейсбучні срачі та одкровення. А для аргументованої статті в якійсь збірці потрібна підготовка, інтелект та оригінальні ідеї. Книгодрукування тоді було справою дорогою. І в тому числі і з цієї причини… як би це м’якше… дупі слова не давали. Нерентабельно це — друкувати думки, плітки та одкровення невігласів, місце для обговорення яких — ринкова площа. Чи то сторінка у Фейсбуці.

Словом, Вольтер пропетляв. А ось із Сократом якось негарно вийшло. На виправдання нам, сьогоднішнім, скажу, що у співгромадян Сократа теж була звичка «мати власну думку», чи то «точку зору». При цьому чувак жив у Афінах і там була демократія. Не така, до якої ми звикли. Пряма. Якщо когось цікавить у чому різниця — можемо поговорити окремо. У нашому ж контексті важливим є лише те, що не слухати думки співгромадян в Афінах було, м’яко кажучи, не прийнято, а за великим рахунком — загрозливо.

Думаю, мало хто пам’ятає, як звали обвинувачів Сократа. Один був Мілет, який вважав себе поетом. Інший — Аніт, син кожем’яки. Так от, у чуваків виникла «думка», що Сократ не шанує богів і розбещує молодь. Як я говорив вище, думки співгромадян в Афінах ігнорувати було не прийнято.

Тому зібрали суд із 500 осіб. Сократ спробував пояснити, що богів він шанує і молодь не розбещував, а якраз навпаки — просвітлював. І якщо позивачі не здатні зрозуміти суть його діяльності, то це лише з тієї причини, що вони невігласи і на їхню «точку зору» слід начхати. І якщо деякі з суддів схильні погодитися з обвинувачами, то виключно через брак розуму та кмітливості. Кому це сподобається? «Випий отрути!», — сказали судді. І на цьому все. Мудрість померла, войовниче невігластво залишилося.

«Ну і що?», — запитаєте ви. А те, що через пару десятків років думки афінян, навіть найпросунутіших, взагалі перестала когось хвилювати і єдиною значущою думкою в Афінах стала думка ватажка козлопасів Філіпа. А потім думка його самозакоханого сина Олександра. У македонян, у їхній загальній масі, думки були не в моді, зате в моді були довгі списи і вміння тримати стрій. Фаланзі думки шкідливі.

Можливо, хтось заперечить, що Афіни досягли небаченого розквіту науки і мистецтв, рівного якому важко знайти в історії людства. І що однією з причин цього небувалого успіху якраз і була пряма демократія та свобода громадян висловлювати свої думки. Меседж, скажу я вам, спірний. Все «золоте століття» Афін тривало лише кілька десятків років і пов’язане, по суті, з правлінням однієї людини — Перікла. Поки його «думка» була панівною — все було добре. Після його смерті все урочисто скінчилося. Взяли гору інші «точки зору»

«Ми то тут до чого?» — спитаєте ви. Відповім. Якщо якісь історичні паралелі взагалі доречні, то західна цивілізація, частиною якої ми завжди прагнули бути і навіть певною мірою є, переживає зараз часи «після Перікла». «Золоте століття» на Заході закінчилося десь у році 72-му. Зрозуміло, що процес розпочався значно раніше і досяг апогею у 1968 році. До речі, можна поговорити окреме про 68-й. Є про що.

Що сталося і чому це нагадує Афіни часів занепаду? В очах мас інтелектуали втратили властиву їм досі вагу та значення. Слідом за ними вирушили на смітник моральні авторитети. Серйозність замінили стебом. Замість знань на перший план вийшли «думки». Права відокремили від обов’язків. Виникла «нова етика». Інфантилізм набув небачених раніше розмірів. Почали набирати сили популісти. І таке-інше.

У нас все ще гірше. Свобода слова впала нам на голову як цегла з дев’ятиповерхівки. З тими самими, приблизно, наслідками. Відсутність досвіду споживання вільної і якісної преси та різкий розвиток інформаційних технологій дали змогу ретранслювати найдикіші думки та одкровення у неймовірних масштабах. Невігластво та породжені ним страхи штовхають суспільство у кам’яний вік. Жага простих відповідей на складні питання руйнують інститути, які й так перебувають у зародковому стані.

Що робити? Не знаю. На жаль, а може, на щастя, я не Сократ. Та й платонів з аристотелями навколо не видно. Витрачати життя на боротьбу з невіглаством ніхто не хоче. Можу лише попросити: «Чуваки! Перестаньте чухати своє его в соцмережах і, по можливості, утримуйтесь від ретрансляції думок у тих питаннях, у яких ви не є фахівцями. Дотримуйтесь принципу — одразу рефлексія, потім клавіатура. Це буде вашим внеском у збереженні країни та покращення суспільства! Серйозним внеском! Без тіні іронії вам кажу.»

А інакше що? Занепад без «золотого віку». І це при тому, що козлопаси з довгими списами вже тут.

Лайки, коментарі та підписки на канал вітаються