Снайпер Владислав: точність, терпіння та невидима війна
Коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, Владислав не вагався. Він розумів: якщо не стане на захист країни, завтра ворог буде біля його дому. У березні він прибув одразу до військової частини. Після підготовки його направили на охорону державних об’єктів у Полтавській області. Майже рік він виконував завдання в тилу, але усе сильніше відчував: він хоче бути там, де найбільше потрібен.
19 січня 2023 року він разом із підрозділом вирушив у район Великої Новосілки. Це була його перша поїздка на передову.
Владислав згадує: «Довкола – руїни, земля, розрита вибухами, і постійний гуркіт артилерії. Тільки-но ми зайняли свої місця, як над головами з’явилися ворожі вертольоти. Ми не думали, що вони працюватимуть по нас. Думали – по сусідніх підрозділах. А потім побачили, як вертоліт виходить на вогневий рубіж і починає стріляти».
Перший авіаудар назавжди залишився в його пам’яті. Але після перших боїв стало легше – страх відступив, поступившись місцем зосередженості. У лютому Владислав отримав контузію, 80-мм міна влучила просто в бліндаж, де він перебував.
Він розповідає: «Гуркіт, ударна хвиля, темрява. Все, що пам’ятаю, – як лежу в землі, не можу зрозуміти, що відбувається. Усвідомлення прийшло пізніше: живий. Поранень немає. Бог уберіг».
Найважчим було не фізичне, а моральне випробування – бачити, як товаришів виносять із позицій, як хтось не повертається з бою.
Після піврічної ротації його підрозділ повернувся на відпочинок та відновлення. Повернувшись у Полтаву, Владислав відчув, що не може сидіти без діла. Спокійне життя здавалося неправильним після всього, що він пережив. Тому, коли йому запропонували приєднатися до мобільної вогневої групи, він погодився без роздумів. Це був новий рівень війни – більша мобільність, складніші завдання, робота в малій групі. Три місяці минули у постійних виїздах, засідках та збиття шахедів. Але війна знову вимагала змін.
Владислав пройшов кілька курсів підготовки й перейшов до снайперського підрозділу. «Снайпер – це не просто стрілець. Це математика, терпіння, вміння бути невидимим. Кожен постріл повинен бути точним. Другого шансу немає», – пояснює він. Більшу частину часу доводилося постійно навчатися - теорія, вивчення зброї, набоїв та щотижневі виїзди на полігони.
У 2024 році Владислав знову вирушив на Донецький напрямок. Бої були настільки інтенсивними, що їхній підрозділ просто не встигав розгорнутися. Дві доби вони тримали позицію, після чого отримали наказ про евакуацію. Найважчий момент війни для нього настав, коли контузило його друга, з яким вони знайомі ще з дитячого садка. «Гуркіт вибуху. Дим. Пил. І він лежить поруч, закривавлений. Перша думка – чи дихає? Страх. І нескінченне бажання, щоб він вижив», – згадує Владислав.
Повернувшись із ротації, він знову приєднався до мобільної вогневої групи. Але тепер уже як старший групи. З’явилися нові виклики: протидія новим тактикам ворожих дронів, координація дій підрозділу, ухвалення рішень під час бою.
«Командир – це той, хто приймає рішення, від яких залежить все. Іноді секундна затримка означає смерть. Тут не можна вагатися», – говорить він.
Війна змінила його. Вона навчила головного: підготовка рятує життя, а підтримка побратимів – неоціненна.
Сьогодні він не знає, скільки ще триватиме ця боротьба. Але знає точно: він зробив правильний вибір.
17-та Полтавська бригада НГУ
