Людяність, ось що відрізняє нас від ворога: історія сержанта на псевдо Буцик

«Ми довго сиділи у спортзалі перед виїздом. Ніхто нічого не пояснював. Просто чекали, поки скажуть вантажитися. Половина роти поїхала в Кременчук, ми — в Оріхівський район. Перші кілька днів навіть не стріляли. Просто чекали.»

Його підрозділ мав закріпити оборонні позиції. Вночі їх відправили в довжелезний окоп завдовжки півтора кілометра. На одному його краю були українські військові, на іншому — росіяни. Це були відбиті у ворога позиції, в які зайшли наші штурмові групи. Потім туди зайшла група Віталія, щоб закріпити успіх.

Життя в окопах стало для Віталія новою реальністю. Він швидко навчився орієнтуватися в темряві, слухати шум неба й відрізняти звук ворожого дрона від свого. Воду, їжу доводилося економити. Спали уривками, часто на голій землі: «Окопи були такі, що коли хтось ішов по них, чути було за кілька метрів. Сміття від російських військових, які тут перебували до нас, тріщало під ногами. Жодного маскування. Бліндажі? Їх складно так назвати. Ящики з-під боєприпасів, зверху кілька гілок і трохи землі. Лягти можна, а от якщо прилетить щось важке — шанси вижити мінімальні.» Попри все, гвардійці знаходили спосіб адаптуватися. Віталій згадує, як зігрівалися холодними ночами від свічок, берегли сухпайки, а хтось навіть жартував у найскладніші моменти.

Перша справжня перестрілка сталася несподівано: «Вночі почули, що ворог іде на нас. Ми навіть не бачили їх, але знали, що вони близько. Стріляли на звук. Потім хтось почав працювати з автоматичного гранатомета, і ми зрозуміли, щось почалося серйозне. У мене тоді було єдине бажання — вижити.» Його група тримала оборону в одному з найнебезпечніших секторів Запорізької області. Позиції були майже відкритими, ворог постійно намагався прорватися.

З перших днів боїв Віталій зрозумів: найголовніше на війні — це люди. Побратими стали другою сім’єю. Разом ділили останній шматок хліба, разом проходили через найважчі моменти.

«Ми сиділи в окопі, води вже не було, їжа закінчувалася. І тут хлопець витягує з кишені крихітний пакетик з печивом: „На, брате, ти вчора майже не їв“. Я відмовлявся, але він наполіг. Тоді я зрозумів, що на війні головне не зброя, а люди поруч. Вони підтримували один одного навіть у безнадійних ситуаціях». Одного разу їхній підрозділ опинився без зв’язку на чотири доби. Командування вважало їх зниклими, але прийшла нова група гвардійців і вони безпечно повернулись з позицій.

Найстрашнішим для Віталія стала атака невідомою речовиною. Одного разу ворог використав газ — токсичну речовину, що викликає опіки дихальних шляхів: «Побратим вийшов з бліндажа і не встиг надягти протигаз. Через кілька хвилин у нього почалася задуха, ми тягнули його під землю. Сам я трохи встиг вдихнути, але не критично. Така штука лякає більше, ніж кулі». Командування оперативно відреагувало. Після повідомлення по рації з дрона їм скинули пакунки з медикаментами.

«Нам прилетіли не тільки ліки, але й цукерки подарунок від бійців у тилу, — з усмішкою згадує Віталій. — «Це такий момент, який не забувається. Ти лежиш в окопі, дихаєш через протигаз, а тут тобі передають часточку звичайного життя».

Після кількох тижнів на передовій його рота отримала наказ на вихід. Вперше за довгий час він міг нормально поїсти та поспати. Але відчуття було дивним — ніби частина його залишилася там, в окопах: «Перші кілька днів після виходу здавалося, що тіло тут, а думки — там, на передовій. Навіть коли сидиш і їси, ловиш себе на думці, що за секунду може прилетіти міна».

Буцик, пройшов шлях від резервіста до досвідченого бійця. Він пережив окопні бої, нестачу ресурсів, атаки й втрати побратимів. Але попри всі жахи війни не втратив людяності. Його історія — не тільки про війну. Це про силу духу, побратимство та боротьбу, яка триває до нашої Перемоги.

17-та Полтавська бригада НГУ