Як допомогти принцам і хто кому свої

На мою думку, наше суспільство занадто україно- і сучасно-центрично. У цьому немає нічого дивного чи унікального. Більшість громадян та спільнот сконцентровано на собі. Але в нашому випадку це призводить до того, що увага аудиторії концентрується на наболілих проблемах сьогодення, а ті питання, які мені хотілося б обговорити, залишаються на узбіччі.

Я цілком свідомо шукаю приклади, віддалені від нас і за часом і територіально. Це дає надію на абстрактні міркування. Тому що особисте залучення до проблем сьогодення цієї надії позбавляє і дискусія має тенденцію перетворитися на банальний фейсбучний срач.

Так, наприклад, у відео, присвяченому Саддаму та Мюнхену, основні питання, які хотілося б обговорити залишилися поза увагою.

Питання перше. Більшість людей, що населяють планету, відмовляються брати на себе відповідальність за світ, в якому ми живемо. Так завжди було. Є такий відомий вислів — Бог не обтяжує себе турботою про простих людей. Він дбає про принців, залишаючи принцам обов’язок піклуватися про простих людей. Таким чином, кількість людей, які беруть на себе відповідальність за світ, завжди мінімальне. Нині трохи більше, ніж за часів принців, але все одно мінімальне.

А основна маса залишає за собою лише право оцінювати створений принцами світ. І, переважно, оцінює його негативно. Хоч 5 тисяч років тому, хоч зараз. І це нормально. Кожен вважає, що вартий більшого. А якщо світ недостатньо впорядкований, то й вина покладається на тих, хто його творить. Тобто на принців. Світ поганий, бо принци щось роблять неправильно. Як правильно? Про це хотілося поговорити. Вказати принцам, як правильно будувати світ.

На прикладі Гітлера та Саддама Хусейна мною було запропоновано дві схожі проблеми. Рішення ж були принципово різними. І обидва вважаються неправильними. Тоді як правильно? Дивлячись назад все логічно та зрозуміло. Видно наслідки і вони нам не подобаються. Так само як не подобається і навколишній світ. Але це якщо назад. А якщо вперед? Чим керуватися принцам під час прийняття рішень. Давайте подумаємо та скажемо. Можливо вони будуть після цього розумнішими переднім розумом, а ми, не настільки критичні, заднім.

І знаєте, що найнеприємніше у цій ситуації? А те, що коли подібна проблема виникне втретє, а вона вже виникла в лютому 2014 року, люди, пам’ятаючи про хейт, що вилився на голови їхніх попередників, просто починають утримуватися від прийняття будь-яких рішень. Обмежуються виразом «глибокого занепокоєння».

А рішення ухвалювати треба. Тому що в переважній більшості випадків навіть не найкраще рішення краще, ніж відсутність рішень взагалі.

Друге питання — питання про своїх. Про партнерів та союзників. Є думка, що наше ставлення до них надто егоїстичне та утриманське. Типу, дайте грошей та відваліть. Але ж зі своїми так не вчиняють. Якщо йдеться про своїх, то ми не тільки маємо просити у них допомоги, але й з розумінням ставитися до них самих та до їхніх проблем.

Кому цікаві проблеми Німеччини? Хто-небудь знає який дефіцит у їхньому бюджеті? Думаю, мало хто. Дай грошей і не будь ліверною ковбасою. Когось турбують проблеми з мігрантами в США? Та нам немає до цього жодної справи! Ти небо закрийте! Нам потрібніше. Саддам становить загрозу? Та не брешіть! Все через нафту.

А зі своїми так не поводяться. А тих, хто так поводиться, своїми не вважають.

Цікавитесь, чому Ізраїлю дають все, що попросить і відразу, а нам недостатньо і згодом? Та тому, що вони свої. П’ятдесят років союзники. З відповідними діями та риторикою. А ми? Ми свої? Та ми й самі не знаємо. І доки не визначимося все так і буде.