«Якщо вишка замовкне — військові залишаться без координації» — розповідь зв’язківця Адідаса
До війни Ігор, позивний «Адідас», керував власною будівельною компанією. Він має вищу інженерно-технічну освіту, а також досвід у юридичній сфері. Його життя було розміреним, допоки повномасштабне вторгнення не змінило все.
Восени 2024, після бойового злагодження він опинився на передовій у Донецькій області, у районі Великої Новосілки. Його завданням стало забезпечення безперебійної роботи польового вузла зв’язку — критичного об’єкта для координації військ. Разом із напарником вони чергували цілодобово: обслуговували техніку, стежили за живленням генераторів, ремонтували ретранслятори й антени, а також охороняли вежу. Спочатку обстановка здавалася відносно спокійною. Однак з кожним днем ворог активізовувався.
«Перші тижні ще можна було працювати спокійно. Але поступово почали з’являтися ворожі дрони. Це були одиничні випадки розвідників, потім FPV-дрони. Перший впав поряд уже на другому тижні», — згадує Адідас. З часом атаки ставали все частішими. Дрони кружляли над позиціями безперервно, вишка зв’язку стала їхньою ціллю. Ворожі FPV-дрони пошкодили антени та верхній ярус конструкції. Одного разу, під час патрулювання, один із дронів вибухнув прямо над головами Ігоря та його напарника.
Крім дронів, почалися артилерійські обстріли. Спершу удари лягали на околицях, але в селі розмістилися українські танкісти та артилерія, ворог почав працювати прицільно. «Спочатку били по артилеристах, а потім вони перемістились, і вся увага противника перемикнулися на нас. Гатили по селу без зупинки».
У таких умовах доводилося діяти швидко. Ігор із напарником прокладали безпечні маршрути, позначали точки укриття, облаштовували додаткові бойові позиції. Гранати та боєприпаси розподіляли у різних місцях, щоб у разі прориву противника мати змогу оборонятися.
«Отримана на навчаннях з тактики підготовка виявилася безцінною. Найважливішим було навчитися ховатися від дронів, правильно пересуватися під вогнем і ефективно користуватися засобами зв’язку. Без цих знань було б важко», — наголошує Ігор.
Попри обстріли та постійну загрозу з повітря, їм вдалося забезпечити роботу вузла зв’язку.
Але серед усіх випробувань війни знайшлося місце й для несподіваних моментів. На позиції було багато безпритульних тварин, і один кіт буквально не відходив від Ігоря. Зрештою, він забрав його із собою.
«Як кажуть, не беріть котів на війну — вам їх там видадуть. Так і сталося», — посміхається він.
17-та Полтавська бригада НГУ
