Патрони вулиць Полтави: 23 січня 1944 року російська імперська влада СРСР закатувала Митрополита Феофіла

Владімір Лєнін: «Чим більше священиків ми розстріляємо, тим краще», або чому перейменували вулицю Безвірницька

Перейменування вулиці Безвірницької на Митрополита Феофіла обговорювалося на засіданнях робочої групи з питань присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій на території Полтавської міської територіальної громади. На них кандидат географічних наук, професор, член спілки краєзнавців України, заступник голови робочої групи Леонід Булава пропонував перейменувати вулицю Безвірницька на честь Митрополита Феофіла. На жаль, міська рада не встигла прийняти рішення у встановлений законом України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» термін, тобто до 27 квітня 2024 року. Тож напрацюваннями міської робочої групи скористалися у Полтавській ОВА, де мали право протягом трьох місяців (до 27 липня 2024 року) згідно із згаданим законом перейменовувати колоніальні назви об’єктів топонімії. Пропозиції для розпорядження ОВА напрацьовувалися Робочою групою Полтавської обласної військової адміністрації з питань деімперіалізації та деколонізації топонімії.

Назву «Безвірницька» силоміць було нав’язано після окупації Української Народної Республіки ленінською червоною росією: як стверджують дослідники, у 1923–1925 роках. Російсько-більшовицькі ідеологи так прагнули звеличити Спілку войовничих безвірників України — філії масової антирелігійної комуністичної організації «Союз безвірників СРСР». Отож назва «Безвірницька» присвоєна комуністичним режимом СРСР як один із заходів підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу; символізувала репресивну практику більшовиків, комуністичної партії та радянських органів держбезпеки (ЧК, НКВД, ГПУ тощо), спрямовану проти церковних інституцій, священиків та вірян у формі ліквідації УАПЦ, страт, катувань, позбавлення волі у тюрмах і концтаборах, обмеження свободи пересування та занять, звуження можливості реалізації законних прав, руйнування храмів. На озброєння російсько-більшовицький режим взяв вказівку Владіміра Ульянова (Лєніна): «чим більше священиків ми розстріляємо, тим краще».

Усі присутні на засіданні Робочої групи Полтавської обласної військової адміністрації з питань деімперіалізації та деколонізації топонімії, в тому числі і автор цих рядків одноголосно проголосували за рекомендацію щодо нової назви «Митрополита Феофіла». Так увічнено пам’ять про видатного православного церковного діяча.

Вулиця має довжину у 570 метрів і пролягає від вул. Шляхової до Нафтового провулку, до неї прилучаються вулиці ПРЗ, Княгині Ольги, Піднасипна і провулок Віри Холодної. Мешкає тут близько 200 полтавців. Заасфальтована і забудована здебільшого одно-двоповерховими приватними житловими будинками.

Юність майбутнього митрополита

Феофіл Булдовський народився 160 років тому, 5 серпня 1865 року. Мала батьківщина майбутнього релігійного діяча — село Василівка Хорольського повіту (нині належить до Семенівської громади Кременчуцького району Полтавської області). Зростав у православній, глибоко віруючій родині. Батько Іван (Іоан) Мусійович Булдовський був священиком, з малих літ виховував сина у дусі християнської моралі. Тож у 1875 році після закінчення початкової школи з благословіння батька юнак переїздить до Лубен. Там протягом п’яти років навчається в духовному училищі. А у 1880 році вступає до авторитетного навчального закладу тих часів — Полтавської духовної семінарії. 1886 і 1887 роки — щасливі й насичені різноманітними подіями: Феофіл успішно завершує навчання у семінарії, закохується, висвячується на священика, розбудовує культурно-православний простір у селах краю. «Одружився з донькою лікаря Олександрою Яременко, випускницею Полтавської Мар’їнської гімназії. Потому рік пропрацював учителем народної земської школи та одночасно диригентом церковного хору в рідному селі. У 1887 році Феофіла Булдовського висвятили в сан священика і направили виконувати пастирські обов’язки до містечка Маячка Кобеляцького повіту (нині належить до Нехворощанської громади Полтавського району, — авт.), де він за час перебування встиг відкрити церковно-приходську школу, школу грамоти на хуторі Водолага, народну чайну з бібліотекою при ній, а також організував із прихожан великий хор», — розповіла в інтернет-виданні «Полтавщина» краєзнавиця і поетеса Юлія Новоселецька.

Настоятель церкви Всіх Святих у Полтаві

Полтавські сторінки життя починаються у 1901 році. Перші два десятиліття 20 століття (з 1901 по 1923 рік) Феофіл Булдовський — настоятель церкви Всіх Святих у Полтаві. А ще підробляв законовчителем і вчителем у освітніх закладах. Полтавцям добре відома ця місцевість по вулиці Європейській (колишня Фрунзе, а в часи Булдовського мала назву Кобеляцька). Це територія парку імені зачинателя української літературної мови Івана Котляревського, де його могила, надмогильний пам’ятний знак, поруч православний храм на честь цілителя і великомученика Пантелеймона (поки що у віданні Московського патріархату) та меморіальний комплекс борцям із нацизмом у 2-ій світовій війні. Раніше на цій території знаходився міський цвинтар та Всіхсвятська цвинтарна церква, де служив Фефіл Булдовський і яку у СРСР комуністичні безбожники знищили (на фото).

Цікаво, що Булдовський хрестив раба Божого Степана Скрипника — небожа Симона Петлюри, майбутнього бійця полку імені Костя Гордієнка Армії УНР і патріарха Мстислава. Під час 2-ої світової їхні життєві стежини перетнуться.

Весна 1917 року. Зародження автокефального руху на Полтавщині. Біля витоків — Феофіл Булдовський

Лютий 1917 року. Російська імперія тріщить по швах. 4 березня 1917 року з ініціативи Товариства Українських Поступовців постала нова політична структура -Українська Центральна Рада (УЦР), яка стала центром згуртування національних сил українського народу. Тож, на Полтавщині, як і по всій Україні, національне відродження стало трендом суспільного буття. Вирішальну роль відіграли «Просвіти». 6 квітня 1917 року на зборах духовенства Полтави і Полтавського повіту, викладачів трьох духовно-навчальних закладів міста (семінарії, Єпархіального жіночого училища і духовного училища), активістів «Просвіти», представників духовенства Гадяцького, Лохвицького і Костянтиноградського повітів (близько 150 учасників) пролунала пропозиція скликати надзвичайний Полтавський Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян. Особливо палко відстоював цю ідею на згаданих зборах Феофіл Булдовський. За даними з тому «Полтавіка. Полтавська Енциклопедія «Релігія і церква» (головний редактор Олександр Білоусько): «До Лютневої революції 1917 року в Російській імперії він служив священиком і був відомий прогресивними поглядами і українофільством, у 1917 року стає членом Полтавського єпархіального управління».

Важливим організаційним аспектом зборів стало те, що було розроблено норми представництва: від кожного церковного приходу на загальних зборах прихожан мали вибирати на благочинницький з’їзд одного священика, одного диякона або псаломщика і одного мирянина. Делегати благочинницького з’їзду зі свого середовища мали вибирати делегатів на повітові збори духовенства і мирян, а ті, в свою чергу, — на Полтавський губернський з’їзд. Отже, вибори були багатоступеневими і мали завершитися до 26 квітня.

У період підготовки до з’їзду, у квітні 1917 року вперше після російсько-імперських заборон полтавці масштабно й урочисто вшанували пам’ять Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук Віктор Ревегук у монографії «Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917-1922рр.)» (журнал «Рідний край», №1, 2013 рік) так описує подію: «Тисячі мешканців Полтави і навколишніх сіл, військ полтавської залоги, юнкери Віленського військового училища та вихованці Кадетського корпусу під синьо-жовтими прапорами зібралися 16 квітня на Соборному майдані для урочистої панахиди. Після закінчення панахиди із Собору разом із прихожанами вийшли священики. Оркестр заграв шевченківський «Заповіт», і всі зняли капелюхи. Зі святом вітав о. Феофіл Булдовський. «Прийшов час, — говорив він, — і сталося диво: воскресла Україна, воскресла наша мова. Воскресла і пішла небоязко по вільній землі“». До речі, 1травня Булдовський підготував свою статтю про цю багатолюдну подію, знакову в історії Полтави. Вийшла друком в газеті «Полтавські єпархіальні відомості» під заголовком «Шевченківський празник».

Надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії розпочався 3 травня 1917 року. 420 делегатів представляли всі повіти губернії. Протягом чотирьох днів вони обговорювали зміну політичного устрою у зв’язку із створенням УЦР та ставлення церкви до самовизначення України, знайомилися з програмами проукраїнських політичних партій.

Делегати висловили повну підтримку УЦР в її прагненні домогтися автономії України. У привітанні говорилося: «Єпархіальні збори Полтавського духовенства і парафіян щиро вітають Центральну Раду, благаючи Божої допомоги в її корисній праці. Бажаючи могутнього розвитку національної щиро-християнської культури і добробуту українського народу на підставі його славетної історії, збори одноголосно постановили добиватися автономії України, автокефалії Української церкви, служби Божої рідною мовою і національної школи. Бажаємо і віримо, що українське слово великодним дзвоном пронесеться по рідній землі». Це привітання делегати з’їзду прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський «Заповіт» та «Ще не вмерла Україна». Чулися вигуки «Слава Україні!»

Одною із ключових стала доповідь священика-просвітянина о. Феофіла Булдовського «Про українізацію церкви». В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: «…в автономній Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі». Для перекладу богослужебних книг з церковнослов’янської мови на українську і видання проповідей рідною мовою створили спеціальну комісію.

Делегати продискутували доцільність збереження окремих освітніх закладів, які перебували у віданні Російської православної церкви (лише церковно-приходських шкіл на Полтавщині існувало 897). З’їзд підтримав пропозицію українізувати церковно-приходські школи. Духовні навчальні заклади пропонувалося залишити у віданні церкви, але також українізувати в них увесь навчально-виховний процес. Українізація перших класів духовних і єпархіальних училищ при наявності підручників і вчителів мала завершитися до осені 1917 року. З ініціативи педагога Григорія Ващенка і о. Феофіла Булдовського вирішено зберегти духовні навчальні заклади, але зробити їх самоврядними з виборною адміністрацією і батьківськими комітетами в них. Середні духовні училища мали бути прирівняні до державних гімназій. З’їзд зобов’язав духовенство Полтавщини взяти активну участь у пробудженні національної свідомості українського народу. Делегати ухвалили, що все духовенство (священики, диякони і псаломщики) мають вибиратися самими прихожанами і затверджуватися Єпархіальною церковною радою. У церковних приходах мали створюватися приходські ради з 12 виборних мирян і членів притчу. Благочинні скасовувалися і замінювалися виборними на три роки окружними церковними радами у складі трьох священників, трьох кліриків і шести мирян. Їх вибори мали відбуватися на окружних зборах, на які від кожного приходу обиралися по одному священику, одному клірику і по два мирянина.

Постановою з’їзду скасовувалася губернська духовна консисторія, члени якої призначалися обер-прокурором Святійшого Синоду в Петрограді, і замінювалася вибраною на три роки Єпархіальною церковною радою при єпископі Полтавському у складі 7 священників, 7 кліриків і 15 мирян (по одному від кожного повіту), які збиралися раз на місяць і працювали безоплатно. Церковна рада із свого складу обирала виконавчий комітет (один священик, один клірик і двоє мирян), члени якого мали жити в Полтаві і працювати на платній основі. Комітет мав дбати про відродження церковного життя на засадах демократизму, соборності і виборності, морально і матеріально підтримувати віруючих. Ні адміністративної, ні судової влади він не мав.

За даними Віктора Ревегука: «27 травня 1917 року члени виконавчого комітету у складі священика із села Озеряни Лохвицького повіту Данила Попова, псаломщика з Великих Будищ Зіньківського повіту Миколи Лебединського, громадян Михайла Заливчого з Рашівки Гадяцького повіту і Бориса Бабука з Пирятинського повіту приступили до виконання своїх обов’язків. На виконання рішень з’їзду в серпні 1917 року вийшли друком перший і другий випуски проповідей українською мовою».

Отже, надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавщини засвідчив: українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви, яка впродовж століть була опорою самодержавства і провідницею великодержавної політики русифікації. З’їзд, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив суттєвий крок до створення в Україні і на Полтавщині Української автокефальної православної церкви.

Діяч Української революції 1917-21 років. Єпископ Української церкви

У часи Української держави на чолі із гетьманом Павлом Скоропадським році Феофіл Булдовський виконував обов’язки секретаря на Всеукраїнському Церковному Соборі. Під час правління Директорії Української Народної Республіки (УНР), очолюваної Симоном Петлюрою, продовжує працю на українській духовній ниві.

У 1920 році російські більшовики захоплюють більшу частину території УНР. За активну діяльність у справі українізації Російської православної церкви в Україні у 1920 році Булдовський був заарештований членами карального органу ленінської росії — ВЧК (всеросійська чрезвичайна комісія). Чекісти запроторили його до своєї катівні, де він півроку поневірявся, потім відпустили.

«У 1921 році Полтавський Єпархіальний з’їзд духівництва і мирян обрав Феофіла Булдовського кандидатом на посаду єпископа Української церкви, а Собор Єпископів Української Автокефальної Соборноправної Православно-Канонічної церкви у грудні 1922 року затвердив його єпископом Лубенським та Миргородським. У 1923 році Феофіл Булдовський хіротонізований на єпископа Лубенського, Миргородського і Лохвицького. Тоді Булдовському вдалося організувати навколо себе велику групу прихильників автокефальної церкви в Україні. У червні 1925 року Феофіл Булдовський скликав у Лубнах Собор Єпископів України і на ньому був створений центральний орган Соборно-Єпископської церкви з осідком у Харкові. У 1927 році його обрано головою президії Собору Єпископів України і піднесено до сану архієпископа», — стверджує Юлія Новоселецька.

Співпраця із патріархом Мстиславом. Участь у відродженні УАПЦ. Загибель від рук НКВС

1929 рік. Сталінщина. Згортається українізація, переслідуються священики, діячі українського відродження. І у цей рік Феофіла Булдовського обирають митрополитом всієї України. У 1929-30 роках Сталін і його посіпаки нищать УАПЦ, а протягом 1930-х — і Соборно-Єпископську Українську церкву. «У 1937 році її приходи були закриті у Харкові, а в 1939 році і на Донбасі. Залишившись без віруючих і церков, Феофіл Булдовський жив утриманцем у своїх родичів у Харкові. Два його сини: професор Владивостоцького університету Олександр, інший син — протоієрей Усікновенської церкви в Харкові отець Алексій, а також зять — Григорій Кисляков, були розстріляні у 1937році», — повідомляє Юлія Новоселецька

Під час ІІ світової війни Феофіл Булдовський звернувся до віруючих з відозвою «припинити суперечки, забути давні образи і об’єднатися в одну Православну Українську Канонічну церкву». У 1941 році у Харкові було створене Єпархіальне управління.

Улітку 1942 року під час своїх поїздок Україною патріарх Мстислав довідується, що в Харкові мешкає Феофіл Булдовський, який колись його хрестив. Мстислав поїхав до Харкова, розшукав 77-річного владику і закликав приєднатися до розбудови УАПЦ на сході України. Митрополит Феофіл відповів ствердно. За даними Юлії Новоселецької: «27 липня 1942 року в Харкові за участю митрополита Феофіла Булдовського, Мстислава і голови Полтавського Єпархіального управління протоієрея Олексія Потульницького, було складено акт про приєднання Булдовського до УАПЦ, котрий підписав сам митрополит, а від УАПЦ — Мстислав, утворилася Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, а очолюване Феофілом Булдовським Східноукраїнське церковне об’єднання було інтегроване доУАПЦ».

На Службу Божу у Покровському монастирі під орудою патріарха Мстислава і митрополита Фефіла молитися рідною, українською мовою завітало чимало православного люду.

Зі спогадів патріарха Мстислава: »…Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рябці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над ставком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати були до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор — переважно жінки — і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду одне за одним, їх поливають з глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».

Мстислав сприяв митрополитові Феофілу у створенні єпархіальної інфраструктури, Харківського єпархіального управління, до якого увійшли також і полтавці, сумчани та українці із сусідньої Курщини. Зрештою митрополит Феофіл Булдовський очолив Харківську, Полтавську, Сумську і Курську єпархії. Курщина-історично населена українцями земля. І зараз відголоски цього бачимо під час відомої операції ЗСУ, ще лишилися там попри століття русифікації, ті, хто послуговується українською або суржиком…

На початку жовтня 1942 року владика Феофіл поїхав у Луцьк на ініційований патріархом Мстиславом Собор УАПЦ. Але через заборону гітлерівців довелося обмежитися зустріччю православних ієрархів. Вони 6 та 7 жовтня опрацювали «Акт поєднання Церков», яким поєднувались Автономна Церква та УАПЦ. Акт підпільно віддрукували окремою брошурою у редакції газети «Волинь» і нелегально розіслали до парафій Автокефальної і Автономної Церков. А от у пресі німецькі нацисти заборонили навіть згадувати про УАПЦ.

А потім вигнання нацистів з території України і повернення інших окупантів — червоної армії ката Сталіна. Митрополит Феофіл лишився єдиним з відомих архієреїв УАПЦ, хто не емігрував. Від кремлівських сталінських опричників годі було й чекати чогось іншого: 12 листопада 1943 року він був заарештований НКВС.

23 січня 1944 року 78-річного владику, борця за вільну від Москви православну церкву України, Митрополита Феофіла Булдовського кремлівські катюги піддали нелюдським тортурам і вбили у підвалах внутрішньої тюрми МДБ. Вічна наша шана і пам’ять!

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами монографій к.і.н. Віктора Ревегука, тому «Релігія і церква» під редакцією Олександра Білоуська та статті письменниці Юлії Новоселецької)