І пером, і пензлем… До 150-річчя жертви комуністичного терору, художника і поета з Полтавщини Никанора Онацького

Закінчив народну школу, а потім у 1891 році — Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож з 1899 року опановував фах художника у московському училищі технічного малювання, Одеському художньому училищі та петербурзькій академії мистецтв. Під час політичних заворушень у Російській імперії 1905–1907 років залишає академію та їде в Україну і з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та водночас пише вірші, в яких закликає українців до згуртованості та борні. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою — дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькі на вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує родину Капністів, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» стає за основу поштової марки.

Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: «до Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали „Заповіт“, „Реве та стогне Дніпр широкий“. Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки. Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав „Кобзар“ і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили».Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився неподалік містечка Кобеляки на Полтавщині.

У 1906 році публікує свого першого вірша «Погук» у Полтавському часописі «Рідний край», у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: «Любов до української літератури зародилась у мене під впливом „Кобзаря“, натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості — боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених».

Відтоді пише вірші сповнені українського національно-революційного піднесення і віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих російським царатом у Вологодську губернію, там були вміщені його вірші «Коваль», «Ворогам», «Острів мертвих». Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».

Та найбільше Онацького вабить заняття, яким захоплювався змалку — образотворче мистецтво. Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця був настільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок.

У лебединський період (1906 — 1913) удосконалюється живописна майстерність Н. Онацького, він створює реалістичні картини з народного побуту: «Місячна ніч», «Останній сніг», «Пасіка», «Надвечір’я», «Дзвін» та ін. Деякі з них були тиражовані як поштові картки. 1913 року на виставці в Полтаві експонувались «Хата», «На тирлі» та інші картини. Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: «Перед грозою», «Біля прядки», «Осінній клен», «Курінь», «Копи», Колодязь», «Мальви», «На пасіці», «Вечір в степу», «Бузок». Олена Пчілка в журналі «Рідний край» написала про тріумф художника під час виставки у Києві: «Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як «Місячна ніч», щоб дати якийсь там «крик світла» синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок».

З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба і то із перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло — чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами сидів за столом і писав п’єси: «Через руїни», «У тієї Катерини» (за мотивами Шевченка), «Танок смерті».

Протягом 11 років Никанор Онацький керує музеєм, для того, щоб поповнити його колекції він проводить дослідження археологічних пам’яток, збирає етнографічний матеріал, публікує наукові розвідки: «Українська порцеляна», «Межиріцький фаянс», «Українське гутне скло». Паралельно організовує художню студію та інтенсивно займається живописом. У 1929 році він був прийнятий в члени Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). 1930-го року в Держвидаві вийшла дитяча п’єса Онацького «Новий світ».

З 1928-го року за квартирою Онацьких та музеєм Об’єднане державне політичне управління (скорочено-ОДПУ; карально-репресивна комуністична сталінська структура у совєтській росії-СРСР) встановлюють нагляд. Безпартійного Никанора Онацького починають переслідувати і цькувати. У 1931 році митця викликали і запропонували здати музей комуністу Зубченку — колишньому вантажникові, а самому зостатися заступником. Після категоричної відмови, його та родину виселили до двох аварійних, невеличких кімнаток. У цей час Никанор Онацький викладає у педагогічному інституті, а дружина Надія працює у бібліотеці.

Але через комуністичні утиски і переслідування вони змушені залишити Суми і 1933-го переїздять до Полтави, де чоловікові одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії у краєзнавчому музеї. Пропозиція була небезпечною, бо сталінські чекісти на етнографію дивилися, як на чистої води український націоналізм «Всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості», — писалося у доповідній ОДПУ.

Хмарами чорними небо покрилося,
Вітер шалений гуде і шумить;
Думами тяжкими серце повилося,
Б’ється у грудях, болить і щемить…

Волі і світу у неба благав,
Вільно на світі бажав пожить;
Щастя людського воно вимага,
Хоч на хвилину єдину, на мить.

Тюрми й остроги всю душу стомили,
Темрява очі ляка і сліпить;
Силу юнацьку кайдани зломили,
Хочеться плакати, вмерти, не жить…

Наприкінці 1934 року почалися масові арешти у зв’язку з вбивством «комуністичного божка» Кірова і Онацький потрапляє до Полтавської в’язниці, де він написав великий цикл віршів «За гратами». Через кілька місяців його випустили і він зумів винести звідтіля все написане. 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештовують вдруге. Адже музейну діяльність було кваліфіковано як націоналістичну, підривну стосовно окупаційної влади СРСР. Наприкінці 1935 року митця звільняють на деякий час і знову рятує із в’язниці нові вірші…Та вкотре за чиїмось доносом заарештований у вересні 1937 року і звинувачений у контрреволюційній діяльності в музеї. 23 листопада 1937 року Никанора Харитоновича Онацького комуністичні кати без суду, а лише за постановою особливої «трійки» розстріляли. У обвинувальному висновку сталінських опричників значилось, що був «завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні». Місце поховання його досі достеменно не встановлено, ймовірно це урочище Триби або місце неподалік села Макухівка Полтавської міської громади. У 1956 році Никанора Онацького посмертно реабілітували.

Вдова митця пані Надія у 30 — 60-і роки минулого століття мешкала у Полтаві по вулиці Фрунзе, буд 63 (нині вулиця Європейська); оберігала безцінний творчий скарб — картини, етюди, друковані й рукописні вірші, фотографії, листи свого чоловіка. Передала в дар Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного часопис «Рідний край» за 1906 рік, і окремі числа 1907 року. Як відомо, цей журнал видавався у Полтаві в 1905–1907 роках. Панас Мирний тоді редагував у ньому відділ художньої літератури, а Никанор Онацький надавав поезії для друку.

Глибоке враження на читача справляють поезії митця, написані у в’язниці, які належать до циклу «За гратами». Вони сповнені сумом за рідними, за волею, вірою в перемогу правди над кривдою На жаль, не судилося повернутися художникові і поетові до своєї родини, яка на нього чекала, наче передбачаючи це, в одному з передостанніх віршів він пише:

Так лети ж ти, лист кленовий,
З вітрами на волю.
Розкажи моїй родині
Та про мою долю.
Скажи: кряче чорний ворон,
Щось недобре чує…
В полі дикім все літає
Неволю віщує…
Хай не ждуть мене до себе
І не кличуть в гості,
Положу десь на чужині
Та свої я кості.

«Кленовий листок» (9.09.1937 р.)

Сьогодні Сумський художній музей носить ім’я Никанора Онацького. Його мистецька спадщина є цінним надбанням українського народу, а полотна написані вправною рукою майстра, зберігаються в музеях Сум, Харкова, Полтави.

Підготувала Юлія НОВОСЕЛЕЦЬКА, бібліограф І категорії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара (для Полтавського офісу УІНП).