100-річчя Осипа Зінкевича: розповідь УІНП та спогад полтавської письменниці

Перипетій життя цього зовні непоказного чоловіка вистачило б на повноцінний реалістично-авантюрний пригодницький роман чи хороший фільм-байопік (тим більше, що сюжетний матеріал не лише український, а й європейський та американський).

Батько Осипа, Степан Зінкевич, воював у Січових стрільцях під проводом Євгена Коновальця та Андрія Мельника. У 1944 році його розстріляли нацисти в Косові. Осип долучився до підпільної діяльності ОУН, однак з приходом «визволителів» його мобілізували в Червону армію. Він навіть брав участь у визволенні Праги і отримав від маршала Конєва медаль «За відвагу».

Однак уже тоді в голові молодого бійця, який знав усю правду про «радянську дійсність» визріває план втечі за кордон і, скориставшись моментом, в 1945 році Осип потрапляє до Західної Німеччини, яка перебувала під контролем американських військ.

Тут він розшукав маму і сестру, навчався в таборі біженців в Учительській семінарії, яку закінчив з дипломом учителя. Зв’язався з ОУН та «Пластом», проводив юнацькі вишколи. Під час одного з таких вишколів познайомився із 16-річною Надією, яка згодом стала його дружиною.

У 1948 році із Західної Німеччини нелегально перебрався до Франції, але на кордоні його затримали і поставили умову: депортація додому чи рік роботи в сільському господарстві, чи на шахті. Він вибрав останнє. Працював «кіпувальником» — так називали працівників, які засипали щебенем вироблені забої. Одного разу на шахті стався вибух і обвал, і їхня зміна 30 годин просиділа під землею, відрізана від світу, доки до них не добралися рятувальники.

Через рік Осип опинився в Парижі, де отримав (за підтримки міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна) міжнародну стипендію для здобуття освіти і вступив у Паризький інститут індустрійної хімії. Пізніше все життя працював у хімічній галузі — мав роботу в лабораторії лікарні Університету Джонза Гопкінза в Балтиморі, згодом кілька разів міняв роботу і 15 років до виходу на пенсію працював директором дослідної хімічної лабораторії.

Але, де б не працював, не забував про українську справу, якій присвячував решту часу. «Ми всі тоді так жили, за принципом: протягом тижня ти заробляєш гроші, а на вихідні маєш працювати на українську справу», — згадував він пізніше.

Ще на шахті організував українську громаду, під час навчання був активним у студентських організаціях — Українська студентська громада, «Зарево», ЦеСУС (Центральний союз українського студентства). В останньому був заступником голови, а згодом — генеральним секретарем організації.

Тоді ж почав писати. У паризькій газеті «Українське слово» разом із іншими студентами заснував сторінку «Смолоскип», яка згодом перетворилася на самостійний журнал. Ідею підтримав головний редактор газети Олег Штуль-Жданович, який згодом став головою Проводу ОУН (м).

Із цього студентського додатка невдовзі виріс журнал «Смолоскип», який після переїзду в 1956 році Зінкевича з родиною в Америку, де вже жили його сестра й мати і батьки дружини, почав виходити великим накладом українською та англійською мовами. У 1968 році при журналі виникло окреме однойменне видавництво.

«Смолоскип» видавав самвидав та заборонені в Україні твори, праці репресованих письменників тощо. Тут вперше за кордоном побачив світ 5-томник Миколи Хвильового, твори Леся Курбаса. Видавництво послідовно підтримувало інакодумців і політв’язнів в Україні, видавало їхні твори великими накладами українською, а також у перекладах іншими мовами. Тут виходили книжки Михайла Осадчого, Ігоря Калинця, Миколи Холодного, Олеся Бердника, Данила Шумука, Луки Карого, Валентина Мороза (українською і англійською мовами), «Українські вісники» В’ячеслава Чорновола, а особливо ж видання матеріалів Української Гельсінкської групи. Видавництво публікувало також твори Олеги Теліги, Ліни Костенко, Василя Стуса, Євгена Сверстюка.

Для перевезення документів використовувалися різні можливості. Пан Осип мав посвідчення члена міжнародної організації спортивної преси. Також для перевезення забороненої літератури використовували щорічні курси української мови, які в Києві організовували для американських і канадських комуністів — у такі групи «прилаштовували» свою людину, яка отримувала матеріали і «підкидала» їх у валізи найбільш стійких комуністів, яких практично на кордоні не перевіряли.

У 1976 році увійшов до складу Вашингтонського комітету Гельсінкських гарантій для України. Комітет активно діяв для України, займався підтримкою та висвітленням діяльності Української Гельсінкської групи. Пані Надія, дружина Зінкевича, була серед числа перших українок, які увійшли до Міжнародної Амністії.

У 1990 році Осип Зінкевич відвідав Україну, а 1991-го оселився з дружиною Надією в Києві, зберігаючи американське громадянство. 1992 року переніс видавництво «Смолоскип» у Київ, поставивши за завдання підтримку творчої молоді. Він заснував один з перших літературних конкурсів та спеціальну стипендію для молодих літераторів. Також в Ірпені та Києві були започатковані щорічні семінари творчої молоді, учасниками яких в різні часи були Олесь Доній, Олег Проценко, Андрій Кокотюха, Максим Розумний, Іван Андрусяк, Сергій Пантюк Сергій Жадан, Анатолій Дністровий та інші письменники.

Полтавська письменниця Галина Пустовгар була серед тих, кому пощастило двічі ставати лауреатом конкурсу «Смолоскипа», і двічі брати участь у кількаденних семінарах для молодих літераторів і політологів, що відбувалися на базі санаторію «Дубки» в Ірпені. Пані Галина на своїй сторінці у Фейсбук поділилася таким спогадом:

«В Ірпені панувала особлива атмосфера, туди з’їжджалася цікава неординарна молодь з усієї України. А ще звучала виключно українська мова — таким було одне із правил семінару. Можливо, зараз це звучить дивно, але тоді, коли моє робоче оточення було фактично російськомовним, а в кращому випадку — суржикомовним, це відчувалося як ковток свіжого повітря. Пан Осип теж приїздив у „Дубки“, попри поважний вік, практично щоденно „тусувався“ з молоддю, відвідував „круглі столи“, лекції, творчі посденьки, разом з усіма харчувався в їдальні. Удвох із дружиною любив слухати українські пісні на імпровізованих концертах у дворі пансіонату. Зацікавлено слухав виступи учасників і знімав миттєвості семінару на фотоплівку — мав маленьку „мильницю“ з висувним об’єктивом, про цифрові фото тоді ще не йшлося. Іноді за вечір виклацував по кілька фотоплівок, потім ці репортажі публікували в інформаційному бюлетені „Смолоскипу“. Тепер, переглядаючи їх, знаходжу спільні фото, де є й інші учасники семінару з Полтави. Я не спілкувалася з паном Осипом дуже близько, надто молода тоді була…) Проте він залишив враження високо інтелігентної та освіченої людини, хоча й поводився дуже просто. А ще показав приклад любові до України не на словах, а на ділі, започаткуваши справу, яка працює й досі, а засіяна тоді нива, бачимо, приносить добрі плоди».

Як повідомляється на офіційному сайті УІНП: «Водночас Благодійний фонд „Смолоскип“ підтримував і родини дисидентів. У 1998 році Осип Зінкевич створив при видавництві Музей-архів українського самвидаву в Україні. Нагороджений орденом„За заслуги“ ІІІ-го ступеня і князя Ярослава Мудрого V-го ступеня. В останні роки життя він повернувся в Америку, передавши видавництво „Смолоскип“ виплеканій ним же молодій когорті. Але і звідти стежив, давав поради. У 2016 році в „Смолоскипі“ вийшов „Щоденник“ Осипа Зінкевича за 40-ві, 60-ті і 70-ті роки. Помер 18 вересня 2017 року, на 93 році життя. Похований у Балтиморі на греко-католицькому кладовищі Святого Михаїла»

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами з офіційного сайту УІНП та ФБ-сторінки Галини Пустовгар)