Випускник Лубенської гімназії, видатний правник УНР: до 160-річчя Сергія Шелухіна

Виходець із козацько-старшинського роду Шолух

Рід Шолух закорінений у часи ранньомодерної української держави Гетьманщини. Член Національної спілки краєзнавців України Василь Вельможко у статті «Сергій Шелухін — оборонець української національної ідеї» (газета «Ратуша» від 2 жовтня 2024 року) розповідає: «Народився в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської області). Сім’я Шелухіних мала глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок з XVIII ст. від полковника Панькевича, соратника Богдана Хмельницького. Батько Павло Якович був офіцером в російській армії, але зі зміненим на російський лад прізвищем Шолуха — Шелухін. Після тяжкого поранення капітан Павло Шелухін у 40-річному віці одружився з деньгівчанкою Явдохою Григорівною Демченко, а невдовзі, (6)19 жовтня 1864 року, у них народився син Сергій».

Кандидатка історичних наук, дослідниця визвольних змагань Тетяна Осташко у статті «Самостійник від юриспруденції» (журнал «Український тиждень» від 28 грудня 2022 року) пише про цікаву сторіночку дитинства Сергійка: навчався спершу вдома, а вчителем певний час був Іларіон Бойко, син Ярини — сестри Тараса Шевченка.

«У часи Російської імперії козацьке прізвище Шолуха було русифіковане до Шелухін. Навчався у Лубенській чоловічій гімназії. До вступу у Лубенську гімназію його готувала тітка — освічена українка. Лубенську гімназію очолював на той час відомий український діяч та письменник, уродженець Оржиччини Матвій Номис, який викладав там грецьку мову», — повідали укладачі рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті (УІНП).

Ще у юному віці проявилися аналітичний склад розуму, схильність до наук — як точних, так і гуманітарних. Скажімо, під час навчання у Лубнах юний Сергійко неабияк здивував викладачів та однолітків: у восьмому класі розробив підручник з тригонометрії! До речі, цей підручник, як повідомляє сайт УІНП, схвалив знаний математик А. Вінклер, про що було зроблено запис в атестаті зрілості. Його Шелухін отримав у1883 році у місті Лубни на Полтавщині.

Перші кроки в науці, юриспруденції й громадському житті

У 1883 році пірнає в науку і громадське життя. Вступив до Київського університету святого Володимира. Спершу два роки навчався на фізико-математичному факультеті, а незабаром перевівся на юридичний, щоб здобути професію правника, яка, на його погляд, «…припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді». Перші наукові статті з історії права, одна з яких була присвячена «Руській Правді» Ярослава Мудрого, написав ще в університеті. Тетяна Осташко зауважує: «Працю високо оцінили його університетські викладачі й рекомендували продовжити студіювати історію права, з тим, щоб у майбутньому залишитися при університеті як професорському стипендіату. Паралельно з юридичними дисциплінами вивчав предмети, що викладались на історико-філологічному факультеті, відвідував лекції професора Володимира Антоновича. Значний вплив на формування наукових уподобань Сергія Шелухина справили відомі українські вчені Федір Міщенко, Гнат Житецький, Володимир Науменко та інші. У цей час він захоплено працював над укладанням українського енциклопедичного словника, який був виданий під редакцією Бориса Грінченка. Сергія Шелухина, який добре грав на скрипці, разом із його близьким приятелем, відомим поетом Володимиром Самійленком часто запрошували на українські вечори та урочистості. Згодом він згадував, як разом із Самійленком грали на заручинах у Івана Франка в Києві у травні 1886 року».

У 1888 році завершив навчання через непрості фінансові обставини: мусив шукати заробіток, а не займатися наукою. З 1888 до 1902 року служив у судових органах Єлисаветграду (нині — Кропивницький), Кам’янця-Подільського та Кишинева. Василь Вельможко так описав цей період життя героя нашої оповіді: «У Єлисаветграді стає кандидатом на судові посади в окружному суді, обирає спеціалізацію цивільне право і проходить усі посади з кримінального права. Додатково вивчає медицину і виступає на засіданні Медичного товариства з доповіддю, яку було надруковано в „Літературно-Науковому віснику“ в 1902 році. Працюючи в Єлисаветградському окружному суді, Сергій Шелухін був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з’їзду мирових суддів, згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. В Кишиневі знайомиться з гімназистами Наталією та Вадимом Богомольцями, які згодом стали активними діячами визвольних змагань».

Знакова подія у Чернігові: доповідь українською на науковому з’їзді

На думку Тетяни Осташко та Василя Вельможка, справжнє наукове визнання прийшло у 1908 році в Чернігові, де відбулося зібрання археологів. На нього наукова секція одеської «Просвіти» делегувала Сергія Шелухіна. Виступив з доповіддю «Про стародавності і державно-правове значення назви „Україна“». Попри ворожі заборони (нагадаємо, українську мову в російській імперії називали «наречієм»), вперше на науковому форумі доповідь виголошувалася українською і мала величезний успіх. Промова засвідчила масштаб нашої мови як самодостатньої в науці.

Одеські сторінки життя

У 1902 році переїздить до Одеси. Протягом 15 років служив суддею та сенатором. Займався громадською, науковою та публіцистичною діяльністю. Обрали членом «Одеського юридичного товариства». Констатував у російській імперії брак «розвиненого правового думання, на місці якого панує думання примітивне з його авторитетом грубої сили». На противагу цьому, за висловом Сергія Шелухина, «українська історія виховала в українському народі правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ український на своїм прапорі держав гасло «за права і вольности». Відстоював потребу повної реорганізації суду, права селян, позашлюбних дітей, право жінок брати участь у судочинній практиці. До журналу «Право» та «Одеського листка» готував юридичні статті щодо права жінок бути захисниками в кримінальних та повіреними в цивільних процесах. Чимало зробив у сфері кримінального права, зокрема боротьби з шахрайством та використанням російської імперією позасудових арештів. Тетяна Осташко вияскравила такий факт: за кордоном мала потужний розголос праця Шелухіна «Німецька колонізація в Україні», видана в 1913 році українською мовою!

Логічно, що у мемуарах Шелухін зауважить, що маючи відзнаки та чини за судову службу, «я через мою любов до рідного народу не міг в Україні стати навіть членом судової палати, коли Одеська судова палата двічі обрала мене в свої члени, то міністерство повідомило, що я… можу одержати цю посаду в Московщині, а ніяк на Україні».

У 1905 році став співзасновником Одеської «Просвіти» та її активним лектором. «Упродовж 1906 р. він виступав на засіданнях „Просвіти“ 18 разів. Кожен з його рефератів був ґрунтовною розвідкою в царині української історії та української літератури. У 1905 році виступає перед двотисячною аудиторією з лекцією про злучення України з Москвою. Це була перша в історії Росії лекція, яку прочитав правник українською мовою, і перший український мітинг в Одесі. Шелухін виступав з приводу автономії України. Часто виступає в „Народній аудиторії“, стає членом історико-філологічного товариства. Його статті та замітки часто друкують одеські газети „Одесские новости“ та „Одесский листок“, а у київських та галицьких виданнях він друкується під псевдонімом „С. Павленко“. Був діяльним членом низки одеських культурно-освітніх товариств: „Одеського товариства історії і старожитностей“, Одеського юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення технічного товариства, яке в 1911 року організувало в Одесі міжнародну виставку, де низку медалей і призів завоювали проекти і товари з Галичини, які експонувалися в українському павільйоні. Його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства у загальнослов’янську історію, культуру величезний. У 1909 р. в Одеському університеті відбулося свято на честь Миколи Гоголя. Сергій Шелухін виступив з доповіддю „М.В. Гоголь и украинское общество“, що була видана ще й окремою брошурою, написав статтю „Рідна душа і народність“. Наголошував, що в письменника — українська душа. Шелухін серед організаторів одеських осередків „Товариства об’єднаних слов’ян“, „Українського клубу“, товариства „Українська хата“. Проживав на Херсонській, 36 (тепер вул. Пастера). Сергій Шелухін ще був і одним з організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові. Під час Першої світової війни він був редактором журналу „Листок Пчеловода“ Одеського товариства сільського господарства», — зазначає Василь Вельможко. До речі, він зауважив цікавий факт з життя двох українських інтелектуалів: у 1909 році Шелухін подбав про лікування в Одесі Івана Франка.

«У 1917 році очолив новостворений Керівничий український комітет Одеси, який об’єднував усі проукраїнські революційні рухи у місті», — інформує офіційний сайт УІНП. А Тетяна Осташко дослідила таке: «На українському віче, яке відбулося в Одесі в середині квітня 1917 року, всупереч закидам із боку представників російського політикуму Одеська громада ухвалила резолюцію, яку написав Сергій Шелухин. У ній, зокрема, пропонувалося „домагатися 1) територіальної автономії України в межах етнографічної більшості населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй.; 2) вважаючи Херсонщину краєм предковічно українським — включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове Правительство, не відтягаючи до Установчих зборів проголосило декларацію признання територіальної автономної України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії“».

Родина

Любов Шелухіна — помічник і соратник пана Сергія у громадській праці. Влаштовувала Різдвяні свята для дітей в Одесі. Врешті-решт Різдвяні дійства для маленьких одеситів стали чудовою традицією: наприклад, у 1907 році на Різдвяну ялинку в будівлі Одеської «Просвіти» по вулиці Софіївській, стверджує Василь Вельможко, «зібралося близько трьохсот дітей, які співали і декламували українською мовою в національних костюмах». А ще пані Любов у 1906 році редагувала одну з перших в Одесі українських газет «Вісті».

У родині зростало троє дітей: первісток Юрій, 1893 року народження, син Павло (1896 р. н.) і донька Ксенія (1898 р. н.). Відомо, що Юрій проживав у с. Деньги, був відомим пасічником, утримуючи понад 1000 вуликів. У селі його знали за козацьким прізвищем ІІІолух. Дочка Ксенія Сергіївна до 1917 р. навчалася на історико-філологічному факультеті Одеського університету як вільна слухачка, подальша її доля невідома. Відсутні відомості й про сина Павла.

Борець за незалежність

Сергій Шелухін був одним із чільників Одеської громади Товариства Українських Поступовців (ТУП). Саме тамтешній осередок ТУПу й делегував до Української Центральної Ради (УЦР). Тож у 1917 році відбув у Київ, де цілковито віддався законодавчій розбудові України. Належав до ЦК Української радикально-демократичної партії, а від червня 1917 року до Української партії соціалістів-федералістів.

14 грудня 1917 року в УЦР очолив фракцію Союзу українських соціалістів-самостійників, який стояв на позиціях повної незалежності України. Якраз розглядався проєкт закону про вибори до Українських Установчих зборів. Пані Осташко відшукала в архівах знаковий виступ у той грудневий день, який показує самостійницькі прагнення Шелухина. Наголошував на недоліку проєкту, у «тіло якого» деякі наївні колеги «завели» опцію участі у виборах… «всіх громадян Росії». Тож відстоював думку, що слід проводити вибори лише серед громадян України. Ось показова цитата з виступу: «Скликати Установчу раду має право тільки незалежний (суверенний) народ, яким і є народ український. Встановлювати для себе лад через Установчу раду має право тільки людність Української Республіки, а згідно з виборчим законом до Української Установчої ради можна провести і Леніна, котрий оповістив Україні війну. Адже ж більшовики можуть прислати на Україну 40 чи 50 тис. свого війська, яке подасть голоси за Троцького, і вони будуть рішати долю України». Сформулював історико-правові підстави створення української незалежної держави. Так, за даними Тетяни Осташко, правник переконував колег з УЦР, що зречення російського імператора Миколи ІІ від престолу автоматично розриває Переяславські угоди 1654 року.

Став Генеральним суддею в добу УЦР, а з перейменуванням генерального суду в Український сенат — сенатором. Протягом 1917-1921 років обіймав і посади генерального прокурора та міністра юстиції УНР. Намагався уніфікувати нове українське законодавство, запропонував законопроєкт про громадянство УНР.

Як професійний юрист при гетьманаті Павла Скоропадського згідно із Законом про Державний Сенат Української Держави 8 липня був призначений членом Цивільного Генерального суду Державного Сенату; брав участь у переговорах з РСФРР під час Брест-Литовського договору. Офіційний сайт УІНП цитує Шелухіна з доповідної записки до Ради Міністрів 31 липня 1918-го: «Те, що російська делегація вперто уникає встановлення політичних меж (ідеться про встановлення державного кордону-примітка). «Головне горе, що ми звикли ждати, що нам дадуть мир! Ні! — говорив він під час дебатів зі своїми колегами щодо Берестейського договору, — Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі!» Він наполягав, аби делегація Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську брала участь як самостійна і вела переговори від імені УНР. Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат — підписання договору про припинення воєнних дій. «З початку мирових переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам при їх цілях та способах ведення війни та партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його, підтверджує припущення. Російський радянський уряд всіма способами уникає виконання зобов’язань Брест-Литовського договору. Неможливі вимоги ставляться українській делегації російською делегацією з очевидним наміром затягти переговори, щоб діждатись часу, коли УНР можна буде пограбувати і підгорнути під більшовицьку владу».

Після приходу до влади Директорії УНР очолив Міністерство юстиції в уряді Володимира Чехівського, а 1919 року став членом української делегації на мирній конференції в Парижі. Як зазначає Тетяна Осташко: «У складі українських дипломатичних представництв на міжнародних конференціях у Парижі та Ризі Сергій Шелухин продовжує популяризувати серед світового співтовариства розроблену ним концепцію про походження, давність і зміст назв „Україна“, „Русь“, „Росія“ та „Малоросія“ з метою спростування імперських політичних спекуляцій та фальсифікацій щодо державних та етнічно-національних термінів на різних етапах розвитку України».

Спогад митрополита Липківського про розбудов УАПЦ у Чехії

Оприлюднюю дослідження-допис «Сергій Шелухін — представник Всеукраїнської Православної Церковної Ради Української Автокефальної Православної Церкви в Чехії, Югославії і в Східних Патріархатах» авторства історика і речника Генштабу ЗСУ Андрія Ковальова: «Сергій Шелухін — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконувач обов’язків міністра в уряді Володимира Чехівського. Митрополит Василь Липківський так згадує про Сергія Шелухіна та УАПЦ у Чехії у своїх спогадах: «Найбільше української еміґрації опинилось в Чехії. Там у Празі заснувався навіть окремий Український Университет, професори в якому були в більшості еміґранти з Кам’янецького Университету. У місті Подебрадах коло Праги заснувався Український Сільсько-господарчий Інститут. І у Празі, і в Подебрадах утворились українські парафії, священником в яких був колишній член Всеукраїнської Православної Церковної Ради першої каденції, сотник Армії УНР, отець Гриць Мельник. До Чехії належала й велика українська країна «Карпато-Русь». Хоч Карпаторуси взагалі завзяті москвофіли, але під впливом українців-емігрантів і в них пішов український рух, стали засновуватись українські парафії. Між самими чехами постав великий церковний рух від католицтва до православ’я. Чехи згадали заповіт свого апостола Івана Гуса і в революційний спосіб стали відходити від папи й визнали зверхність Царгородського патріарха. На чолі їх стояв єпископ Саватій, що довго перебував в Україні, де є багато чеських колоній, і тому був прихильний до українців. От усі ці умови викликали потребу мати і в Чехії представника Української Автокефальної Православної Церкви. Між професорами Празького університету був відомий український вчений, що цікавився й церковними справами, Сергій Шелухин. От з ним Всеукраїнська Православна Церковна Рада і увійшла в зносини і він з охотою погодився взяти на себе представництво від УАПЦ в Чехії, Югославії і в Східніх Патріархатах. Шелухин був великий ворог папства, вважав папу головним виновником Всесвітньої війни й запеклим ворогом української нації; був він ворогом і патріархизму, вважав патріархів баламутами, і в УАПЦ йому дуже подобалась всенародня соборноправність і повна аполітичність. Своїми надто цікавими й змістовними листами він подавав ВПЦР інформації про стан папства і взагалі стан релігії на Заході і дбав про засновання українських парафій; за його допомогою засновано три українських парафії в Югославії і багато парафій у Прикарпатській Україні. В Празі Шелухин утворив по зразку Всеукраїнської Православної Церковної Ради свою Церковну раду, яка під духовним керівництвом Чеського єпископа Саватія керувала всіма українськими парафіями в Чехії, як емігрантськими, так і прикарпатськими. З утворенням своїх парафій і представництва в Західній Европі й Америці УАПЦ уже фактично здобувала всесвітнє значіння, входила у вир всесвітніх релігійних змагань і інтересів, що могли виникати в цих вільних висококультурних країнах. А релігійні інтереси жваво захопили тоді ці країни, особисто щодо взаємного порозуміння всіх церков коли не в вірі, то принаймні в спільному братерському прагненні до виконання заповітів Христових, і нашим представникам не гідно було стояти осторонь від цих світових інтересів і не брати в них участі. Отже, щоб надати цій участі більш сталого й певного характеру, ВПЦР визнала за корисне утворити чи з’єднати своє представництво за кордоном у колегію з Шелухина, Бачинського на чолі з архиєпископом Іваном Федоровичем, аби в разі якого важливого питання, яке може виникнути в загальних зносинах з іншими Церквами, вони не виступали окремо, а за спільним порозумінням, коли не можна буде сполучитись з ВПЦР. Здається, ця колегія не здійснилась, але чутка про УАПЦ і в інших Церквах досить поширилась. На 1925 рік скликалась у Стокгольмі (Швеція) так звана Всесвітня Християнська конференція для життя та праці. Голова підготовчої комісії до цієї конференції єпископ Упсальський (Швеція) Натан Седербльом звернувся й до митрополита УАПЦ з закликом прибути на цю конференцію або надіслати своїх представників. ВПЦР прохала Шелухина та Бачинського прибути на цю конференцію й обрала представниками на неї від себе архиєпископа Олександра Ярещенка і Володимира Чехівського. Та ні одному з представників УАПЦ не пощастило бути на цій конференції. ВПЦР надіслала лише поштою свої відповіді на ті питання, які мала розв’язувати конференція. Ці відповіді зробили гарне вражіння на членів конференції, про що єпископ Натан Седербльом сповістив митрополита Василя Липківського гарним листом».

На еміграції

Після окупації УНР ленінською росією Шелухін опиняється у 1921 році опиняється на еміграції, у Відні. За даними Василя Вельможка, там 12 лютого 1921 року очолив Всеукраїнську національну раду, утворену з Наддніпрянщини, Галичини та Кубані. А невдовзі переїздить до Праги, де стає професором карного права Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1924–1925). Працює проректором, а з 1929 року деканом факультету права і суспільних наук, викладає теорію та кримінальне право, політичну історію України протягом 1921–1938 рр. Він був членом Українського історично-філологічного товариства; головою Українського комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського правничого товариства в Чехії. Ретельно проаналізував козацький літопис мазепинця Самійла Величка, праці французьких істориків, грецькі та арабські джерела та ін. У 1929 році написав працю «Звідкіля походить Русь: теорія кельтського походження Київської Руси з Франції». На офіційному сайті УІНП повідомляється: «На еміграції видав працю «Назва України». «Французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як назву сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя, український народ має для себе і своєї території свій власний і споконвічний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем Україна і Українського Народу». Пише наукові праці з історії України, в яких аналізує визвольну боротьбу за державну незалежність. Частину цих монографій видано українською, англійською, французькою, чеською мовами. Недарма історіософ В’ячеслав Заїкин відзначав: «Шелухин є найгарячішим прихильником ідей української державності в історії й політиці, та, з другого боку, ідею української державності зв’язує він нерозривно з ідеями моралі, права й демократії».

Помер видатний правовик УНР 25 грудня 1938 року в Празі.

Вшанування пам’яті

На батьківщині Шелухіна в селі Деньга на Черкащині на честь свого земляка в 2023 році відкрито пам’ятний знак (на світлинах). Автором цього об’єкта меморіальної пам’яті став відомий у Черкасах скульптор Єгор Тєрєхов, а профінансовано його з депутатського фонду Золотоніської міської ради. Кошти відшукали ще до початку повномасштабного вторгнення росіян й вони покрили лише вартість матеріалів, а творчу роботу виконано на волонтерських засадах. Пам’ятний знак виконаний з добротного сірого граніту й символізує крок до української державності за часів Української революції 1917-21 рр. На його фасаді в позолоті розміщене зображення тризуба й напис «Шелухін Сергій Павлович». На звороті меморіального знаку під портретом державотворця читаємо: «Український учений, юрист, історик, дипломат, громадсько-політичний діяч».

У Києві, Черкасах, Кропивницькому, Одесі та Золотоноші іменем Шелухіна названо одну з вулиць міста. А 16 листопада 2023 року на тридцять п’ятій сесії восьмого скликання Лубенської міської ради депутати врахували рекомендації комісії з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу на території Лубенської територіальної громади, зокрема пропозицію автора цих рядків: вулицю і провулок 8 Березня у м. Лубни Лубенського району Полтавської області перейменовано на честь Сергія Шелухіна.

Упорядкував Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами офіційного сайту УІНП та історико-краєзнавчих, наукових досліджень Тетяни Осташко, Андрія Ковальова та Василя Вельможка)