«Тут немає героїв, є просто люди, які виконують свою роботу, але ця робота тримає країну»
Для Аркадія, позивний Лінкорич, війна почалася не лише з новин чи вибухів. Це був особистий удар, який назавжди змінив його життя. Харків, місто, де він провів багато років як «проходчик метробудівництва», стало першим болючим фронтом для нього. У березні 2022 року телефонний дзвінок із Харкова повідомив, що о п’ятій ранку ракета влучила в офіс знайомих. Будівля зруйнована, загинув сторож. Цей момент став переломним для Аркадія. Уже через кілька днів він вирішив добровільно вступити до Національної гвардії України.
4 квітня Лінкорич уже був у Полтаві, звідки його направили на блокпости під Харковом. Там він із побратимами займався спостереженням і доповідями про ракетні удари. «Ми бачили запуск ракети і знали, що за кілька секунд вона впаде в місті. Це було боляче. Харків для мене — не просто місце на карті, це частина мого життя», — говорить він.
Наприкінці 2022 року Аркадія перевели до Бахмута. Його підрозділ отримав завдання перекривати напрямки ворога й утримувати лінію оборони. Перші дні були найважчими: дві доби безперервних обстрілів, постійне напруження та небезпека. Умови були жорсткими. Щоденна робота складалася з копання окопів, транспортування боєприпасів і закріплення позицій. «Нам говорили: треба стояти. І ми стояли», — згадує Лінкорич.
Особливістю цього фронту була постійна загроза. Їхня робота проходила під ворожим вогнем: мінометами, артилерією та дронами. Найважче було діставатися до позицій і повертатися назад. Одного разу в Бахмуті над їхнім бліндажем за годину розірвалося 86 мін. «Ти слухаєш кожен звук, навіть шелест листя може означати небезпеку», — розповідає Аркадій. Під час танкового обстрілу їхній бліндаж накрило. Двох вдалося врятувати, але одного так і не дістали. Ця втрата залишила глибокий слід у пам’яті Лінкорича: він досі пам’ятає ім’я побратима та його матір.
Попри всі труднощі, на передовій він знайшов справжніх друзів, які стали йому родиною. Лінкорич згадує молодого солдата Андрія, якого він називав «синочком». «Ми постійно були разом. Він тримався за мене, а я підтримував його. Ця взаємна допомога давала сили рухатися далі», — розповідає він. Іншим близьким другом став Рибачок. В одній із операцій Лінкорич відстав від групи через втому, і саме Рибачок залишився, щоб підтримати його. «Всі пішли вперед, а він сказав: 'Я залишаюся'. Це була справжня підтримка, яку я ніколи не забуду», — каже Аркадій.
Місто, яке стало одним із найзапекліших фронтів, виявило справжню відповідальність і братерство. «Тут немає героїв, є просто люди, які виконують свою роботу. Але ця робота тримає країну», — підсумовує він. Попри втому, втрати й небезпеку, він упевнений у перемозі. «Кожен із нас робить усе можливе, щоб зупинити ворога. І ми обов’язково переможемо», — говорить Лінкорич.
Його історія — це не просто хроніка подій. Це приклад того, як звичайна людина може стати незламною, коли цього вимагає час. Бахмут для Аркадія — це не лише війна, а й символ мужності, самопожертви й віри в майбутнє.
Артем БАРХАН
