«У хлопців ротації нормальної немає: їх просто зі Слов’янська перекинули на Куп’янськ» — військовослужбовець ТЦК розповів про мотивацію до служби

Цивільних професій має декілька: машиніст, тракторист, будівельник. Звик працювати руками, добре розбирається в техніці. Свого часу відслужив строкову службу, здобув артилерійський фах. Тож і зараз не став ховатися: треба — значить, треба.

— Раніше не пішов, бо мав бронь. На початку великої війни добровольців хватало — хто хотів і йшли самі. Та коли мене покликали, навіть не думав, щоб шукати, як ухилитися. Я противник цього, тому що у мене мала дитина — доньці ще буде тільки сім років. Не хочу, щоб до мене додому прийшли окупанти і, скажем так, щось робили з моєю жінкою, з моєю дитиною, — каже військовий.

13 січня 2023 року Едуарда мобілізували. Прийшов у військо у званні солдата. Пройшов повний курс базової загальновійськової підготовки та підвищення фаху, здобув звання сержанта. За розподілом був направлений у піхотний підрозділ 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.

Наприкінці травня головний сержант у складі групи, що поповнювала лави бригади, прибув на місце виконання бойових завдань — у Слов’янськ. У підрозділі його призначили на посаду навідника — заступника командира БМП-2. Спочатку лагодили техніку — бойові машини та гармати.

— Ремонтував техніку, навчався до автоматизму, як розібрати гармату, як заряджати, та інше — бо там нюансів дуже багато, — розповідає військовий.

Та потім надійшов наказ висуватися на лінію бойового зіткнення. 8 червня підрозділ висунувся в район села Григорівка неподалік Часового Яру. Штурмували ворожі позиції разом з підрозділами 56-ї бригади.

Для головного сержанта Зінчика це був перший реальний бій.

— Нас заїжджало два танки, дві бехи і «копійка» (БМП-1) була. До нас перед самим боєм сіла штурмова група шість чоловіків. На початку штурму нас одразу обстріляли — було пряме влучання в БМП. Вибухом люки повиривало, але ми всі живі вибралися. Сховалися ввісьмох у найближчу яму — воронку від великого калібру.

По Едуарду та його побратимам ворог вдарив з міномета. Один військовий загинув, інші отримали поранення та контузії. Сержант Зінчик отримав акубаротравму з розривом обох барабанних перетинок, його механік — декілька дрібних осколкових поранень.

Та усі поранені воїни не втратили здатність тримати зброю і вести бій. Тому вирішили прориватися з боєм — на той час противник був з усіх боків. Для просування обрали фортифікації, які на той момент використовував ворог.

— До противника підійшли по майже засипаному окопу — по пояс глибина. Ми до них добралися, вони нам гранату закинули. З нами був хлопець, якому я дійсно вдячний, нашу групу він виводив — просто красавчик. Зараз під Вугледаром воює, спілкуюся з ним, ми побраталися. Він найшов протитанковий рів посеред поля, яким нам вдалося вийти з бою в посадку, коли навколо клали 120-ті снаряди. Звідти на на джипі нас забрала евакуація. Не знаю, хто ті пацани — потис би їм руку, вони нас вивезли буквально з-під вогню. А тоді вже далі нам надали першу медичну допомогу: комусь обробили опіки, когось бинтували. І вже звідти поїхали по госпіталях, — згадує головний сержант.

Тоді, згадує військовий, не було страху як такого — не клякли, діяли на автоматизмі, бо дуже хотіли вибратися, і це можна було зробити тільки разом, групою.

Поранень своїх не усвідомлювали — на адреналіні. Про те, що в нього розірвані барабанні перетинки, і що він має серйозну контузію, дізнався вже в харківському госпіталі, куди його одразу вивезли. Але не оглух — чув усе, що відбувається, тільки якось віддалено.

У Харкові зробили операцію по відновленню барабанних перетинок. Лікування та відновлення були тривалі — упродовж пів року лікувався в різних госпіталях, проходив реабілітацію в санаторії. Повністю відновитися не вдалося поки що, зізнається.

Після лікування повернувся до рідної частини. Поки проходив ВЛК, ніс службу — ходив у наряди, супроводжував групи новобранців до позицій бригади на Донеччині. Коли лікарі визнали воїна обмежено придатним — відповідно, таким, що не може виконувати свої попередні обов’язки в бойовій частині — зайшла мова про переведення.

— Нам за декілька днів повідомили, що будуть переводити на Чернігівщину десь у війська ППО, та все помінялося буквально в останній момент. Приїхали в Полтаву, де мені запропонували служити поближче до рідних Чорнух. Звісно, я погодився. Мене внесли у список, зачитали команду і тим же автобусом ми поїхали в Пирятин, — розповідає воїн.

У Другому відділі Лубенського районного ТЦК та СП головний сержант роти охорони виконує чимало завдань. Одне з них — участь в оповіщенні громадян. Переважно, в Пирятинській громаді, але це можуть бути й інші населені пункти району та області. Доводилося виконувати оповіщення і в Полтаві.

Зізнається, чув, як полтавці один одному переповідають байки, що роздавати повістки в обласний центр приїжджають «бригади» з Одеси та Миколаєва. Але підкреслює, що це все чутки, які розповсюджують злі язики з метою озлобити людей. Бо насправді подібні відрядження груп оповіщення районних ТЦК та СП відбуваються лише в межах області.

— У Полтаві набагато складніше працювати. Тут люди озлоблені якісь, готові зараз працівників ТЦК просто розірвати на шматки. Я не розумію цього. Тут багато каналів, які викидають інформацію про пересування ТЦК. Скажу чесно: за пів року, скільки я тут служу, жодного разу ніде не бачив, щоб на Полтавщині витворяли те, про шо ото знімають ролики: руки викручували, били чи в бусик запихали, — підкреслює військовий.

Наголошує, що з військовослужбовцями ТЦК та СП проводять заняття та бесіди щодо припустимих та неприпустимих дій під час оповіщення. Нагадують щоранку про чемне ставлення до громадян та максимально безконфліктне спілкування.

І якщо в Пирятині місцеві поводяться ввічливо, ставляться до військових з повагою, то в обласному центрі, каже Едуард, все навпаки. Тут містяни ніби змагаються, хто вправніше образить та зачепить воїнів.

— Наприклад, у Полтаві на центральному ринку була абсурдна ситуація. Ми просто йшли, навіть ні до кого не підходили, до нас жінка причепилася вже, мабуть, пенсійного віку — тупо обматюкала з ніг до голови. Кричала, які ми падлюки, чого ми не йдемо воювати, шо ми тут ховаємся — здорові дядьки воювати не хочуть йти. Ми постояли, послухали та й пішли далі. Люди йшли повз, оберталися на нас, але ніхто не зупинився, — згадує воїн.

Едуард впевнений: його з разом з іншими військовими вже не раз знімали на відео. Не здивуюся, каже, якщо десь по Телеграм-каналах розповсюджують такий контент. Та на провокації, які їм влаштовують, військовослужбовці не ведуться.

Щодня йому доводиться спостерігати, як чоловіки тікають: розвертаються і ховаються за ріг найближчого будинку, переходять на інший бік вулиці, іноді через дорогу зі жвавим рухом, ризикуючи травмуватися під колесами авто. Це огидно бачити, та і вислуховувати образи і звинувачення — теж гірко, каже воїн. Та важливіше — виконати завдання, допомогти побратимам, які воюють на передовій.

— Тому що там мої хлопці, бронегрупа, де я служив, я з ними і досі спілкуюся. Вони в «гарячих» точках. Їм потрібна допомога, потрібне поповнення. Усім тут, в тилу, потрібен захист ЗСУ — ніхто не хоче, щоб росіяни прийшли в їх дім. А чоловіки, ті, що ховаються, я думаю, в них немає нічого — ні військового, ні святого. Це не мужики… Бачив чимало дівчат-медиків, які на евакуації працюють — є й по 18-20 років, і ті не побоялися, а тут чоловіки розповідають про «не створені для війни»… — говорить військовий.

Працюючи з цивільними чоловіками, каже Едуард, розповідає їм, що воїнам на передовій дуже потрібна заміна. Люди теж хочуть в нормальну відпустку, провести час з родиною та просто відпочити удома.

— Ще при мені наприкінці літа чекали на ротацію, якої не було. Бо не було людей. І досі в хлопців ротації нормальної немає: їх просто зі Слов’янська перекинули на Куп’янськ. А там, хто «не створений для війни» я кажу, що ніхто не створений для війни. І страшно усім, бо страх — це нормально. Але треба взяти себе в руки і подумати, що чоловік — добитчик, захисник. Має ж бути гордість в людини! Я б своїй жінці очі не зміг дивитися, якби залишився вдома. А що вже казати про тих, хто ховається по хатах та погрібах, жахається кожного стуку в двері. Сподіваються пересидіти, поки за них справжні воюють, чекають кращого майбутнього. Але яке в них майбутнє з такою позицією? Сумне, — резюмує головний сержант Зінчик.

Ольга СТЕНЬКО