Паркова, Івана Мазепи, Глібова: у Великосорочинській, Великобудищанській й Мартинівській громадах завершили деколонізацію топонімії

З ініціативи ГО «Деколонізація. Україна» та Полтавського офісу УІНП Великосорочинський сільський голова Миргородського району Олександр Тищицький видав розпорядження, яким перейменував вулицю Чайковського у селі Великі Сорочинці. Фаховий висновок Експертної комісії УІНП про російського композитора Чайковського розміщено на офіційному сайті УІНП.

«Тепер згідно з розпорядженням Тищицького вулиця носить ім’я видатного українського гетьмана Івана Мазепи», — розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

«Після обрання гетьманом (1687) об’єднував українські землі в єдиній державі, відроджував авторитет гетьманської влади. Припинилася громадянська війна („Руїна“), розпочалося економічне відродження країни, зміцнився міжнародний імідж Гетьманщини. Спрямовував чималі кошти на церковне та цивільне будівництво в Києві, Чернігові, Батурині, Переяславі, Глухові. Фінансував будівництво Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму. Власним коштом збудував 12 нових храмів, ще 20 відреставрував, дарував церквам дорогоцінні речі (зокрема — Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають нинішні українські президенти). Відстоював інтереси українського православ’я в суперечках із верхівкою Московського патріархату. Прагнення Івана Мазепи розширити автономію Гетьманщини йшли врозріз із політикою московського царя Петра І. Під час Північної війни уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ, за якою Швеція мала допомогти звільнити Гетьманщину з-під влади московитів. Звідтоді всіх українців, що брали участь у національно-визвольному русі, росіяни зневажливо називали „мазепинцями“. Після поразки в Полтавській битві (17 червня 1709-го) відступив у Бендери (Молдова), де й помер у ніч на 22 вересня 1709-го. За розпорядженням царя Петра І Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. У вересні 2018-го Вселенський патріархат повідомив, що ніколи не визнавав неканонічної анафеми, бо вона була накладена суто з політичних мотивів», — розповідається на офіційному сайті УІНП.

Рішенням 39-ої позачергової сесії Великобудищанської сільської ради 8-го скликання Миргородського району у селі Тепле усунено з топонімії ім’я звеличеного Йосипом Сталіним російського біолога і селекціонера-помолога, уродженця Рязанської губернії Росії Івана Мічуріна.

«Улюбленець Сталіна вивів сорт вишень «Надія Крупська» невеличкий розсадник якого в містечку Козлов у Тамбовській області набув статусу державного за часів Леніна. Завжди вітав усі кремлівські ініціативи і схвалював ідеологічні рішення партійних з’їздів. Коли наприкінці 1920 років Сталін висунув ідею глобального перетворення природи, Мічурін у зверненні до XVI з’їзду ВКП (б) у 1930 році запропонував свій «проєкт», який передбачав зменшення негативного впливу сибірського клімату на європейську територію Росії шляхом створення грандіозної лісосмуги між Уральськими горами і Каспійським морем, пустелі Середньої Азії він пропонував перетворити на оази, висадивши там посухостійкі рослини та їстівні кактуси. Ці «ідеї» були сприйняті серйозно і отримали гарячі оплески на партійному з’їзді. Докорінне перетворення природи збігалося з більшовицькими намірами докорінної зміни людського суспільства, шляхом «разрушения до основанья» всього світу та творення нового «советского человека». У професійному середовищі більшість положень так званого мічурінського вчення сприймалися як окультні дійства. Кремлівській владі імпонувала авантюрна можливість успадкування біологічних ознак рослинами (насамперед гібридними) під впливом дії природних чинників або у процесі цілеспрямованого їхнього «виховання». У 1931 році Івана Мічуріна нагородили орденом Леніна. З нагоди ювілею радянська влада перейменувала містечко Козлов на Мічурінськ, а самого Івана Мічуріна призначила академіком союзної академії наук. Сам ювіляр у той час не втомлювався прославляти Сталіна. У період сталінських репресій за критику «мічурінської науки» постраждало чимало справжніх чесних вчених», — розповіли у Полтавському офісі УІНП.

Рішенням Мартинівської сільської ради Миргородського району у селі Красне Миргородського району вулицю Першотравневу перейменовано на Паркову. «Поява назв географічних об’єктів на базі поняття «1-е травня» (рос. «1-е мая»), жодним чином не пов’язана з розвитком питомо української топонімії, а була втіленням російської імперської політики радянського зразка. Після завоювання більшовицькою Росією Української Народної Республіки імперська влада поширила на територію України відзначення 1 травня як одного з основних більшовицьких свят. Святкування набуло політичного та ідеолого-пропагандистського забарвлення, тісно поєднаного з ідеєю відновлення засобами топоніміки єдиного російського імперського простору. Так, згідно з Декретом Ради народних комісарів РСФРР від 14 квітня 1918 р., «Особливій Комісії з народних комісарів просвіти і майна республіки доручається невідкладно підготувати декорування міста в день 1-го травня та заміну написів, емблем, назв вулиць, гербів і т. п. новими, що відображають ідеї й почуття революційної трудової Росії», —говориться фаховому висновку Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті.Також у селі Великі Сорочинці пошанували у назві вулиці письменника, байкаря, видавця, громадського діяча Леоніда Глібова.

Він народився 5 березня 1827 у селі Веселий Поділ на Полтавщині (нині Семенівська громада Кременчуцького району). Закінчив Ніжинський ліцей вищих наук. Викладав географію в Чернігівській чоловічій гімназії. Редагував двотижневик «Чернігівський листок» (1861-1863), де піднімав теми викладання українською мовою, жіночої освіти, писав про гострі соціальні проблеми. У 1863-му позбавлений права вчителювати за проукраїнську діяльність., перебував під російським поліцейським наглядом. Тоді ж майже втратив зір. Два роки провів у Ніжині в батьків дружини. Після смерті останньої в 1867-му повертається до Чернігова. Надалі працював управителем земської друкарні, багато друкувався. Став душею літературно-мистецького життя міста. Брав активну участь у діяльності аматорського театру.В українській літературі здобув широке визнання як байкар. Створив понад 100 байок, у яких засуджував кріпацтво та інші вади тогочасного суспільства. Майже весь наклад першої збірки «Байки Леоніда Глібова» (1863) був знищений згідно Валуєвського циркуляру. За життя вийшли ще дві збірки байок (1872, 1882), надрукувати інші заважала російська цензура. У останні роки став відомий як дитячий письменник. Через проблеми із зором писав під лінійку з лупою. Помер 10 листопада 1893-го в Чернігові. Похований на території Троїцького монастиря.

Полтавський офіс УІНП