Патрони вулиць Полтавської громади: 13 лютого 1882 року народився генерал-хорунжий Армії УНР Євген Мишковський

Стежкою військовика. Роки Першої світової

Євген Васильович Мишковський (інколи — Мєшковський) народився в селі Богдани Золотоніського повіту на Полтавщині (за іншими даними — у Києві). Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині. Любов до України і гордість за своє походження йому прищепила мати. Спершу пішов стежкою священника, потім різко звернув на військову: з відзнакою закінчив Переяславське духовне училище, у Полтавській духовній семінарії вчився водночас із Симоном Петлюрою (1898-99), і у січні 1901 пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку. 1902 року вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, а вже за рік одружився з Єлизаветою Веселовською, донькою знаного українського філолога, академіка Олександра Веселовського, також родом із Полтавщини (його діди козакували на Запорозькій Січі). 1909-го Мишковський здобуває освіту в Ніколєвській військовій академії, де отримує звання штабс-капітана. Коли в серпні 1914 року вибухнула Перша світова війна, подав рапорт, щоб його взяли на фронт в Україну. Відправили його на Південно-Західний фронт. Дружина Ліза, закінчивши курси медсестер, виїхала в Україну разом зі своїм чоловіком і влаштувалася в дивізійний польовий госпіталь. У роки Першої світової війни Євген був нагороджений усіма можливими орденами, а також Георгіївською зброєю. Підвищений до звання підполковника, недовго по тому він був призначений начальником штабу зв’язку 11-ї армії.

Наприкінці 1916 року Мишковського відкликали в Петроград, тут зустрів т. зв. «лютневу революцію». За спогадами Єлизавети, натовп п’яних матросів оточив готель «Асторія» і витяг подружжя на вулицю. З Євгена зірвали погони, відібрали револьвер, намагалися забрати також Георгіївську шаблю — нагороду за хоробрість, але її не віддав. П’яні анархісти хотіли розстріляти з іншими генералами, яких заарештували в тому ж готелі, однак доля вберегла: усіх відвели до Таврійського палацу, де розмішувався штаб Александра Керенського. Від Тимчасового уряду Мишковський одержав призначення спочатку до Одеси, потім до Туркестанської дивізії начальником штабу.

Московитська армія розвалювалася. Під впливом більшовицької пропаганди солдати Російської імператорської армії перетворювалися на некеровану юрбу мародерів і насильників. Згадуючи ці часи, видатний письменник і воїн Армії УНР Євген Маланюк писав: «Євген Мишковський, його дружина та кілька старшин були як самотній острів серед бурхливого моря туляків, москвинів. киргизів, туркменів, сартів, татар та інших. І тільки Мишковський зумів приборкати роз’юшені солдатські маси й організовано привести дивізію до Києва, де її остаточно розформували».

В Армії УНР. «За Україну з вогнем завзяття»

У кінці 1917 подружжя Мишковських повернулося до Києва і Євген прийняв рішення послужити молодій щойно проголошеній Українській Народній республіці у будівництві національної армії. Генеральний Секретаріат у військових справах призначив професійного військового до українського Генерального штабу. Вірний військовий присязі на цій посаді залишився і при гетьманові Павлу Скоропадському. У складі очолюваної Сергієм Шелухиним української делегації на перемовинах з Совнаркомом щодо демаркації українсько-російського кордону. Різко негативно ставився до приватних охоронних загонів та каральних експедицій. Під час служби у гетьманській армії принципово не вживав російської мови, а на звернення до нього російською не відповідав і вимагав звертатися українською.

На прохання військового міністра Західно-Української народної республіки Дмитра Вітовського Головний отаман Симон Петлюра відрядив до Галичини, де Омелянович-Павленко обійняв посаду командувача Українською Галицькою армією (УГА), а Мишковський — начальника його штабу. Протягом двох місяців вони реорганізували УГА і створили з розрізнених стрілецьких частин три корпуси по чотири бригади в кожному.

У лютому 1919 Мишковського призначили начальником штабу Східного фронту, яким командував полковник Петро Болбачан. Війська фронту складалися з ненавчених, слабо озброєних і мало дисциплінованих повстанських загонів, а тому не могли протистояти регулярній Червоній армії, яка вдруге розпочала окупацію України. Після поразки під Вінницею і Жмеринкою Південний фронт перестав існувати як фактична бойова одиниця.

В кінці липня 1919 Дієвою Армією УНР керував ще один уродженець Полтавщини Василь Тютюнник, Мишковський прийняв командування штабом Волинської групи. 22 вересня підпорядковані йому частини вибили російську білу гвардію з Саврані та Кам’януватої. 20 листопада стає на­чальником штабу Дієвої Армії УНР.

На початку грудня 1919 Мишковський захворів на тиф, і його з іншими тяжкохворими вивезли в Рівне, зайняте поляками, з якими Петлюра уклав військовий союз. Разом з ним у цій лікарні лікувалися від тифу і Василь Тютюнник та майбутній провідник ОУН, полковник Андрій Мельник. Після одужання повернувся до української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генерального штабу УНР.

У лютому 1920 Петлюра викликав Мишковського до Варшави і, після відповідного інструктажу, відрядив його до Кременця, щоб він сформував генеральний штаб нової Української армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти російсько-більшовицьких загарбників. Мишковський отримав ранґ першого генерал-квартирмейстера генштабу.

Героїчна смерть захисника УНР

На початку липня 1920 року головний отаман Симон Петлюра та Генеральний штаб армії УНР розташувались у Проскурові. 5 липня російська червона кіннота Семьона Будьонного прорвала фронт, і виникла загроза оточення Проскурова. Полковник Мишковський наказав евакуювати штаб армії. Як згадував генерал Микола Капустянський, в першу чергу — потяг головного отамана, якому пощастило проскочити через найбільш загрозливе с. Чорний Острів. Сам полковник мав залишити місто в останньому ешелоні. Уранці 6 липня під Чорним Островом більшовицька кіннота Будьонного несподівано атакувала потяг, в якому перебував штаб Армії УНР. Зав’язався запеклий бій. Здавалося б, у безвихідній ситуації начальник штабу Євген Мишковський повів штабних старшин в атаку. Пізніше у своїх спогадах пані Єлизавета писала: «Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мєшковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку».

З поля бою Мишковського виніс сотник Андрій Чистосердов. Першу медичну допомогу надала Єлизавета. У місті Волочиськ, до якого було близько одного кілометра, чекав на них потяг, присланий генералом Роммером, командиром 6-ї польської армії. Але трапилося непередбачуване. Колії збудованих за Австро-Угорщини залізниць були вужчими, ніж російських, тому зв’язку не було. Як згадував генерал Армії УНР Капустянський: «пораненого полковника поклали на залізничну дрезину, і пані Мишковська за допомогою двох козаків потягла його по рейках. Залізничну колію видно як на долоні — обстріл триває далі. Козаки лишають дрезину та ховаються від куль за залізничним насипом. Бідолашна пані Мишковська перевтомлена, в тяжкій розпуці тягне далі дрезину. Не раз і не двічі зупинялась, її серце ось-ось розірветься від напруження, але треба рятувати коханого чоловіка, бо буде запізно…».

Доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Консиліум хірургів вирішує негайно ампутувати ногу, однак це не врятувало полковника від смерті. Поховали Героя на Микулинецькому цвинтарі Тернополя. Симон Петлюра посмертно присвоїв йому звання генерал-хорунжого.

Пізніше пані Мишковська згадувала, що найбільш болючою темою для її чоловіка була зрада українському народові Юрія Коцюбинського та інших новоспечених українських комуністів-колабораціоністів, які активно допомагали російським більшовикам завойовувати Україну. Мишковський пророче стверджував: «Коцюбинського і других перевертнів москалі використають, а потім викинуть на смітник історії і що треба завжди пам’ятати охочим дружби з Росією давню козацьку приказку: «З москалем дружи, а камінь під пахвою держи!».

Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області