Поетеса, просвітянка, заслужена журналістка, «золоте перо» Полтавщини: 25 січня відзначає ювілей Ганна Антипович

Боже нив і дібров,
Ясних зір і захмарного лету,
Боже, матір Вкраїну
Хоч ти заступи і спаси!
Нас укрили сніги
І хорунжих, і просто поетів,
А Її все терзають 
Московські розлючені пси

Так молилася, плакала-тужила у своєму «Українському романсі», присвяченому лицарям війська УНР, які в першій чверті ХХ століття виборювали свою Українську Державу в нерівній боротьбі з московською ордою, Ганна Дениско – заслужена журналістка України, лауреатка премії імені Симона Петлюри, член правління Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, перша прес-секретарка Полтавської крайової організації Народного Руху України, перша очільниця Полтавської обласної організації «Союз українок», заступниця головного редактора обласної газети «Полтавський вісник». 25 січня у пані Ганни ювілей – 75 років з Дня народження.

А на зламі двох епох, коли розвалювався СРСР, а Україна вперто домагалася незалежності своєї держави, вона разом зі своїм чоловіком – журналістом Юрієм Антиповичем та Олександром Куликом заснували бойову громадську газету «Полтавська Думка», яка стала  на той час єдиним бойовим штиком, відкритим рупором громадськості області у боротьбі проти бюрократії, беззаконня, проти спроб колишніх партократів повернути Україну до Совка вже під синьо-жовтими прапорами. Газета мала шалений успіх і була чи не єдиним рупором громадськості Полтавщини.

Одночасно пані Ганна була власкором кількох центральних газет, що давало змогу оприлюднювати стан речей на Полтавщині на всю Україну. А в бурхливому 2004 році, коли Бандюкович вперше зробив спробу дістатися на найвищий пост в Україні – Президента незалежної держави, пані Ганна працювала одночасно у волонтерських газетах: «Твої права» та «Свобода слова», де нещадно викривала його підступні дії, а також його поплічників на Полтавщині. І в тому, що він не дістався тоді до цього найвищого поста в Україні, є значний внесок пані Ганни. 

А ще ж потрібно було ростити трьох синів – трьох соколів, імена яких нині теж добре відомі в Україні. 

А зараз пані Ганна працює над двотомником родоводів: свого та чоловіка Юрія Антиповича. Тож, коли пані Ганна у свої поважні 75 років, здавалося б, могла відпочивати, вона як і раніше, не має жодної вільної хвилини. Бо несе своє пророче, натхненне поетичне слово до Полтавської громади, до нас – волонтерів, до відважних захисників на фронтах; спонукає нас до дії, до захисту так важко здобутої Незалежності, до збереження прадавніх українських звичаїв, традицій, до побудови справжньої Європейської Держави, здатної відстоювати її на всіх фронтах – мирних і воєнних, особливо в боротьбі проти ординської московської навали. І так актуально звучать сьогодні слова з того ж таки «Українського романсу»:

В Київ сунуть нові муравйови,
Хоч були ми орли,
Нас онук-яничар розпина.
Україно, устань!
Дай зневіреним сили й любові.
Україно, прости,
Коли є ще за нами вина.

Ці слова доходять до кожного серця, оживляють кожну душу і наснажують на небачений героїзм наших захисників, який надихає і дивує весь світ. ЇЇ натхненне слово живить і підтримує нас – волонтерів, дає віру в перемогу Добра над Злом, Правди над Брехнею, Світла над Темрявою. Воно підтримує нас та надає сили і натхнення на продовження нашої волонтерської діяльності. А також підтримує нас у хвилини слабкості, коли здається, що вже неможливо витримати це моральне і фізичне навантаження, особливо, коли доводиться проводжати в останню путь полеглих у боях земляків. І в такі хвилині слабкості, коли вже зневіра починає закрадатися в душу, ніби чуємо, як вони промовляють до нас словами пані Ганни:

Пом’яніть нас усіх,
Ми увійдемо в Божі оселі.
Ми за вас Його будемо
Денно і нощно молить.
За зчужілі міста
І засипані стронцієм села,
За усе, що так тяжко
Вкраїнському серцю болить.

Отож, дорога пані Ганно, у свій 75-річний ювілей приймайте найщиріші привітання і побажання від вдячних полтавців. Хай пошлють Вам Небеса міцного здоров’я ще на довгі плідні роки, невичерпної творчої енергії на благо рідної неньки України.

Дай, Боже, всім нам разом з Вами утвердити справжню сильну, квітучу, заможну Україну в колі дружніх європейських держав.                                               

Зоя КОВАЛЕНКО, перша голова управи, а нині голова Ради старійшин Полтавського крайового НРУ, правозахисниця, член волонтерського загону «Невтомні бабусі»