Кілька слів про казку та поевізії Анни Ютченко

Моя перша згадка про Анну Ютченко сягає десь у березень 2013. Точно не скажу, коли. Ми кудись йшли. З того часу ця дівчина асоціюється у мене з рухом.

Коли я дивлюся на неї або читаю її вірші, то ловлю себе на думці, що у сімнадцять років добре такою бути: Аня має легке щире серце, свіжий погляд, і її можна вразити. Поевізії — так сама вона назвала свої вірші — це ліричні твори з фабулою, достойною роману. А й справді, важко сказати, що перед нами — поезія чи проза: коли читаєш, це просто викликає почуття, скільки б ти не бачив у своєму житті.

Одного разу ми з Анею снідали у кав’ярні-їдальні. Замовили, либонь, якісь оладки або сирники, чай-каву чи сік. Мали багато вільного часу і не хотіли витрачати його дарма: поскладали свої сніданки у однаковому порядку на тацях і сфотографували. Не тому, що ми — клієнтки Instagram’у, а тому, що це був відмінний зразок перфекціонізму, на який хворіємо ми з Анею удвох. Так, вона — перфекціоністка, і стається це з нею завжди дуже гарно. Поевізії цієї дівчини — природно ідеальні, як павутиння, сніжинки або бузкові грона; вони мовби огортають нервову систему і заспокоюють, якою б оголеною вона до того не була.

Не випадковим є і те, що Анна Ютченко — давня (наскільки це може з нею бути) і віддана прихильниця творчості Богдани Матіяш та Тараса Прохаська. На жаль, я знаю її недостатньо довго, щоб достеменно точно сказати, що вона взяла від цих письменників, а що виростила у собі сама. Справа в тому, що Аня (як і вони) — пацифістка. Не з тих, які ходять і вимахують прапорами, захищаючи права тварин чи здираючи з людей хутряні плащі; та й слово «пацифізм» тут звучить штучно і неправильно. Радше вона миролюбка. І миротворець — у випадку з Анею не може бути жодної фальші, в тому числі і у визначеннях. Аня з тих людей, які завжди знайдуть вихід, що задовольнить всіх, з тих, хто сам приносить мир і спокій у наш світ.

Поряд з нею ніколи не буває не по собі. Так, наче спілкуєшся зі своєю совістю чи внутрішнім голосом — тільки голос цей не дратує, не змушує ні до чого, а просто розставляє все на свої місця. Аня ніколи не показує, що її хтось образив; можна повірити, що вона взагалі ніколи не ображається (якщо ви в таке взагалі вірите). І найбільше покарання для того, хто хотів би зробити їй боляче — розуміння, що вона прощає. Так я це бачу: Анна Ютченко — всепереможно добра. Рідко трапляється сьогодні.

Я переконана, що їй буде щастити. Світ любить її, бо вона прагне його досліджувати, а безліч письменників вважають, що саме про це світ і мріє. У своїх поевізіях Аня Ютченко досліджує світ і представляє нам результати своїх експериментів з ним. Те, що вона пише, знаходиться на грані дорослого та дитячого світу. Невідомо, як довго вона зможе балансувати між ними, та зараз їй це вдається ідеально. Природа, людські стосунки, фантастика та реальність сплітаються у таке собі двосвіття (достеменно як у німецьких романтиків). Вона розповідає нам усім казки, які схожі на правду, і правду, що по-казковому гарна.

Саме тому я люблю поевізії Анни Ютченко. Саме тому я люблю її.

коріння гріхів

кожного дня моє коріння слабшає як шепіт лютого під кінець зими

у потилицю весни що завмерла десь поруч але не наближається

а твоя сокира гострішає як погляд дикого янгола

він як і ти носить чорне пальто і місяць пришитий ґудзиком

мріє про далекі міста і поховані заживо під руїнами замки

у того янгола погляд святого а голос в’язкий як туман

він ходить тихо і торкається вікон сліди прозорі але звучать як кришталь

я нині втрачаю більш ніж коріння певну прив’язаність до землі

спокій за її мир глибину океанів і слабке волосся дерев

що сухим гіллям беззахисно підкорюється вітрові

старійшини кажуть ніби той янгол провісник смерті

з його ребер створили блудників і сім гріхів напоївши

кожного грішника вином з червоного винограду

ти втрачаєш прив’язаність до повітря свої крила і янгола

він ходить поруч зовсім непомітно малюючи за тобою сліди

навіть тінь твою з попелу на стінах замка точніше його руїнах

лютий шепоче щось про весну закінчення війни

і ти бачиш у руках не сокиру у крові а троянду з краплями роси

коли янгол скине з себе пальто і чорні крила людство знайде спокій

розіб’ється келих на зорі поріже шкіру неба і потече світло

омиє розіп’яте тіло Ісуса і грішники залишаться тверезими

не відучуючи присмак крові і шипів у горлі як брехні та зневір’я

і ти опустиш руки впавши на коліна перед моїм деревом

сокира розіб’ється на сльози чи то краплі дощу

я опущу своє гілля і захищу тебе від прокляття

твої гріхи будуть у моєму корінні як були у Єві

коли вона обіймала Адама перед вигнанням з Едему

і молилась за їх життя як я за мир а ти за мертвого янгол

***

Мойсею

Мойсею чому ти дивишся на мене

а бачиш лиш воду

і хвилі що покривають роздягнене тіло моря

а я руки вогкі від темряви наче злочинець

ховаю у світлі і ніби проміння очищає

ти чуєш вітер

а в ньому крики китів про те як десь корабель

тоне і виростає на суші деревом

зрубаєш його і зникне океан

а може й весь світ

це як тисячолітня риба що в череві зберігає ядро землі

а на плавниках вічний рух

це як твої пророцтва Мойсею і перехід через Червоне море

це як твій наляканий народ що йде через пустелю

і чує не китів а дихання пісків під ногами

а ти бачиш воду повсюди

навіть у тріщинах землі і лініях моїх долоняь

я руки сховаю і віддам мовчанку протяжну

як дзвін з порожнього келиха

і втому гостру як лезо тонку як папір

порізатись нею і втратити ще більше

води

веди свій народ Мойсею

тепер твій шлях вільний

***

ти знаєш що всі ці ритуали

тобто биття сухих горіхів

смаження твердих каштанів

частування чаєм на веранді

по вихідних солодкою медовухою

паління листя і збирання трав

все це було її пророцтво

приходу осені

створені зі снігу та пуху янголи

найбільше хочуть тепла

але часто люблять мовчати

у щілині між днем та ніччю

у вогкій несиметричній тиші

крізь них проходить темрява

всі наші гріхи та образи

духи всіх минулих коханців

чиї дотики в’їлись у шкіру

запахом меду та кориці

вночі у чорному лоні неба

з’явився місяць-зародок

на світанку народився янгол

а з ним і дощ і вогкість

і осінь проростає з каштанів

у твоїй кишені

мабуть непросто носити в собі кохану

дихати за двох

хотіти тепла все більше

і гріти її-свої холодні руки

огортати тонку шию шарфами

цілуватись на вулиці під Шопена

аби не говорити лиш солодко мовчати

бо інколи простір не має значення

всіх імен, номерів телефонів

насправді скоро не стане

це було її пророцтво

ти переступаєш вересень

а місця всередині стає вже замало

мабуть непросто носити в собі кохану

її дотики сміх розмови про подорожі

перелітних птахів і Шопена

напихати кишені горіхами своїми недопалками

її листівками з інших країн

робити все те що нагадує про неї

заповнювати місце в собі різним непотребом

повторювати ті ж самі ритуали

ті ж самі слова

ті ж самі рухи

згадувати янголів зі снігу та пуху

як і вони мовчати

бо непросто носити в собі кохану

і кожної осені замість її рук

гріти в кишенях холодні каштани

***

старий моряк і втома у долонях

я знаю що твій корабель ще зовсім далеко

його тримають холодні антарктичні хвилі

він наче старий сивий моряк

зі зморшками на шиї та тонкими пальцями

я відчуваю як твоє грубе чоловіче лице

десь стискають білотілі русалки

з їх рук витікають не обійми теплі та гарячі

а вода і лід і північні вітри

які наче звірі полюють на твоє тіло

хоч ціловане але не зігріте

я бачила очима моря як ти старів

і які гарні у тебе були коханки

ти звісно ж любив їх усіх

або хоча б схрещував пальці

коли говорив про солоні вуста

про волосся яке пахло водоростями

про очі мутні та порожні

як вода на дні у мертвій річці

ти цілував ту воду і той лід

поки вуста не тріскались від холоду

ти часто мовчав у відповідь

але коли й говорив то

схрещував пальці до хрусту

то були не кістки то був вже сніг

твій корабель ставав айсбергом але плив

а за ним грудень на сліпому киті

і весна літо осінь

і знову море зав’язувало очі

попереду ні берега ні горизонту

та колись твій корабель повернеться

до мене

розбитим з дірявими вітрилами

а ти старим моряком із втомою у долонях

та кістлявими сутулими плечима

скажеш «люба в мені більше немає моря

ні краплини

подивись навіть вени білі та суха шкіра»

і схрестиш пальці до хрусту

***

звуки запахів

якщо повністю вдихаєш аромат пом’ятих вікон

тріснутого скла і холодного підвіконня

відчуєш що внутрішньовенні міста та архіпелаги

давно жадають свіжої крові та нового життя

чи хоча б стрімкого струмочка

вглиб землі або неба

і давні страхи вже мають вигляд не змії

а наляканих людських очей

самотньої хатинки біля озера

тремтячих рук у ритм грози

чи пальців дівчини на фортепіано

що грає пісню хлопцю-незнайомцю-коханцю

бреше що вона не її а Моцарта чи Бетховена

аби не дай бог він відчув у тому соль-бемоль

ноти відлуння її далеких архіпелагів

і закриває очі і вдихає пил зі старих клавіш

на чорних завжди ніч пахне мигдалем та перцем

на білих день і відбитки снігу

що так і не повернувся у цьому році

у грудях скоріше й сильніше б’ється грудень

вона зіграє ледве чутно про народження січня

над її тихим містом з повільними людьми

як його огортала зима у свіже та чисте простирадло

а його налякані оченятка були дзеркалом її страхів

як добре що мертві не мають відображення

очі у січня були порожні

у грудях грудень стихає

тріщини на склі у сусідній кімнаті

затягуються як старі рани

руки її тремтять тільки на чорних клавішах

вона зіграє звісно

вона йому про все зіграє

серед безлічі ароматів та звуків

вона відчуває лише запах ночі та перцю

а ще як маленький січень тягне за рукав

Передмова: Катя КРОЛЕВСЬКА, НМО «Magnum Opus»