Гетьманщина, діячі культури, воїни Армії УНР і ЗСУ: у Сенчанській громаді Миргородського району деколонізували топонімію

Гетьманщина

За ініціативи Олега Пустовгара з’явилася низка нових назв, які актуалізують період Гетьманщини.

У Сенчі вул. Мельника (радянський діяч), а у селі Вирішальне пров. Суворова перейменували на Гетьманські, адже у другій половині 17 століття Сенча була адміністративним центром Сенчанської сотні Лубенського полку Гетьманщини. Вул. Харченка (керівник Сенчанського райкому комуністичної партії Радянського Союзу) — на Чумацький шлях (символізує торгово-візницький шлях, яким чумаки возили сіль з чорноморського узбережжя Криму, а з Гетьманщини — хліб та інші сільськогосподарські продукти).

У селі Ісківці вул. Тупікова (російський, радянський військовий діяч СРСР, генерал-майор, уродженець російського міста Курськ, член КПРС) на пропозицію Пустовгара перейменували на честь українського військового діяча другої половини 17 століття, прибічника гетьмана Івана Мазепи, сотника Сенчанської сотні Лубенського полку Гетьманщини Леонтія Слюза. Уперше сенчанським сотником він згадується в 1685 році, а востаннє — в 1695 році. Був найпомітнішим сенчанським сотником 17 століття. Село Ісківці вперше згадується в переписних книгах 1666 як село Юшківці Сенчанської сотні Лубенського полку Гетьманщини, Тоді, у 1688 році універсалом Лубенського полку ці землі надані Слюзу.

У селі Скоробагатьки вул. 1 Травня перейменували на честь Леонтія Свічки — українського державного та військового діяча у добу Гетьманщини, лубенського полкового судді, полковника Лубенського козацького полку. Універсали полковника Свічки сприяли соціально-економічному і культурному розвитку Сенчанської сотні як адміністративно-територіальної одиниці Лубенського полку.

Українська Народна Республіка

У селі Сенча:

— пров. Першотравневий переозначили на пошану Зінаїди Морачевської (1900, ін. дані 1901 — 1922) — діячки освіти в селі Сенча, яка походила з дворянсько-священицького роду, борця за незалежність України у 20 столітті. «Зінаїда Мораченвська у 1920 — 1922 рр. очолювала повстанську антибільшовицьку, антиросійську групу, яка діяла спершу в районі селища Чорнухи, а у 1921 р. між Ромоданом і Миргородом, згодом між Миргородом і Полтавою. Повстанський загін Морачевської налічував понад 250 осіб. Мала псевдонім Лісова Квітка». Була заарештована і засуджена колегією ЧК (Полтавської губернської Надзвичайної Комісії) 13 січня 1921 р. «за належність до підпільної петлюрівської організації». У 1994 році після відновлення незалежності і розпаду СРСР реабілітована посмертно», - розповіла Полтавському офісу УІНП авторка книги «Миргородська повінь», знана краєзнавиця Людмила Розсоха.

— провулок 337 Стрілецької Дивізії (військова частина армії СРСР) також на пропозицію Пустовгара отримав нову назву — сотника Шеремета. Майбутній військовий і громадський діяч Шеремет Іван Васильович народився 9 березня 1893 року у селі Сенча Лохвицького повіту. Завдяки історикам, дослідникам минувшини Юрію Юзичу, Ярославу Тинченку і Олександру Панченку з’ясовано деталі біографії цього борця за незалежність України у 20 столітті. За даними Юрія Юзича: «Іван Шеремет у 1908 році скінчив 2-х класову школу в Сенчі. До військової служби перебував вдома, вів господарство. В 1914 р. прийнятий на військову службу в 4-ту кінну дивізію в 4-й Харківський уланський полк 4-ї кавалерійської дивізії. У його складі брав участь у 1-ій світовій війні. 15 лютого 1917 р. за бойові заслуги підвищений в старшинську рангу. Під час українізації на Північному фронті був членом дивізійної ради, пізніше, при виділенні українських вояків від російських частин, перейшов у 1-й кінний полк імені Гетьмана Мазепи молодшим старшиною. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського служив на Слобожанщині в залізничній охороні. Після приходу до влади Директорії УНР на чолі із Петлюрою був призначений в Окремий рибницький стрілецький загін, де був командиром кінної сотні». Пізніше воював проти російських загарбників в 9-му стрілецькому полку 3-ї (Залізної) стрілецької дивізії Армії УНР. Нагороджений високими відзнаками УНР: Хрестом Симона Петлюри, Воєнним Хрестом і Хрестом Залізного Стрільця. У складі 22-го стрілецького куреня 3-ої Залізної дивізії залишив територію України. Після окупації УНР червоною росією 21 листопада 1920 року опинився на еміграції. 6 червня 1922 р. вступив до 3-ї класу гімназії ім. Тараса Шевченка польського міста Каліш. Навчання там закінчив 20 липня 1925 року. А вищу освіту здобув на історичному підвідділі історико-літературного відділу Українського вільного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. Мешкав у США, де виконував аж до смерті важку фізичну працю, щоб заробити на прожиток для себе і дружини Уляни. Брав активну участь у громадській праці нью-йоркського відділу «Об’єднання бувших вояків-українців в Америці» (ОбВУА), співпрацював з його Управою. Помер 3 лютого 1964 року у Нью-Йорку. «Завдяки прикметам свого характеру, скромності і поведінці він втішався загальною пошаною і щирою симпатією своїх військових зверхників і підлеглих й також усіх, хто його знали. Вимовним доказом цього була численна участь громадянства, передусім колишнього українського вояцтва, в похоронному обряді. На місце вічного спочинку на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд-Бруку проводив його чималий гурт українок і українців, не зважаючи на погану погоду та пронизливу студінь. Над відкритою могилою прощав його теплими словами від імені ОбВУА та всіх побратимів Зброї голова Відділу ОбВУА Ню Йорк сот. д-р Іван Козак», — говорилося у некролозі, що його опублікував український науково-історичний журнал в США »Вісті Комбатанта».

У селі Вирішальне вулицю Гагаріна перейменовано на честь уродженця Сенчанської громади Петра Кандискаліва. Ініціатор перейменування Олег Пустовгар розповів, що історичну правду про цього діяча УНР відновили автори-упорядники книги «Подєбрадський полк» Армії УНР» Роман Коваль і Віктор Моренець.

У книзі зазначено наступне: «Кандискалів Петро 27.06.1898, народився на ст. Сенча (нині с. Вирішальне). Військовий і громадський діяч, інженер-ґідротехнік; член Товариства українських інженерів (1930-ті); поручник Армії УНР. 10 листопада 1918 р., навчаючись у 7 класі Прилуцького комерційного училища, отримав дозвіл виїхати в ст. Сенчу до батьків. Короткотермінова відпустка закінчилася 15 листопада. Але до училища не повернувся — адже в Україні 14 листопада почалася війна. 23 грудня 1918 р. мобілізований до Армії УНР. У ній прослужив до 26 серпня 1919 року. Вже 2 вересня потрапив у полон до російської денікінської армії. 31 листопада 1920 р. опинився у Туреччині. 10 грудня 1921 р. перебрався до Болгарії. У Софії перебував „у дуже скрутному становищі і не мав ніяких засобів для продовження освіти“. Влітку 1922 р., коли до влади в Болгарії прийшли комуністи і почалися масові арешти, вирушив до ЧСР. Разом із ним до Подєбрад прибули Василь Василенко, Сергій Володимирів, Сергій Михайленко, Володимир Федорів і Валентин Костенко. 17 липня 1922 р. подав заяву до Української господарської академії в Подєбрадах. Захистивши дипломну працю „з успіхом задовільно“, здобув фах інженера-ґідротехніка (16.07.1927). Працював у Банській Бистриці (1930-1932). Від 1934 року вчителював у Карпатській Україні. До Братислави повернувся 1939 року, тікаючи від угорської окупації. Жив і в Німеччині».

У селі Вирішальне вулицю Курченко (російська радянська бортпровідниця) найменували Героїв Крут — у пам’ять про патріотичну молодь, зокрема й з Полтавщини, яка захищала Київ від військ радянської росії 29 січня 1918 р. в бою поблизу залізничної станції Крути.

У селі Часниківка пров. Некрасова перейменували на прославлення подвигу Українських Січових стрільців — військових підрозділів Наддніпрянської Армії УНР, сформованих у період визвольних змагань Українського народу 1917–1919 рр. Брали участь у боях з російсько-більшовицькими загарбниками під Бахмачем, Крутами, в Києві, біля Житомира. Командував січовими стрільцями полковник Армії УНР Євген Коновалець. Курінь Січових стрільців серед військових частин Армії УНР вирізнявся організованістю і боєздатністю і мав великий вплив на Директорію УНР. Після окупації УНР більшовицькою росією керівні старшини Січових Стрільців стали творцями й головними постатями Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів.

В топонімію сіл Ісківці, Дрюківщина, Вирішальне та Гірки повернули історичні назви й прибрали імена діячів росії та СРСР

Тож вулицям і провулкам, що прославляли героя СРСР Кирпоноса повернули історичні назви: у Ісківцях — «Шлях» (бере початок від повороту з м. Лохвиця та тягнеться протягом кілометра через усе село), а у селі Дрюківщина–Ставкова (поруч із ставками), у Вирішальному тепер це пров. Калиновий. Адже Кирпонос під час агресії СРСР проти незалежної та демократичної Фінляндії командував 70-ою стрілецькою дивізією 7-ої армії загарбників. На початку березня 1940 року ця дивізія здійснила обхід Виборзького укріпленого району по льоду Фінської затоки і вибила фінів з укріплень на північному березі Виборзького затоки, перерізавши дорогу Виборг-Гельсінкі.

Також у селі Ісківці з’явилася вулиця «Хутірець», а назва, що пропагувала Бурмистренка (уродженець Саратовської губернії Росії, 2-й секретар ЦК КП (б), член Політбюро ЦК КП (б) У (січень 1938 — вересень 1941), член ЦК КП (б)У; у часи сталінщини — перший голова ВР УРСР 1-го скликання) пішла вслід за крейсером «Москва».

У селі Вирішальне вул. Рокосовського перейменували на Приознична (від річки Озниця, що протікала колись через село); вул. комсомольця Кошового стала Воскресінською (Воскресіння Ісуса Христа, або Великдень, Паска є одним із найбільших християнських свят); пров. Павлова (російський і радянський фізіолог) отримав пісенну назву «Червоної Рути» — на прославлення пісні Володимира Івасюка, яка стала народною.

У селі Гірки вулиці Дунаєвського (автор музики до пісень «Моя Москва» («Дорогая моя столица», з 1995 року офіційний гімн Москви — столиці держави-агресора) та «Эх, хорошо в стране советской жить!») повернули назву «Гора» (географічна назва місцевості).

У селі Шкадрети вулиці Леонова (радянський космонавт, уродженецьЗахідно-Сибірського краю росії) відродили історичну назву Саранчинська, а вулицю Нахімова назвали Храмова

Діячі культури

У селі Вирішальне:

- вулицю Пушкіна перейменували в пам’ять про подвиг українського поета рідкісного таланту, який обрав долю борця — Василя Стуса. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. Двічі відбував покарання в таборах. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Детальніше на сайті УІНП.

— вулицю комсомолки Уляни Громової на княгині Ольги, правління якої було вирішальним поворотом в історії України — Русі. Країна здобула впорядковану владу й почала інтегруватися в політичну систему християнського світу. Відвідала Візантію — одну з найсильніших держав Європи, де хрестилася. Сприяла поширенню християнства в древній Київській державі— Русі.

— вул. Зої Космодем’янської перейменовано на честь видатної української поетеси, діячки ОУН Олени Теліги. Детальніше на офіційному сайті УІНП.

У селі Бешти вул. Лермонтова перейменували на пошану автора слів державного гімну України Павла Чубинського.

У селі Високе вулицю комсомолки Л. Убийвовк назвали на честь Лесі Українки — поетки, драматургині, перекладачки і громадської діячки.

Вічна пам’ять воїнам, полеглим у російсько-українській війні

У селі Корсунівка пошанували у назві вулиці земляка, полеглого воїна ЗСУ, учасника Революції Гідності та російсько-української війни періодів АТО й повномасштабного вторгнення Ігоря Свища. Народився на Херсонщині. Згодом сім’я переїхала до села Корсунівка. Навчався у місцевій школі. Потім у Полтавському педагогічному університеті, де продовжив родинну традицію, здобувши фах учителя історії. У Корсунівській школі викладав історію, правознавство, економіку. Належав до тих українців, які глибоко усвідомлювали промосковську сутність тодішньої влади. Він, як і мільйони інших українців, не міг миритися із прагненням російської федерації зберігати абсолютний вплив на Україну. Бажання влади Януковича перетворити Україну на зону інтересів Кремля і спричинило найбільші масові протести у сучасній історії України — Революцію Гідності 2013–2014. Протистояння двох напрямів цивілізаційного розвитку. Прагнення інтегруватися до НАТО і ЄС, щоб унезалежнитися від Кремля або ж законсервуватися у сфері впливу росії, втягти Україну в економічний і політичний союз із нею. Свищ обрав Україну, розумів, що в цей складний для країни час він має бути в Києві, на Майдані. Революція Гідності — яскрава сторінка гідного життя патріота України із села Корсунівка. Вже у перший рік російсько-української війни, у 2014 році став на захист незалежності, пішовши добровольцем на фронт. Ігор служив в АТО у танкових військах. 2016-го року чоловік повернувся додому та продовжив викладати історію у школі, а згодом у місцевому училищі. На початку повномасштабного вторгнення Ігор Свищ вступив до територіальної оборони, розповіла його сестра. Служив біля Водяного, Курахового, Бахмуту. Поліг 6 листопада 2022 року внаслідок штурмування російськими окупантами українських позицій Сталося це поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині.

У селі Шкадрети вул. 9 травня перейменували на Українських Героїв. На вшанування подвигів захисників України усіх поколінь: Гетьманщини, УНР, УПА та полеглих в сучасній російсько-українській війні воїнів ЗСУ.

У селі Вирішальне наз

вали вулиці на честь земляків — Героїв народної російсько-української війни за незалежність України:

— вул. Павлова — на Павла Фуголя. Народився12 вересня 1994 року у селі Вирішальне. Навчався у Вирішальненській загальноосвітній школі, потім у профтехучилищі в м. Полтава. Після навчання працював на залізниці. В 2014 році був призваний до лав Збройних сил України. Після завершення служби знову повернувся до роботи на залізницю. Павло не боявся труднощів, мав умілі руки, прагнув пізнавати нове. Працював в Чехії, потім у Києві будівельником. З 22 березня 2022 року без краплі сумніву, став на захист Батьківщини, воював у найгарячіших точках на нульових позиціях. 17 грудня 2022 року Павло, військовослужбовець 93-ої окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр», помер у Полтавській обласній клінічній лікарні ім. М.В. Скліфосовського від травм, отриманих внаслідок ДТП, яка сталася під час переміщення підрозділу 10 грудня 2022 року. Поховали захисника 20 грудня 2022 року на цвинтарі села Вирішальне.

-вул. Дунаєвського — на Максима Хітайлова. Народився 7 жовтня 1997 року в селі Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області. Проживав у селі Вирішальне Лохвицького району Полтавської області. У 2013 році закінчив 9 класів Вирішальненської загальноосвітньої школи. У 2017 році закінчив Миргородський художньо-промисловий коледж ім. М.В. Гоголя Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка за спеціальністю «Технолог». У 2013 році став переможцем конкурсу «Кришталева сова» Міністерства освіти України. Займався спортом. З квітня 2019 року виявив бажання проходити військову службу за контрактом у лавах Збройних Сил України. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців Оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України. Брав участь в операції об’єднаних сил на сході України. Загинув 18 лютого 2020 року біля населеного пункту хутір Вільний, поблизу м. Золоте Попаснянського району Луганської області. Перебуваючи на спостережному посту першим потрапив під щільний вогонь ворога, решта бійців, які перебували з ним на позиції, були поранені. Максим відкрив у відповідь вогонь, але ворожа куля влучила в нього. Його тіло потрапило до рук бойовиків і було передане українській стороні 20 лютого. 22 лютого 2020 року похований у с. Вирішальне Лохвицького району. Указом Президента України №93/2020 від 18 березня 2020 року «за самовіддане служіння Українському народові, особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). На фасаді рідної Вирішальненської школи й набудівлі університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», де навчався, Максиму Хітайлову відкрито меморіальну дошку.

— вул. Чкалова — на Анатолія Желізняка. Народився 1 березня 1980 року в селі Вирішальне. З 1986-1995 рік навчався у Вирішальненській ЗОШ І-ІІІ ступенів, далі здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю у Миргородському ПТУ. Після навчання працював в місті Київ будівельником, вантажником Сенчанського хлібозаводу, сушильним майстром Юсківського хлібоприймального підприємства. Після переїзду в місто Миргород працював кранівником на металобазі. У листопаді 2022 року став на захист рідної землі від російського ворога. Гідно виконував свій військовий обов’язок та до останньої хвилини залишився вірним присязі. Поліг15 лютого 2023 року, під час виконання бойового завдання на гарячому Донецькому напрямку, внаслідок мінометного обстрілу.

— вул. Комарова (радянський космонавт, уродженець Москви) на Андрія Коваленка. Народився 29 вересня 1980 року у селі Вирішальне. Навчався у Вирішальненській ЗОШ І-ІІІ ступенів, далі у Миргородському СПТУ №44, яке закінчив у 1999 році. Після здобуття освіти, з 16.11.1999 по 11.04.2001 року проходив строкову військову службу. Працював у ТОВ «Райз-Схід» робітником та у м. Києві на будівництві. Після вторгнення окупантів на схід України був призваний по частковій мобілізації та захищав Україну з 20.03.2015 по 14.04.2016 роки. З жовтня 2016 року вступив на службу по контракту і захищав незалежність та свободу своєї держави до останнього подиху. У квітні 2023 року надійшло підтвердження того, що 18 травня 2022 року поблизу населеного пункту Мале Веселе Харківської області, під час виконання бойового завдання загинув старший сержант 214 окремого спецбатальйону OPFOR — Андрій Коваленко, який до останнього вважався безвісти зниклим. Поховали захисника 5 травня 2023 року на кладовищі уселі Вирішальне.

— вул. Валентина Чурікова (17 травня 1991—7 квітня 2016) — молодший сержант Збройних сил України. Народився 1991 року у селі Вирішальне. Виріс у багатодітній родині, коли Валентин пішов у 1-й клас, батько загинув. Закінчив Червонозаводське ПТУ № 27, по тому півроку працював. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ, рік служив за контрактом, по демобілізації працював на різних підприємствах. 2014 року зустрів своє кохання — Аліну. 14 лютого 2015 року мобілізований; молодший сержант, командир відділення 3-го взводу 3-ї аеромобільної роти 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ша окрема аеромобільна бригада. Ніс службу в смт Новгородське поблизу Горлівки. Побував вдома у відпустці, саме коли народився син Олексій. Помер у військовому шпиталі Харкова 7 квітня 2016 року від осколкового поранення в голову. Похований 8 квітня 2016-го в селі Вирішальне Лохвицького району. Під час поховання у Вирішальненській школі для колишнього учня продзвенів останній дзвоник. Без Валентина лишилися мама, два брати, чотири сестри, дружина Аліна та 6-місячний син Олексій. Указом Президента України № 291/2016 від 4 липня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 5 листопада 2016 року на фасаді Вирішальненської школи відкрито меморіальну дошку на честь Валентина Чурікова.

Не доросли…

«Топонімія громади відтепер віддзеркалює важливі аспекти локальної історії від Гетьманщини, УНР до сьогодення. Дякую депутатам та Сенчанському сільському голові Наталії Сліпуховій за небайдужість. Водночас мушу констатувати: ймовірно через слабку популяризаційну кампанію під час онлайн голосування мешканці громади не підтримали увічнення пам’яті своїх земляків-борців за незалежність: шістдесятницю, політв’язня комунорежиму, поетесу Лідію Гук; учителя, диригента хорів, священика, хорунжого 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Назаревського, сотників Армії УНР Євгена Томашівського і Данила Савенка, діячку ОУН і воїна УПА Наталію Миколенко. Та все попереду: перейменування вулиць — не єдина форма увічнення пам’яті. Сподіваюся, цих Українців буде пошановано у книгах, меморіалах, документальних відео», — розповів Олег Пустовгар.

Полтавський офіс УІНП