Власови: Батько й син — священик та журналіст… Дещо з історії родини вихідців з історичної Полтавщини

Про Ореста Власова-Овдієнка, який тривалий час працював в українській службі Радіо «Свобода», що натепер замешкав у столиці Баварії Мюнхені, я довідався з публікацій Владислава Проненка та Богдана Гориня, дещо про нього мені розповідав й професор Анатоль Камінський, керівник української редакції Радіо «Свобода», — теперішній Голова Політичної ради ОУН за кордоном, якого у травні 2016-го року я відвідав у північно-американському місті Ворвіку, що у штаті Нью-Йорк.

Лише згодом виявилось, що пан Орест побачив світ 30 липня 1937 року в родині греко-католицького священика Олександра Власова та Наталії (нар. Лабенцька) в селі Ґрабар (Grabar), в краї Жумберак (Žumberak), що неподалік столиці Республіки Хорватії Заґреба (Zagreb). Владислав Проненко, ветеран української служби «Радіо «Свобода», у своєму дописі «Українська «Свобода» за Анатоля Камінського» (газета «День», 06.08.2005) пише, що керівництво Анатолем Камінським українською службою «Радіо «Свобода» припало якраз на ті роки, коли невідворотно конав Радянський Союз, і на часі було запитання: «А що далі?» … 1983 року «Радіо «Свобода» очолив Джордж Бейлі, американець угорського походження, автор широковідомої на Заході монографії про Андрія Сахарова….

На початках директорства Анатоля Камінського в українській редакції було приблизно 15-17 штатних співробітників. Новопризначений директор вимагав збільшити їхню кількість до 50 ти, і таке йому обіцяли «в міру можливостей», однак вона остаточно сягнула 27-30-ти. Ось імена деяких із них: В.Ромашко (Кубрик) — він тимчасово очолював українську службу в період між звільненням М.Ґеруса та призначенням А.Камінського; І.Качуровський, О.Власов-Овдієнко, А.Ребет, Ю.Тимченко, І.Гордієвський, Г.Панчук, Емма Кошелівець (О.П. — Емма Андієвська), О.Народецький, В.Яремій, А.Щепко, Б.Нагайло, А.Гайдамаха, Д.Сторчак, Ю. фон Штайден (Дубанович), В.Ганик, Ліна та Іван Гвать, Л.Зелінґер, М.Мигалисько.

Крім того, в Нью-Йорку діяв кореспондентський пункт, або бюро, яке очолював Ю.Дулерайн і де працювали В.Боровський, Надія Світлична та Л.Лиман. Поступово упевнились тематичні блоки, з яких складалась програма української служби. Їх було вісім: Міжнародні новини; За права людини, за права нації; Міжнародні коментарі; Література та мистецтво; Суспільно-економічні справи; Історичний блок; Релігійна програма; Молодіжна програма. Загальний обсяг мовлення складав шість годин на добу; кожна година розпочиналась випуском актуальних новин.

Українська «Свобода» в Мюнхені за часів Анатоля Камінського намагалася діяти так, як би вона була в Києві, тобто заповнювати ту інформаційну і програмну нішу, якої не було й не могло бути в УРСР. Однак слід врахувати разючу диспропорцію в постачанні інформацією. «Радіо „Свобода“ було передплатником усіх провідних західних інформагентств, чим сповна користувалась його українська служба. Крім того, вона мала приблизно 40-45 т.зв. вільних співробітників, які виконували функції кореспондентів. Серед них було чимало визначних громадсько-політичних діячів та діячів культури та релігії….». В свою чергу мій давній приятель й колеґа по перу Богдан Горинь, колишній дисидент, політичний і громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань, у своєму дописі «Ода Радіо Свобода і радіоприймачу ВЕФ» зазначав, що «…без перебільшення можна сказати: Радіо Свобода стало рупором ідей українського національно-визвольного руху. Без допомоги „Свободи“ не було б можливості через мізерний тираж Самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію, свободу і незалежність рідної країни… Сподівання вибороти незалежність стали реальністю 24 серпня 1991 року: Україна проголосила незалежність. Вважаю, що велику допомогу і безпосередню участь у цій події належить Радіо Свобода — спільному виразникові дум і прагнень української діаспори і материкової України. Протягнувши через залізну завісу один одному руки побратимства, ми спільно вибороли українську незалежну демократичну державу. Це — наша спільна перемога…».

За деякий час мене з паном Орестом Власовим-Овдієнком дещо «зблизив» Фейсбук, який відкрив нам нові можливості для спілкування. Пан Орест часто відгукувався на публікації у світовій пресі, рішуче засуджував антиукраїнську політику Путіна та відповідав мої запити про діяльність «Радіо «Свобода». Ось окремі фраґменти з його месиджів: «…Комуністи є політичними дітищами російського імперіалізму, тобто ворогами демократії та України…. Злочини проти людяності не підлягають задавненню!.. США та Великобританіє, це ваш святий обов’язок захищати волелюбних українців, тим паче, бо так ви й себе захищаєте від московського архаїчного монстра. — Мета Путіна — знищити українську націю, головного супротивника російського імперіалізму. — 21.07.2014». «Пане Олександре, я пам’ятаю прізвище Мирата Тачмирада (Тачмурадова), який працював на Радіо «Свобода», директором туркменської редакції), але я його особисто не знав.

Про його долю не знаю нічого. Після закриття «Радіо Свобода» у Мюнхені співробітники розбрилися про всьому світу, і мало їх залишилося в Мюнхені. — 17.06.2016». — «… Про В’ячеслава Юрійовича Сенютовича-Бережного… Вперше чую про нього. 08.01.2018». «Пане Олександре, … мій батько — східняк із Чернігівщини, село Українське (колись — Ярошівка), мати — галичанка (село Витвиця). Познайомилися в Бережанах. Побралися в селі Липовляни, в Хорватії… Під час большевицького перевороту з його мамою тікали насамперед до Бердичева, і згодом опинилися в Бережанах. На жаль, з ближчої родини не знаю нікого. Предки були спадковими дворянами. Або світами розвіяло, або вигинули. В Інтернеті знайшов чимало інформації про село Українське/Ярошівка. Однак, про предків нічого. Залишилося тільки кілька світлин…. Якщо погоджуєтеся, — згодом напишу Вам більшого листа в цій родинній справі… Фотографії Вам перешлю, коли повернуся до Мюнхена… Пане Олександре, я про вашу діяльність я знаю. — Проте, Ваших творів я не маю. 18.12.2018…». І ось вже понад півтора року поспіль пан Орест Власов-Овдієнко час від часу надсилає мені надзвичайно цікаві інформації про свій рід та про себе.

Як виявилось, його батько «…Олександер Власов походив із козацького дворянського роду з Чернігівської області, зі села Ярошівка (неподалік Прилук), яке за совєцьких часів прейменовано на «Українське». Під час большевицького перевороту, тікаючи перед «красним терором», мати Олександра Власова потрапила зі сином до Західної України. Олександер закінчив ґімназію в Бережанах. Тоді він познайомився з Наталією Лабенцькою, яка в Бережанах училася в учительській препарандії (середній школі). Закінчивши ґімназію, Олександер Власов, який був членом ОУН, тікаючи перед польською поліцією, опинився, насамперед, у Берліні, де він учився на Медичному факультеті й брав активну участь у політичній праці тамтешньої української громади. Згодом він отримав стипендію на студії богословія й виїхав до Мюнстера навчатися на тамтешньому католицькому факультеті богословія. У Німеччині Олександер Власов потоваришував зі студентами з Хорватії. Це йому й було поштовхом для того, щоб виїхати до Хорватії, тобто до тодішньої королівської Юґославії, де він у Заґребі закінчив студії богословії. В той час він перебував у греко-католицькій семінарії в Заґребі.

Після того, як Олександер Власов закінчив студії богословія, до нього до Юґославії приїхала Наталія Лабенцька, і вони повінчалися в українській церкві в хорватському селі Липовляни (Lipovljani), де жило чимало українців. Після висвячення Олександер Власов зі своєю дружиною Наталією прибув на свою першу парафію до села Ґрабар, де народилася їхня перша дитина — син Орест. Згодом Олександра Власова призначено парохом для хорватів-греко-католиків у селі Дишник (Dišnik), що неподалік містечка Ґарешница (Garešnica). Олександер брав активну участь у громадському житті українців Юґославії і, під час Другої світової війни, в тодішній хорватській державі. Тут родину Власових, в якої було троє дітей, спіткала тяжка доля: влітку 1942-го року Олександер Власов загинув мученицькою смертю від кулі тамтешніх комуністичних пратизан, за чим крилися, фактично, місцеві прихильники великосербської політики. Їм, зокрема, заважав греко-католицький священик-антикомуніст. Після трагічної смерті свого чоловіка Наталія Власова, рятуючися від комуністичних погроз своєму життю, виїхала з дітьми до хорватського міста Крижевці (Križevci) — осередку Греко-католицької єпархії. У Крижевцях Орест розпочав навчатися в початковій школі, яку закінчив у селі Прґомелє (Prgomelje), куди родина Власових згодом переїхала….».

Дійсно, в книзі «Ґарешницький жертвослов» («Garešnički žrtvoslov»), що його упорядкував й видав в 1997 році колектив авторів у складі — Звонко Фараґо, Ружа Ленац-Брлекович, Златко Верхаз, Алойз Враґолович читаємо таке: «…На ґарешницькому кладовищі є пам’ятник з іменем Олександра Власова. Зацікавлений спостерігач помітить його ім’я й запитається: А хто була ця людина? Про нього знатимуть розсказати нам домашні люди й, зокрема, жителі Дишника (Dišnik), з якими ми розмовляли під час наших підготовчих робіт до опрацювання Жертвослова.

У записній книзі парафії Ґарешница (Garešnica) читаємо в записі отця Мате Халауша (Mate Halauš), завідувача ґарешницької парафії, наступне: «27.VII.1942 р. у Дишнику вбито греко-католицького пароха Олександра Власова. Забили його партизани, адже він, на їхню думку, доніс на них жандармам у Ґарешниці». Це, однак, була неправда. Його вважали українським націоналістом, який не любив партизанів. Пізніше виявиться, що майже ніколи не рахувалися з правдою, і тому їм було не тяжко помститися за якісь вигадані «гріхи» людям, про яких вони вважали, що їх не люблять. Інформації отця Калауша нам не вистачило, й тому ми за допомогою звернулися до Катедрального деканату Крижевецької єпархії в Заґребі, і завдяки ласці пана декана Миколи Нина Кекича (Nikola Nino Kekić), ми отримали чимало цінних даних про цього священика, а також особливо цінний документ, тобто заяву дружини Наталії Власової про його мученицьку смерть… «…Було місячно й мій чоловік сказав: „Вже приходять!“. Він швидко одягнув штани й черевики на босі ноги. В ту мить служниця увійшла до кімнати (було десь півтретьої після півночі) й сказала: „Пане отче, кличе Вас Штеф!“. Štef — селянин Кошутич Ст’єпан (Košutić Stjepan), який жив у сусідстві і був приятелем мого чоловіка). Ми подивилися через вікно кухні й бачили Кошутича. Мій чоловік нагнувся через вікно й спитав: „Штефе, чи це Ви?“. Відповідь була: „Це я!“. Мій чоловік далі запитував: „Хто прийшов?“. А відповідь була: „Жандарми!“. Ми відчинили зовнішні двері. В цю мить до хати вдерлося кілька озброєних осіб. Деякі з них обступили мого чоловіка, а восьмеро з них через коридор увійшли до помешкання. Запитували, де зброя й обшукали ліжко, на якому чоловік спав. Я відповіла, що ми зброї не маємо та що її ніколи не мали. Вони мені сказали: „Чи ти ручишся за це своїм життям?“. Я сказала: „Так, ручуся!“…» (Джерело: «Єпархійний вісник крижевецької єпархії», — нр.4, Крижевці, 1942 р., с.112-116. («Eparhijski vjesnik križevačke biskupije», br.4, Križevci, 1942., str.112-116).

…Сам же мій цікавий респондент українець з Мюнхену пан Орест Власов-Овдієнко середню освіту здобував у заґребській класичній ґімназії, і під час навчання він жив у тамтешній греко-католицькій семінарії. Здобувши ґімназійну освіту, він навчався в Заґребському університеті, на Факультеті юридичних наук. Щоби прожити, Орестові доводилося в той час займатися різними працями, переважно фізичними, так що його час університетського навчання був, фактично, часом боротьби за виживання, адже на якусь стипендію він не міг розраховувати, бо йому нагадувано, що «ти не наш». Проте, якийсь час Орест працював у міському суді в місті Б’єловар (Bjelovar). Коли Орест відбув військову повинність, він познайомився з донькою українського греко-католицького священика Тараса Думки, — Стефанією, й вони невдовзі, 1964-го року, одружилися.

Орест зі Заґреба перенісся до своєї дружини, до містечка Боснійський Шамац (Bosanski Šamac), що на кордоні Боснії з Хорватією, де Стефанія працювала головною медсестрою в тамтешній лікарні. Чотири роки Орест намагався в Боснійському Шамці дістати працю, але це виявилося безнадійною справою: неофіційно йому і далі давали знати, що «ти не наш». У той час безробіття Орест почав писати вірші, а підтримав його в цьому український русинський письменник Михайло Ковач. Пepші Орестові вірші друковано в газеті «Руске слово» (Руське слово) та журналі «Шветлосц» (Світло), які виходили в місті Новий Сад, і мали окремі сторінки українською літературною мовою. Згодом, побуваючи в гостях в українців у колишній Юґославії, київський культурний діяч і літературознавець Олекса Мишанич узяв зі собою в Україну Орестові вірші, де їх публіковано в журналах «Вітчизна» (8/1967) та «Дніпро» (7/1968). Польський переклад одного Орестового вірша з’явився також у краківській газеті «Zicie Literackie» (1968/2). Згодом Орестові вірші друкував український мюнхенський журнал «Сучасність». У «Вітчизні» Олекса Мишанич у статті «Із сучасної української поезії», між іншим, нзаписав: «З наймолодших поетів звертає на себе увагу Орест Власов, студент із Боснії, з виразно індивідуальним поетичним світобаченням». У примірнику «Вітчизни» для Ореста український літератор Гончарук власноручно написав таку присвяту: «Спасибі, Оресте, за синтез і мелос палітри Вашої — на радість, на щастя народові нашому. Захар Гончарук, Київ, 10/ХІ. 1967». А в «Дніпрі» (2/1968), у статті «Голоси наших братів», Мишанич зазначив: «Орест Власов — студент з Боснії, один з наймолодших поетів. Його вірші почали з’являтися на сторінках преси недавно, але він уже звернув на себе увагу оригінальним образним світосприйманням. Українська літературна громадськість Юґославії покладає на нього великі надії». Та не так сталося. І з Орестом, і з українською громадою в Юґославії. Злидні життя в Юґославії змусили молоде подружжя Стефку й Ореста вирушити з донечкою Ларисою у світи. Допомогли їм українці із Західної Німеччини. 1970-го року родина Власових опинилася в баварському містечку Вунзідель (Wunsiedel), а 1972-го вони прибули до Мюнхена. У Західній Німеччині Орестові спочатку довелося кілька років займатися фізичною працею, але згодом він закінчив курси на комп’ютерного фахівця й дістав посаду службовця у фірмі «Зіменс» (Siemens). В Українському Вільному Університеті в Мюнхені Орест познайомився з тодішнім начальником Української служби радіо «Свобода», американським українцем паном Джоном Басарабом, який Орестові запропонував перейти на працю до радіо «Свобода». 3-го жовтня 1977 р. Орест Власов став членом Української редакції, де він пропрацював до літа 1995-го року, коли радіостанцію перенесено до Праги. Через родинні обставини (дві доньки — Лариса та Валерія — здобували в Мюнхені освіту) Орест вирішив не йти до Праги. Так він після 18-ох років праці на радіо «Свобода», закінчивши свою журналістичну кар’єру як старший редактор, вийшов на безробіття й, згодом — на пенсію. Починаючи від 1970-го року, коли Орест Власов прибув до Західної Німеччини, для нього розпочався період, про який древні римляни казали «inter arma silent musae», тобто — у вільному перекладі — «коли йде війна, то музи мовчать». Спочатку це була війна за краще життя для родини. А згодом — словесна боротьба в ефірі правдивими фактами проти т.зв. великоросійського, а насправді — імперського московитсько-комуністичного загарбника України. В ефірі пан Орест спочатку виступав під псевдонімом «Овдієнко» (як цього вимагали правила праці на радіо «Свобода»), це псевдо був другим родинним прізвищем, а також кличкою його батька в ОУН. Однак напередодні остаточного розпаду совєцької імперії Орест вийшов в ефір як Орест Власов-Овдієнко. Цілу низку його політичних статей друкували українські газети в діаспорі — паризьке «Українське слово» та мюнхенський «Шлях Перемоги». Під час хорватської вітчизняної війни проти великосербських загарбників у першій половині 1990-их років, інформуючи українського слухача про цей трагічний час, Орест у своїх передачах, зокрема, присвячував увагу стражданням юґославських українців. Тепер родина Власових часто буває в незалежній Хорватії, де вони мають над Адріатичним морем, на острові Крк (у містечку Крк), помешкання, та відвідує свою рідню в Хорватії й Словенії. Крім того, Орест Власов є членом керівництва німецько-українського товариства «Робочий форум Україна» (Arbeitsforum Ukraine). Завданням цього товариства є поширювати правдиву інформацію про Україну серед німецьких інтелектуальних кіл, а також зацікавити німецьку громадськість українськими справами, яке згодом припинило своє існування.

…Але повернімося до леґендарно-трагічної постаті греко-католицького священика отця Олександра Власова та історії тих полтавських теренів, що колись дали життя його предкам. Докладніші інформації про нього є, як на мене, доволі цікавими й трохи незвичними. — Народився св.пам. пан Олександер майже 110 років тому, 28 жовтня 1909 року, в Санкт-Петербурзі (Московщина) в родина Василя і Лідії родом з Полтавщини.

Батько Олександра служив тоді в Петербурзі старшиною в московитській армії. По закінченню Першої світової війни, малий Олександер з матір’ю опинився на Західно-українських землях, в селі Завалів Підгаєцького повіту, там вирішили поселитися на сталий побут. Вже ґімназійним учнем в Бережанах, Олександер належав до Пласту аж до розв’язання цієї молодечої організації польською окупаційною владою. У 1930 році він викінчив в Бережанах ґімназію, але невдовзі був арештований польською владою за участь в Пласті та в Українському Націоналістичному Русі. У 1931-ому році пан Олександер нелеґально переходить польсько-німецький кордон й опиняється в Берліні. Тут він вписується на медичний факультет та через недостачу грошей переходить на студії богословія в Мюнстері завдяки допомозі та стипендії єпископа Чарнецького. В Мюнстері Олександер Власов мав нагоду заприятелювати з родиною Освальда Бурґгардта, українського поета німецького походження (літературне псевдо — «Юрій Клен») та іншими визначними людьми того часу. Згідно з інформаціями пана Ореста, у 1935 році його тато Олександер виїжджає до Заґребу в Хорватії для завершення студій богословія в східнім обряді. В листопаді 1936 року він одружується зі своєю «старою знайомою» ще з шкільних часів, Наталією Лабенцькою, яка приїхала з Галичини, щоб ділити долю й недолю в їхньому, як виявилось, короткому подружньому житті. По закінченню богословських студій у 1937 році, владика Діонизій Няраді висвятив Олександра на священника й призначив його завідателем парафій Грабар і Пргомелі, а від січня 1939 року отець Олександер завідував парафією в Дишнику.

Життєві обставини в Хорватії не дозволяли на широке розгорнення громадської й політичної діяльності в користь української справи, тим більше, що як священник, о.Олександер працював по хорватських парафіях, для хорватів греко-католицького обряду. Та, незважаючи на ці невідрадні обставини, він поширював правду про Український Визвольний Рух та інформував чужинців про становище України під совєцькою окупацією, за що згодом й заплатив своїм життям. Під час побуту в Хорватії отець Олександер Власов підтримував тісні зв’язки з діячами Українського Націоналістичного Руху та такими українськими студентами високих шкіл Заґребу і Бєлґраду, як Євген Мацях, Василь Войтанівський, Гриць Горбачевський, Осип Коропей, Осип Мисак, Тишко-Метислав, Винників, Іван Яцусь, Р.Русянович, Петро Бучко та багато інших. Отець Олександер був всеціло відданий Богові й справі визволення України, до якої горів безмежною любов’ю, часто й відкрито висловлював своїх думки й позицію в розмовах з дружиною, друзями та чужинцями. Не мав він змоги за короткий час свого життя повністю виявити свій щедрий талант й великий потяг до боротьби за визволення України. Релігійна, громадська та політична діяльність о.Олександра Власова для добра України обірвалася трагічно на 33-ім році його невтомного життя. Дня 27 липня, 1942 року в селі Дишник, Хорватія (Юґославія) був розстріляний, без суду, точніше — замордований тітовськими комуністами, про що я докладніше писав на початку цього допису.

У справі світлин з життя та діяльності свого батька, св.пам. отця Олександра та його батьків, полтавців з походження, пан Орест Власов-Овдієнко писав до мене: «…Маю текст з основною інформацією, проте слід би його розширити й доповнити. На це потрібний час. Світлин маю багато. Вітання, (-) Орест… Зараз маю чимало різних невідкладних обов’язків. Тільки як буде вільний час, дам вам знати: насамперед надішлю Вам деякі світлини. Проте, їх скорше треба „сканувати“. А чимало світлин ми тримаємо в своєму помешканні в Хорватії, в місті Крк на Адріатиці. І туди поїдемо тільки на латинський Великдень. Щирі вітання, (-) Орест. 11.02.2019». — «Шановний пане Олександре! За допомогою спеціальної аплікації я Вам вислав інформацію зі світлинами про мого батька, отця Олександра Власова, бо для стандартної електронної пошти цей матеріал обсягом завеликий. Повідомте мене, будь ласка, чи Ви цей матеріал отримали, і чи можете його відкрити й переглянути. Щирі вітання! З повагою, Орест». — «Шановний пане Олександре! Щодо світлин, то не знаю чи Вас правильно зрозумів. Тому пересилаю Вам оцю інформацію про кожну світлину окремо, так як вони нумеровані…». Із цих світлин привертає увагу фотографія родини брата бабусі пана Ореста Власова-Овдієнка. Ця сім’я була розстріляна совітами після окупації ними Берліна у 1945 році. Дещо нерозбірливий напис на звороті цієї світлини зроблений українською мовою: «…Нашій голубці дорогесенькій Лідусі на довгий спомин. Ми тебе наша Лідуся ніколи не забудемо і все зробимо для тебе. … Дасть Бог скоро побачимось, — Цілуємо…. Я та дітки. — Німеччина, 18.06.29…».

Принагідно зазначу, що у переліку населених пунктів та місцевостей з назвою «Ярошівка» в Україні є чимало, зокрема є такі селі в межах сучасних Київської, Харківської та Черкаської областей, як також близько моєї родинної Лохвиці, — у Роменському районі Сумської області. Лише одна Ярошівка у теперішньому Талаївському районі на Чернігівщині не зберегла, на жаль, свою старовинну назву, — стала селом з назвою з оновленою «Українське». Чим же знаменита ця Ярошівка-Українське колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії, спочатку під московською, а згодом — під большевицькою й совєцькою окупацією? — До большевицького перевороту у Петроґраді наприкінці 1917-го року Прилуцький повіт історичної Полтавщини на півночі етнічних українських теренів межував з Чернігвською губернією, на Заході — з Переяславським, на Півдні — з Пирятинським й нашим, Лохвицьким, повітами, а на Сході — з сусіднім Роменським повітом тієї ж таки Полтавської губернії. З північного та східного боку межі оновлевого повіту дещо змінилися мало — відійшла тільки Талалаївка з хуторами до Роменського повіту…. За даними праці «Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII». (Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. Санкт Петербургъ (1862)), — на 1859-ий рік у власницькому селі Ярошівка Прилуцького повіту, замешкало 1842 особи (855 чоловічої статі та 987 — жіночої), налічувалось 364 дворових господарств, існували православна церква та 4 заводи. Станом на 1885 рік рік у колишньому власницькому селі Бережівської волості мешкало 2160 осіб, налічувалось 332 дворових господарства, існували православна церква, школа, 4 постоялих двори, 2 постоялих будинки, 4 лавки, базари по неділях, 23 вітряних млини та маслобійний завод. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2421 особи (1186 чоловічої статі та 1235 — жіночої), з яких 2300 — православної віри.

Якраз у цій Ярошівці (Українському) й народився в 1853-ому році знаменитий український письменник, мистецтвознавець, фольклорист й етнограф Василь Петрович Горленко, який упокоївся 14 (27) квітня 1907 року у московитському Санкт-Петербурзі, але незабаром, згідно з його волею, був похований у його родинному селі. Василь Горленко походив із давнього українського козацького роду Горленків, серед яких найвідоміші — Лазар і Дмитро — полковники Прилуцького полку та Андрій — полковник Полтавського полку. Самому Василю Петровичу серед інших належать ґрунтовні статті на історико-побутові й етнографічні теми, зокрема, дослідження про українські думи й кобзарів. Частина праць В.Горленка була опублікована у книгах «Южнорусские очерки й портреты» (1898), «Украинские были» (1899). «Отблески» (1908). За інформаціями дослідника Івана Забіяки, ґрунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії Василь Горленко здобув у Сорбонні. Із Франції Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена. 1905 року в Петербурзі вийшла третя й остання книжка Василя Горленка «Відблиски: Замітки з словесності і мистецтва». У ній, як писав рецензент, була «крапелька близького, рідного нам духу, українства». В т.зв. «малоросійському циклі» знаходимо статтю про І.П.Котляревського, а також «Записки Пилипа Орлика». До речі, 1903 року Василь Горленко був присутнім на відкритті пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві. Він написав після цього: «Я виніс сильне враження від полтавських свят… Глибоке враження справляють галичани — вільні люди серед рабів…». Ці слова, на думку І.Забіяки, вивищують В.П.Горленка як справжнього українця! Писав Василь Горленко й про мою родинну Лохвицю. У моєму хатньому архіві зберігся досить вимовний опис Лохвиці кінця 19-го — початку 20-го століття, зроблений Василем Петровичем Горленком: «…Але хто не потрапив би в глуху Лохвицю (Полтавскої губ.), побачив би, як мало в ній „городського“… Солом’яні дахи, плетені паркани, сади й городи, з величезними вільхами та липами, які де-не-де стирчать, оточені скиртами, собаки по дворах й свині на вулицях — все тут як належиться бути в українському селі…» (О.П. — довільний переклад з москвинської мови — мій, цит. по В.П.Горленко, «Украинские были. Описания и заметки», К., 1899, с.28). Та хоча моя родинна Лохвиця й була, так би мовити, глухоманню, «ведмежим закутком» Полтавщини, проте в ній завжди бився досить потужний живчик українського громадсько-політичного, культурно-освітнього, ба більше — наукового життя, який не могли задушити московитські зайди та їхні поплентачі…

Дійсно, сотенне містечко Лохвиця та інші наддніпрянські козацькі містечка й села Центральної України, завжди були патріотичними, хоча, на перший погляд, дещо тихими й трохи провінційними… — Таким, зрештою, було й знамените козацьке село Ярошівка на історичній Полтавщині, звідки походили предки патріота-націоналіста й греко-католицького священика св.пам. отця Олександра та видатного журналіста з української редакції Радіо «Свобода» Ореста Власова-Овдієнка, деякі вимовні фраґменти із їхнього життя та діяльності й світлини з родинного архіву подані мною у цьому дописі.

Підготував Олександр Панченко, — доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), адвокат з міста Лохвиці на Полтавщині