Любов Гончаренко. Чорт забирай!

Почати варто з найголовнішого. Серед всієї полтавської поезії Люба Гончаренко — це найсвітліше, що є. І справа, певно, не лише у самих віршах, а й у цій сонячній дівчині.

Пам’ятаю, як минулого листопада під час презентації збірки «PPS» вона мала виступати останньою, і в «100 доріг» при Її виступі зникло світло. І Люба не розгубилася. Тим, хто носить світло в собі, лампи на стелі не надто і потрібні.

В цій дівчині переплелися дивовижним чином голос, акторство і поезія. Тому слухаючи Її виступ, поволі поринаєш то в свої неіснуючі спогади, де Тобі «в дитинстві хрещена дарувала ведмедика», то в якусь чарівну казку, де знаходиться країна Каталонія розміром з ванну. І нічого не можеш із собою поробити — Ти живеш у цих віршах, доки вони лунають (і ще трішки тримаєш їх у собі, доки лунають оплески).

Як багато ще хочеться написати про Неї, про всі ті спільні заходи, про постійну вимогу називати Її Любов, а не Люба, про захоплення гірськими лижами і ненависть до фізики.

Якось я почув таку характеристику: «Якби мені у словнику потрібно було пояснити слово „класна“, то я б просто помістила туди фото Гончаренко». Мабуть, я б зробив те саме.

В самій Любові закладено завищене почуття справедливості. Одного разу вона помітила крадія у супермаркеті, але доки загальмовані покупці намагалися зрозуміти, що трапилося — зловмисник втік.

Вона сильна. Внутрішньо. Саме ця сила поволі переходить у Її вірші, котрі заповнюють простір у Твоїй голові. Їх хочеться цитувати, вони запам’ятовуються, і ті, хто чує Гончаренко не вперше — той повторює рядки в унісон.

Мабуть, це і є визнання слухача: Тебе цитують, Тебе люблять, Тебе кожного разу радо зустрічають оплесками.

І хай вона місяцями забуває про свою публічну сторінку і не надто часто пише, але ж це не найголовніше.

Основне те, що я і далі хочу, щоб Любов Гончаренко співала, читала на поетичних вечорах і грала на сценах театрів.

Чорт, забирай, а тепер вірші!

***

Чорт забирай! Я, мабуть, тебе люблю...
Хоч це й не любов, а весняна мелодія лиха.
Словами? Кидаюсь! Не бути мені в раю.
А в голові лунають думки ледь чутно і тихо... тихо...
Чорт забирай! Я, мабуть, тебе люблю!
Чорт забирай! Дитячим очам не завадиш...
Не квапся! Відійдеш — розплачусь. Підійдеш — пристрасно вб’ю...
Зізнайся, Ти ж мною не менше за мене мариш?
ЧОРТ ЗАБИРАЙ!!! Чорт... Припини! Емоції — в серці...
А в голові лунають слова ледь чутно і тихо (дуже).
Ми правду побачимо швидко — навпроти люстерко.
Мені це колись дуже таки надолужить.
Палає вогонь, а в очах ще не згасла пристрасть.
Пристрасть дитяча, відверта — стосунки лагодить.
Як не було б, та тебе я люблю. А по правді... у серці —
Чорт забирай! Я, мабуть, тебе ненавиджу...

***

мені в дитинстві хрещена дарувала печиво
в залізній коробці розмальованій вінні пухами.
її подарунки завжди були недоречними,
але, як дитині, мені було смачно слухати,
що вона мене любить на відстані та по-іншому.
не так, як інші хрещені люблять своїх хресників.
для мене це було вкрай важливим,
адже саме вона мені на шию натягла хрестика.
комусь це здасться дрібницею.
а це, все ж таки, доза турботи, котра мені досі потрібна.
вас хрещена називала кицею,
а мені лиш привозила печиво з Відня
у залізній коробці, розмальованій вінні пухами,
з лісовим горіхом і смутком дитячої мрії.
мені так би кортіло почути серцем, а не вухами,
що вона також поряд бути хотіла б.

***

рудоволосий хлопчик
із поглядом горобця.
ми з дитинства посмішки множили в стовпчик,
і в сором барвили колір
лиця.
таки очі світилися, час тікав,
ми дорослішали: з пташки в пташку.
ти мільйони дівчат переобіймав
та ніколи не зраджував парті
нашій
пташка вільна, очі зелені — любий,
ти такий же красивий, як у дитинстві.
вже не горобець, а вільний сокіл
станцює зі мною вальс
весільний.я знаю, що ти.

***

ти наречений Богом і долею
цілувати моє чоло
долонею;
бородою колючою
та густою
будити моє волосся.
ти знаєш, що я.
я приречена тишу розгадувати,
сваритись з твоїми кислими вадами,
веснянками білими
різати око:
вздовж і впоперек.
швидко
й аж доти,
доки не поцілуєш
бородою колючою
та густою,
очима темними —
надглибокими.
ви, пане, гуляли із
кароокими?
так ось,
вони виділяються з натовпу
і кожна розгублена
шукає свого темнозорого.
і коли знаходить — то плаче від щастя у глечики.
тому
я знаю, я відчуваю
що ти — наречений.

***

Я свято вірю, що все у житті не просто так.
Не дарма в мене є каталонська мова на
електронній книжці.
Можливо, я колись зваблю собі моряка,
Котрий буде мені привозити звідти вишні.
А де розмовляють каталонською? В мене з географією погано,
Але я майже впевнена, що в Каталонії.
Це країна, напевно, менша за нашу ванну.
Але мій коханий буде цілований вітром і волею.
Він буде туди плавати тричі в рік.
Привозити фотографії і камінчики.
Нашим прощанням не буде дурного ліку,
І я не буду давитись кислим відчаєм.
Бо він мені буде зраджувати з Каталонією.
Це вам не іграшки, котики. Відома країна!
В світовому списку вона не є останньою.
І те, що ви про неї не чули — ваша провина.
У хвилинну слабкість буду плакати і сумувати.
І, що вже там, вивчу цю кляту каталанську мову,
Аби довести йому та показати,
Що треба скоріш повертатись додому...
Його дружина з’їхала з глузду,
І її треба з собою брати.
В неї чудова каталанська усна,
Але вона плаче, коли починає писати
Тобі листи

Роман ПОВЗИК, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»