Саша Буліч про дівчат, захоплену держадміністрацію і революції в головах

Щиро кажучи, це найкраще з української музики, що я чула за останній рік.

К. К.: Як тобі, взагалі-то, Полтава? Ти ж тут вперше?

О. Б.: Вперше, але я багато чув про це місто — Полтаву дуже хвалять, як культурну (чи то духовну) столицю. Хороше місто, шкода тільки, що погода така. Я розумію, що влітку чи навесні, коли сонечко, коли гарна погода, то це все ще яскравіше. Але мені дуже сподобалося. Я люблю міста з компактним історичним центром, де є на що подивитися, де гарні будиночки, і люблю, коли є такі панорамні моменти у місті — у вас, власне, є. Отам, де Альтанка — взагалі супер, круто, я там затримався... Пофотографував, шкода, що дуже мало часу у мене, було всього дві вільні години для того, щоб подивитися. От я, власне, так — чух — в одну сторону пробіг по центру і повернувся назад.

К. К.: Це місто компактне, як ти сказав, на все можна подивитися в одному місці.

О. Б.: Ну от, може, через це. Сподобалося, гарне місто.

К. К.: Важко так — 18 міст за 20 днів?

О. Б.: Трошки складно, от в мене навіть горло трошки прихрипло, тому що кожен день концерт. Плюс дуже багато доводиться спілкуватися з людьми, і виходить, що зв’язки практично не відпочивають. І ще складно те, що ми їдемо громадським транспортом, бо коли власним авто, то, звісно, простіше, а коли треба підлаштовуватися під автобуси, потяги — то це теж... Інколи вночі треба їхати, не завжди можеш виспатися.

К. К.: Ну хоч кермувати не треба, в цьому теж є плюс.

О. Б.: Так, та це таке собі випробовування на міцність.

К. К.: Маю ось яке питання: якби ти міг зобразити музику у вигляді істоти, якою б вона була?

О. Б.: Свою музику чи взагалі?

К. К.: Свою.

О. Б.: Моя... це, напевно, якийсь такий койот в пустелі, він десь бігає...

К. К.: В такому капелюсі і з такими вусами?

О. Б.: Може бути й такий, персоніфікований під людину.

К. К.: О, до речі, у тебе є дівчина, як я знаю. Як ставиться до вусів?

О. Б.: Нормально, вона їх любить. Я думаю, якби їх зголив, то вона була б незадоволена.

К. К.: А дівчата на концертах впадають?

О. Б.: Так, так, це дуже важко насправді. Особливо в турі, коли ти далеко від дому, дуже багато спокус, намагаюся від цього відсторонюватися і не пускаю дурні думки в голову.

К. К.: Вона не переживає, що ти далеко, та ще й такий популярний?

О. Б.: Та, можливо, переживає, але хіба вона скаже? Їй залишається хіба зі мною їхати в тур.

К. К.: Коротше кажучи, шансів у шанувальниць нема.

О. Б.: Так, я хотів якраз сказати, прихильниці їх не мають. Але я готовий з усіма спілкуватися абсолютно відверто.

К. К.: От ти нещодавно випустив диск. Це досягнення для музиканта в Україні.

О. Б.: Насправді випустити його не важко. Головне — щоб було бажання.

К. К.: Важче продати, напевно.

О. Б.: Так, важче на ньому заробити, це дійсно. Або хоча б вийти в нуль.

К. К.: А чому така назва — «Vol. 1»? Я знаю, що це якось пов’язане із традицією.

О. Б.: Так, це означає «Том перший». Колись так називали на Міссісіпі свої альбоми давні чорношкірі блюзмени. Я подумав, що у мене загальної концепції альбому не було — він вийшов спонтанно, називати його конкретним ім’ям нема сенсу, він просто характеризує мене як автора і виконавця. Ніякого більше навантаження він не несе.

К. К.: А коли їх так називали ще в ті часи, то це мало якесь смислове навантаження?

О. Б.: Ні, ті хлопці часто навіть писати не вміли. То і над назвами альбомів вони тим паче не сиділи.

К. К.: Бували сумніви, що музика — це не твоє?

О. Б.: Бували, та й часто бувають — навідуються. Ми ж усі живі люди, і приходить такий дядько Депресія і каже: «О.. Нашо воно тобі все треба? Давай займайся чимось більш буденним — більше грошей, більше стабільності!» Але я намагаюся не пускати ці думки і жену їх в шию копняками.

К. К.: Близькі підтримують тебе у цьому?

О. Б.: Так, підтримують. Віднедавна, на жаль. Тобто, спочатку в мене не дуже вірили. Вони вважали, що це якесь захоплення, тимчасове, безґлузде. Це вже зараз вони мене підтримують, коли все стало на стійкі ніжки і пішло.

К. К.: Це, напевно, в усіх творчих людей таке.

О. Б.: Так. Але в першу чергу потрібно спочатку повірити в самого себе. Повірити так добряче і сказати: «Так, пішли ви нафіг. Мені ваші поради не потрібні. Я собі знаю, що я роблю». І робити. Тільки таким чином, тому що радити будуть дуже багато. Що б ти не починав, будуть. Кожен знає, як треба робити, що не треба робити, але рішення ти приймаєш сам, і треба все зважувати і самому вирішувати.

К. К.: Ти на багатьох інструментах граєш? Бо я бачу — ось гармоніка, я чула, що ти і на гітарі граєш.

О. Б.: На багатьох. Я граю на губній гармошці, на гітарі, на казу, на банджо, на ірландському бузукі...

К. К.: Сам вчився?

О. Б.: Так, я абсолютно на всіх інструментах самоучка. Інтернет мені допомагав, якісь відеоуроки дивився, і просто слухав, і перегравав сам щось на слух.

К. К.: Я знаю, що ти грав концерт у захопленій Чернівецькій Адміністрації.

О. Б.: Так, грав.

К. К.: Як ти взагалі ставишся до ситуації, яка склалася?

О. Б.: Ну як до неї можна ставитися? Народ проти того, що відбувається в країні; уряд проти того, що народ проти того, що відбувається в країні, бо уряду вигідно, щоб те, що відбувається, відбувалося і надалі. І звісно, що я буду на стороні людей, тому що...

К. К.: Принаймні тому, що вони тебе слухають.

О. Б.: Ну так. Тому що я не граю у депутатів на весіллях і на днях народження, через це мій союзник — це народ.

К. К.: Хіба що у депутатів буде кращий смак.

О. Б.: Так, у мене музика проста, для людей.

К. К.: А як ти думаєш, мистецтво у часи Євромайдану — там якийсь новий виток з’явився — дасть якийсь поштовх для розвитку далі?

О. Б.: Дасть однозначно. І чим би не закінчився майдан, це в першу чергу революція в головах людей. Це сформувало якусь таку національну гордість, якої раніше не було. Люди до цього уникали якось згадок про Україну, а тепер вони говорять: ось, от ми заявили на всю Європу.

К. К.: При чому не тільки українською говорять.

О. Б.: Це змінило свідомість багатьох людей в Україні. Це змінило свідомість багатьох людей за кордоном. Я був за кордоном, і мені було прикро, коли знайомишся, і тобі говорять один за іншим: «Там — хлопці з Франції, он дівчата з Польщі, там — з Хорватії, люди з Італії, з Іспанії». І вони говорять: «А, ми знаємо вашу країну, бачили відео з вашим президентом, у вас ще Чорнобиль, і у вас ще є боксер Кличко». А тепер я нещодавно читав фейсбук свого знайомого — він в Індонезії. Він в черзі стояв в магазині в Куала-Лумпур, і його спитали, звідки він. І одразу довкола зібралося багато людей, і вони казали: «Ми знаємо, що ви герої, що ви боретеся з тоталітарною машиною, ваші люди такі молодці, вони не бояться, вони виражають свій протест». Тобто, це класно, що про Україну тепер більше знають.

К. К.: Митець в принципі має бути «за» чи «проти» чогось? Казати про це він має?

О. Б.: Якщо його думки запитують, чому він має мовчати? Просто потрібно розуміти, що ти несеш величезну відповідальність за кожне сказане слово. І навіть якщо в тебе є 10 чоловік, які слухають твоєї думки, то ти за них відповідаєш.

К. К.: Ти ж для них лідер.

О. Б.: Так, і ти формуєш чиїсь думки. Треба зважувати, не можна просто так теліпати язиком.

К. К.: Наостанок скажи мені, що спільного у Саші Буліча і риб?

О. Б.: Я теж можу надовго затримувати дихання за рахунок того, що граю на губній гармоніці. Ну, і я просто дуже люблю воду. У мене в піснях завжди є вода. Маєте нагоду сьогодні послухати.

К. К.: Обов’язково.

Катя КРОЛЕВСЬКА