Борщ для українців у Польщі

У Польщі на заробітках — люди з різних регіонів України, від Львова до Донецька, від Полтави до Криму. Мене цікавлять їхні живі історії, тому що мотиви їхніх тривалих від’їздів не завжди полягають тільки у пошуках заробітку. І далеко не завжди ці люди родом із занедбаних сіл, де роками немає роботи для людей з досвідом, а молодь не бачить перспективи.

Як я тепер розумію, за кордоном українці шукають не тільки грошей, доступних мандрів та культурних розваг. Вони також шукають і один одного. Тому що не завжди люди, які знімають одне житло, можуть знайти спільну мову. Власне, так сталося із Вадимом з Кривого Рогу. Йому 24 роки і він шукав російськомовних співвітчизників у Вроцлаві через соціальні мережі. Ми з сусідкою пожаліли «бідного заробітчанина» і запросили його на борщ до нашого гуртожитку. В мене був такий справжній насичений борщ, тільки із місцевих продуктів і навіть литовське сало. Хлопець приніс із собою гостинця — величезну плитку місцевого шоколаду, кілограми яблук та мандаринів. Це перше, що здивувало. Друге... Він не хотів їсти борщ, тому що, бачите, там багато м’яса, а воно йому набридло.

— І що, ви там на хаті добре харчуєтеся?

— Ти сама знаєш, що тут продукти дешевші, особливо, порівнюючи ціни в магазинах і зарплати.

— Чим ти займаєшся?

— Я починав працювати на заводі з переробки вторсировини. Але там складно. Зараз ремонти роблю у квартирах, це краще. У нашій компанії три поляка і я. Один із них головний і перша робота була в нього вдома. В нього дружина з України, вона дуже добре ставиться до мене. Допомагала оформляти документи на перебування тут.

— І багато отримуєш?

— Ну, мені вистачає. (На ремонтах у польських квартирах можна отримувати від 400 до 900 злотих на тиждень, це від 1000 до 2300 гривень, — прим. Авт).

— Без вихідних працюєш?

— В неділю вільний, хоча так — з ранку до ночі на об’єкті. Ти знаєш, мене влаштовує, звик.

— В мене є друзі, які працюють в Росії. Там більші заробітки.

— Я знаю. В мене друг робить ремонти у Москві. В тиждень має 1000 доларів, але у нього тільки один вихідний на місяць — коли він їде за грошима. Я не хочу так жити. До того ж, я тут офіційно перебуваю.

— І довго?

— Кілька місяців лише. Власне, мене моя родичка «перетягла» сюди з Кривого Рогу. Вона вже давно тут. Я куток у квартирі знімаю разом з нею.

— А що дома?

— Дома? Собача робота на заводі за 2500 гривень на місяць. І керівник, який намагається вислужитися перед начальством, за що отримує премії.

— І що плануєш далі?

— Поки що не знаю. Я не знаю польської, але Вроцлав мені подобається. І нормально працюю, нормально за це отримую, до мене нормальне ставлення, хоча бувають і непорозуміння.

— Вертатися збираєшся?

— А куди я дінуся?

На православне Різдво ми з подругою побачили: як саме живуть і святкують українські заробітчани. А також спробували справжньої куті — думала, цьогоріч буду без цієї смакоти...

Кухня в орендованому помешканні

Трикімнатна квартира у сучасній п’ятиповерхівці далеко від центру Вроцлава, їхати треба в бік Лещніці — це далі, ніж Далекі Яківці від центру Полтави. Там мешкає п’ятеро. Квартплата кожного — трохи більше 400 злотих на місяць (від 1040 грн.). Мій знайомий Вадим ділить кімнату з земляком приблизно свого віку, Тарасом. В найбільшій кімнаті мешкають тьотя Свєта — жінка за 50, і Лєра — молода красива дівчина з маленького курортного містечка на Херсонщині. Хазяїн ще однієї кімнати десь у роз’їздах, про нього не говорили. У гостях — спрацьована жінка з Тернополя. З тих, чиї ім’я та обличчя швидко гублять у пам’яті. Вона веде себе тихо, говорить тільки тоді, коли її питають, хоча колись була спортивним інструктором і працювала з дітьми. Вона разом із Світланою та Лєрою — прибиральниця в аквапарку, тому що дома залишилися діти, яким потрібно дати вищу освіту... За таку роботу жінки можуть отримувати в районі 1600 злотих на місяць (4160 гривень).

Аквапарк у Вроцлаві

Різдвяний стіл ломиться від наїдків — ми у гуртожитку так не їмо. Тут і запечена курка, і запечена риба, різні види вареників та налисників і кілька надзвичайно смачних салатів під майонезом. Усе по-українськи ситне і привабливе. Крім того, господині пригостили смачнющим борщем із сметаною. Під нього і починаємо знайомство та нескінченні розмови.

Різдвяний стіл заробітчан у Вроцлаві

— Світлано, чому ви поїхали з Кривого Рогу?

— В мене дочка тут працювала, вмовила мене приїхати. Тепер вона в Одесі, там знайшла хорошу роботу. А я не хочу повертатися додому. Хоча в мене там своя квартира.

— Чому?

— Я коли перший раз у Вроцлав приїхала, я цим повітрям не могла надихатися. Я хотіла його їсти ложкою, таке воно смачне! У нас екологія страшна. Є багато парків, навіть лісопосадки навколо заводів...

— (у розмову втручається Вадим) ...але взимку падає червоний сніг.

— Нє нада, Вадюша, розписуватися за весь Кривий Ріг. У твоєму мікрорайоні, може, й червоний, а в моєму — чорний! І потім — нудно мені дома. Чоловіка я поховала, дочка зі мною не живе. А тут багато всього, та й звикла я до Вроцлава. Аню, давай виньця домашнього?

— Українського?

— Та ні. Господар цієї квартири робить, ми в нього купляємо. Оце бачиш картини на стінах? Теж він пише. Дуже хороша людина. Пощастило нам із ним. Хазяйка попередньої квартири до сих пір мені скандал намагається влаштувати, зараза така...

Картини хазяїна квартири

Тарас теж з Кривого Рогу. Він добре володіє польською, живе у Вроцлаві не перший рік і своїм життям був би задоволений, якби не одне «але».

— Тарас, а ти чим займаєшся?

— Дома сиджу.

— Тобто?

— Півроку тому отримав травму, мені треба очуняти до нового сезону. Ну, я футболіст, граю тут за Dolny Śląsk (у перекладі — Нижня Силезія, місцева футбольна команда, назва походить від назви області-воєводства, — прим. Авт.)

— Так а на які кошти ти живеш?

— Клуб платить.

— Що трапилося з тобою?

— Отримав перелом ноги, серйозний. Біль страшний був. Знаєш, хлопці викликали «швидку»... Відмовилися мене в лікарню везти, коротше. Я проходжу реабілітацію у військовому госпіталі, хлопці допомогли.

— Медстраховка яка у тебе?

— Ну... Скажімо так: про страховку в мене не питають, так лікують...

Кімната Вадима і Тараса

В Херсонській області є гарне містечко Лазурне. На березі Чорного моря. Робота там є літом і тільки в тих, хто має своє житло або вже розкручений торгівельний бізнес. Всім іншим там робити нічого, вважає Лєра.

— Півбіди, що немає роботи. Молодим — взагалі зась. Я агроном за освітою... У нас земля — що б не кинув в неї — все росте. Найрозкрученіші — кавуни та помідори. Пам’ятаєш, була така фірма «Чумак»? Робили кетчупи — справжні, хороші. Все, капець. Роботи нема і обман, обман, обман на кожному кроці! В моїх батьків була земля, кількадесят гектарів. Здали в оренду, а той... оформив документи так, що ми роками плату за неї отримати не можемо і повернути собі — також. Чекаємо судів, чекаємо змін. Про розваги і культурне життя в Лазурному я взагалі мовчу... А життя іде, розумієш? Життя іде!

Різдвяний вечір був і закінчився. Життя в Україні змінюється, поки влада під різними прапорами топчеться на місці. Частина моїх знайомих виїхала на заробітки до Росії, а останнім часом — у країни за західним кордоном. Я ніколи не думала, що цей процес, прозахідний, може торкнутися моїх близьких знайомих. Мамина найкраща подруга подзвонила мені в Польщі — вона тут з двома іншими полтавками працює в Ольштині. У Полтаві в неї — три дочки, дві з яких студентки, з чоловіком розійшлася і він фактично не допомагає. А позавчора в «Однокласниках» мене знайшов колишній колега з «Полтаваобленерго» — він у Вроцлаві вже три роки. Це значить, що моя скарбничка польських історій про наших буде поповнюватися. Хоча я б воліла писати про те, як люди повертаються додому.

Анна ДОВГОШЕЙ