Героїв ЗСУ, Стуса, Плужника, Леонтовича, Тенянка, Сковороди, Пчілки, Величка, Капніста: у Великосорочинській громаді деколонізували топоніміку

Леоніда Каденюка, Червоної Рути, Євгена Плужника, Петра Тенянка, Героїв ЗСУ, Василя Стуса, Миколи Леонтовича: підтримано ініціативи Інституту нацпам’яті

Сесія Великосорочинської сільської ради підтримала низку ініціатив регіонального представника УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара.

Зокрема, першого космонавта незалежної України Каденюка увічнили у селі Великі Сорочинці, перейменувавши вул. Васілія Жуковського. З 19 листопада по 5 грудня 1997 року Леонід Каденюк здійснив політ на американському космічному кораблі «Колумбія» місії STS-87, проводив досліди із впливом невагомості на вегетацію рослин. Завдяки йому в космосі вперше було розгорнуто державний прапор України і прозвучав наш Гімн. А ще узяв з собою в політ томик «Кобзаря».

Леонід Каденюк

Також у Великих Сорочинцях очистили публічний простір від назви, що прославляла російського фельдмаршала Кутузова-Голєніщева., а у селі Семеренки перейменували вулицю Першотравневу. Тепер вони називаються Червоної Рути — на прославлення пісні Володимира Івасюка, яка стала народною.

Вулицю у Великих Сорочинцях, яка звеличувала російського письменника Некрасова перейменували на честь Євгена Плужника — організатора театрального життя у селі Великі Сорочинці, поета, письменника, в’язня російсько-комуністичних концтаборів. Відомий полтавський краєзнавець Анатолій Чернов дослідив, що «двадцятирічний Євген вчителює в Миргородському районі. В селі Нові Сорочинці організує театральний гурток, який набув доброго розголосу і в навколишніх селах та хуторах». У 1920 році переїхав до Києва, де вступив до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту. Згодом кинув його і пішов учитися до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але і тут проміняв навчання на літературну творчість. До всього, додалися ще й сухоти, які він успадкував від матері. У 1923 році опублікував перші вірші. Тоді ж, у 1923 році Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників («Аспис»), що об’єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. У 1926 році вийшла збірка поезій «Дні». За життя ще побачили світ друга поетична збірка «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», єдиний роман «Недуга», дві п’єси, тритомна «Антологія української поезії». 5 грудня 1934 році Євген Плужник став жертвою більшовицького «Великого терору». 28 березня 1935 році розстріл було замінено десятирічним ув’язненням у спеціальних російсько-комуністичних таборах. Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Помер 2 лютого 1936 року в лазареті Соловецького табору, де до останніх днів писав вірші.

Євген Плужник

Торжеством історичної справедливості є перейменування вулиці, яка звеличувала російського воєначальника і організатора жорстокого придушення Коліївщини — козацько-селянського повстання в Правобережній Україні Алєксандра Суворова. Тепер вона носить ім’я земляка Петра Тенянка — прихильника ідеї української національної держави, поета, перекладача, педагога. Народився у Великих Сорочинцях, тут закінчив двокласову школу і навчався в учительській семінарії. Провадив агітацію проти російського самодержавства. За це був заарештований до повітової в’язниці. Перебував під слідством до суду (23 жовтня 1906 р.). Відпущений під заставу під негласний нагляд поліції, проте не припинив своєї діяльності. Друкувався в альманасі «Вільне слово» (Радомисль, 1910). Протягом 1911 — 1915 рр. учителював у Диканьці, Каневі. 1911 р. був секретарем Великосорочинського сільськогосподарського товариства, організатором «Селянської спілки», за що був висланий до Сибіру. Із заслання повернувся 1917 року. У своїй книзі «Миргородська повінь» відома краєзнавиця Людмила Розсоха розповідає: «Член Українських установчих зборів; член Київської губерніальної народної управи (1918), де головою був Симон Петлюра. Опікувався розвитком української освіти, дбав про вшанування пам’яті Тараса Шевченка, про впорядкування його могили. 1920 р. емігрував з України, жив у Польщі, Чехословаччині, Німеччині (був директором Української гімназії в м. Новому Ульмі), Канаді. На еміграції знався з земляком-миргородцем, поетом Михайлом Обідним. 1921 р. в м. Тарнові (Польща) входив до створеного М. Обідним літературно-мистецького товариства „Сонцецвіт“, взяв участь у виданні однойменного альманаху (1922). Удосконалював освіту в Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова, який діяв у Празі в 1923 — 1933 роках. Мав літературний псевдонім Петро Сорочинський. Автор збірок „Перша ластівка“ (1905), „До раю злотосяйного“ (Черкаси, 1917). Друкувався в часописах „Рідний край“, „Слово“, „Полтавщина“, „Шлях“, „Літературно-науковий вісник“ та ін. Автор поетичних перекладів. Протягом останніх років жив у Канаді. 1964 р. за редакцією д-ра П. Тенянка вийшла праця: С. Килимник. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — Т.І. — Праці інституту дослідів Волині. — Вінніпег, Торонто, — присвячена культурі предків передхристиянської доби».

Елемент оформлення поетичної антології «Украінська Муза». Портрет Петра Тенянка

Вул. Попова переозначили на пошану Миколи Леонтовича — видатного українського композитора. Всесвітньовідома мелодія «Щедрик», створена Леонтовичем за мотивами української народної щедрівки стала символом Різдва у багатьох країнах. Англомовна версія «Щедрика» — колядка «Carol of the Bells» звучала у фільмах «Міцний горішок -2», «Один вдома», «Гаррі Поттер». Леонтович — син священика, учитель співу, композитор та організатор хорів, які виконували записані ним і оброблені за європейським зразком народні пісні. За те, що підтримав українську державність та відроджував усну народну творчість був застрелений комуністом-чекістом у батьківському домі.

Провулок, що звеличував російського розбійника Омеляна Пугачова перейменовано на честь Василя Стуса — поета рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Пішла у небуття назва, що суперечила декомунізаційному законодавству і звеличувала Євгена Нероновича — секретаря військових справ більшовицького уряду в Україні. Відтепер ця вулиця у Великих Сорочинцях має назву Героїв ЗСУ — на честь усіх полеглих героїв новітньої народної російсько-української війни за незалежність України, в тому числі й уродженців громади.

Нові топоніми: Григорія Сковороди, козака Сави, Анатолія Коломійця, Героїв Охтирки, Олени Пчілки, Самійла Величка, Василя Капніста, Сергія Гокова

Також рішенням сесії враховано пропозиції місцевого відділу культури, старост, краєзнавців, мешканців сіл громади.

У селі Ковалівка вулицю комуніста Семидідька перейменували на честь свого земляка, полеглого Героя російсько-української народної війни за незалежність Сергія Гокова. Без роздумів підписав контракт та розпочав військову кар’єру в елітному спецпідрозділі. Пройшов важку підготовку, аби стати повноправним членом цього колективу та справжнім професіоналом своєї справи. Обіймав посаду командира відділення спеціального призначення ССО. Агенція Міноборони «АрміяІнформ» так розповіла про Сергія: «Неодноразово залучався до виконання бойових завдань у найгарячіших точках в районі проведення операції Об’єднаних сил. Окрім цього, під час служби був нагороджений нагрудним знаком Сил спеціальних операцій „Вовк 4 ступеня“, отримав нагрудний знак „Ветеран війни“ та „Козацький хрест“ 3 ступеня. Також Указом Президента був нагороджений Медаллю від Президента „За військову службу Україні“. З перших днів широкомасштабного вторгнення російського ворога сміливо виконував спеціальну розвідку на території Харківської та Дніпропетровської областей. Ось один із випадків, коли Сергій на спецзавданні потрапив у ворожу засідку та дістав поранення. Тоді воїн, попри інтенсивний обстріл противника, зміг виконати поставлене перед ним завдання — врятував сім’ю бойового побратима від неминучої загибелі. Однак, 31 березня під час виконання чергового бойового завдання на Дніпропетровщині 25-річний сержант Сергій Гоков загинув. У нього залишилися два брати та сестра». Поховали Героя у рідному селі Ковалівка.

Сергій Гоков

У селі Савинці з’явилися нові назви вулиць — Козацька і Чумацька. Також тут перейменували пров. Першотравневий, тепер він має назву Козака Сави: існує декілька версій про походження назви, одна з них про козака Саву як засновника села.

Юрій Гагарін — російський космонавт, ніяк не пов’язаний з історією громади. Топоніми на його честь були елементом комуністичної наочної агітації та пропаганди, яка втратила своє значення після здобуття Україною незалежності. Тож у селищі декабристів вул. Гагаріна перейменували на Світанкову, у селі Велика Обухівка — на Героїв Охтирки (на пошану Героїв ЗСУ та мешканців міста, які героїчно боронили місто від росіян і так захистили північні території Полтавщини від вторгнення окупантів), а у селі Великі Сорочинці на Анатолія Коломійця. Це український композитор і педагог, навчався у Великих Сорочинцях, учень Левка Ревуцького. Започаткував музичний жанр фортепіанної транскрипції, зробив великий внесок у справу музичного редагування творів українських композиторів. Його авторству належать: хори «Сон», «Гопак», п’єса для бандури «Українська соната», балет «Улянка», твори для фортепіано, симфонічні твори, вокально-симфонічні твори, камерно-інструментальні твори, обробки народних пісень.

Анатолій Коломієць

У селі Ковалівка у назві вулиці увічнили Костянтина Наріжного — свого земляка, автора семи книг, члена Національної спілки письменників.

Костянтин Наріжний

У селі Ковалівка перейменували провулок Першотравневий, а у селі Великий Байрак стерли з топоніміки громади назву Московська. Тепер це відповідно провулок і вулиця Українська.

У Великих Сорочинцях:

• вулицям повернуто історичні назви: Крилова — Вайлівська, Декабристів — Новоселівська, Мендєлєва — Затінська, Ушакова — Лебедівська, Пушкіна — Горбанівська, Тімірязєва — Лугова; у селі Семеренки: 9 травня — Броварська;
• вулицю Ломоносова на пошану геніального українського філософа Григорія Сковороди;
• прибрали з топонімічної мапи російського композитора Мусоргського, натомість у назві цієї вулиці увічнили Миколу Лисенка — знаменитого українського композитора, піаніста, хорового диригента, педагога, збирача пісенного фольклору, громадського діяча. Брав участь у підготовці до відкриття 1903 році у Полтаві пам’ятника Івану Котляревському. У 1908 році очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію «Київський український клуб» та засновану в 1906 році першу всеукраїнську організацію — «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя. Він — автор 10 опер на українські теми (найвідоміші — «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка — 88), 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальні, з них — 60 фортепіанних. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень — або для голосу з фортепіано, або для хору;
• символьний простір очистили й від сталінського російського помолога Мічуріна, тепер це вулиця Незалежності;
• вулицю російського більшовицького поета Маяковського перейменували на честь Олени Пчілки — письменниці, перекладачки, громадської діячки, фольклористки;
• вулицю Павлова перейменовано на пошану видатного козацького літописця Самійла Величка;
• вулицю Ціолковського на честь Василя Капніста — полковника миргородського. Відзначився в боях проти турків і татар. Будував фортифікаційні споруди і проводив картографічні роботи у Південній Україні. 1750 року російським царським урядом звинувачений у підготовці змови щодо проголошення Гетьманщини незалежною державою.

Полтавський офіс УІНП