Історичний фронт: полтавці Василь Кочубей і Володимир Генбачів розбудовували збройні сили України сто років тому у часи гетьманату
29 квітня 1918 року в Києві (тепер на тому місці кінотеатр «Україна») за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом. Він проголосив Українську Державу, ухвалив Закони про тимчасовий державний устрій України. Ними встановлено форму правління — Гетьманат та порядок здійснення гетьманської влади. Українська Держава — це одна з форм української державності, створеної в ході Української революції 1917–1921 років. Багато зусиль гетьман докладав до військового будівництва. Як професійний військовий Павло Скоропадський усвідомлював значення національних збройних сил. Для їх формування планувалося створити 8 територіальних корпусів і 5 кінних дивізій. Сьогодні розповімо про двох військовиків з Полтавщини періоду гетьманату.
Генеральний писар Вільного козацтва Василь Кочубей
10 березня минуло 130 років від дня народження Василя Кочубея, військового діяча, особистого ад’ютанта Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, Генерального писаря Вільного козацтва.
Майбутній полковник Збройних Сил Української Держави, онук українського хіміка Петра Кочубея народився на Полтавщині 1892 року у сім’ї камергера Василя Кочубея. Із родиною Павла Скоропадського його сім’я жила по сусідству у Глухівському повіті Чернігівської та Прилуцькому повіті Полтавської губернії. Дід Василя Кочубея та батько Павла Скоропадського були добрими друзями. Освіту Василь отримав у Відні та Санкт-Петербурзі. Закінчив реальне училище у Царському Селі. Військову службу розпочав з 1911-го, спочатку як охотник до 3-го ескадрону Кавалергардського полку. Успішно склав іспити при Ніколаєвському кавалерійському училищі, отримав звання корнета (1912). У 1914-1917 роках перебував на фронтах Першої світової війни. У званні поручника від травня 1916, штабс-ротмістр від серпня 1916. Після закінчення 1917 підготовчих курсів Ніколаєвської військової академії (1-ї черги) був призначений старшим ад’ютантом до штабу 34-го армійського корпусу генерала Павла Скоропадського. Звільнений із військової служби у грудні 1917 року. 16 жовтня 1917, на І з’їзді Вільного козацтва, Павло Скоропадський обраний Генеральним отаманом Вільного козацтва, а Василь Кочубей, його ад’ютант, — Генеральним писарем (Канцлером), хоча їх і не було на з’їзді.
У серпні 1918 року, за дорученням Павла Скоропадського, виїжджав до Берліна як секретар прем’єр-міністра Федора Лизогуба та товариша міністра закордонних справ Олександра Палтова із дипломатичною місією з питань Криму і флоту. Розмовляв українською мовою, добре володів також німецькою, французькою, московитською. Автор спогадів про Павлв Скоропадського та генерала Якова Гандзюка. Помер 14 березня 1971, у місті Нойффен, Західна Німеччина. Дружина — Софія Казимирівна Остророг (Sophia Maria Alexandra Ostrorog-Sadkowska), представниця давнього польського роду. В 1922 році у подружжя народилась донька Варвара, в заміжжі — Шубская, яка по війні проживала у Флориді (США). Інші нащадки також проживають у штаті Флорида
Генерал — хорунжий Володимир Генбачів
10 липня ц.р. виповнилося 150 років від дня народження Володимира Генбачіва (1872-1957), військового діяча, генерального хорунжого Армії Української Держави.
Генбачів Володимир Йосипович (іноді Ґембачів) походив із дворян, православний. Народився у Полтаві, закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1892). Належав до старовинного козацького роду Миргородського полку, відомого з XVIII століття. Служив у 2-й батареї Новогеоргїївської фортечної артилерії та 3-й Закаспійській артилерійській бригаді. Закінчив Ніколаєвську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903). У 1908-1912 pp. викладав воєнні науки у військовому училищі (Москва). У 1914 р. — начальник штабу 2-ї стрілецької бригади, нагороджений Георгіївською зброєю. З 24 жовтня 1916 р. по 1917-й — командир 6-го стрілецького полку, в. о. начальника відділу штабу 4-ї армії.
Учасник перших визвольних змагань 1917-1921 рр. за незалежність, підтримував Гетьмана Павла Скоропадського. З 1918 року — в гетьманській армії, від кінця червня — начальник штабу Полтавського губернського коменданта, з 17 серпня 1918 р. — начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави.
З грудня 1918 р. служив в Українській Галицькій Армії (УГА). У травні-липні 1919 р. — командувач ІІІ-го та IV-гo Галицьких корпусів. У липні-листопаді 1919 р. — начальник тилу УГА.
У 1920 р. емігрував. За однією версією, після 1922 р. повернувся в Україну, в Єлісаветґрад (зараз — Кропивницький), де жив принаймні до 1926 року. Подальша доля невідома. За іншою версією дослідників, 1920 року евакуювався до Константинополя. З 1923 року у Франції, мешкав у м. Орлеані, працював у конторі орлеанського хімзаводу. Помер 8 січня 1957 року, похований на великому Орлеанському цвинтарі.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційного сайту УІНП та книги доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету, члена Національної спілки краєзнавців України й Асоціації українських письменників Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія»)
