Антін Кущинський: «Мій нарід гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління — вільна Україна»

Нащадок козацько-священничого роду

Кущинський народився в родині православного священника. «Антін був сином лохвицького православного панотця Андрія Кущинського, правнука Дмитра Кущинського, значкового товариша Війська Запорозького, близького соратника гетьмана Івана Мазепи (це саме він переправив гетьмана після битви під Полтавою на рятівне Правобережжя)», — повідомляє у статті на історичному сайті «Україна інкогніта» знаний лохвицький дослідник Олександр Панченко.

Після переїзду батька до Кременчука Антін закінчив Кременчуцьку реальну школу (1915), Київську військову школу ім. князя Костянтина. Під час І Світової війни очолював команду розвідки, а після третього поранення був начальником учбової команди 240-го Ваврського полку, пізніше старшим ад’ютантом оперативної частини штабу 60-ої пішої дивізії, на базі українізованих частин якої було створено пізніше Український полк імені гетьмана Пилипа Орлика.

Належав до трьох найхарактерніших військових формацій часів Української революції

«У період Української революції 1917-1921 років Кущинський був одним з небагатьох українських достойників, який належав до трьох найбільш характерних військових формацій того часу — Українського Вільного Козацтва, Армії УНР та Війська Гетьмана Павла Скоропадського», — зазначає директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, краєзнавець Олександр Панченко. Він дослідив у архіві Українського національного музею в Чікаго, що після повернення на Полтавщину в грудні 1917 року Антін Кущинський записався до Кременчуцької «летючої сотні» Вільного козацтва, а згодом очолив сотню 47-го Кременчуцького полку. Від 1917 року — в Українському полку імені гетьмана Пилипа Орлика, від 1918 року — сотник 47-го Кременчуцького полку Вільного козацтва.

«…Кінець грудня 1917 року і початок 1918 року пройшли в організаційних справах формування чот Українського вільного козацтва у нашій сотні та пошуку приміщень, де б могли перебувати вартові частини. Козацтво перебувало по своїх приватних домівках чи квартирах… наш військовий комендант… міг урядувати як представник української влади. Сотня УВК виставила свої стійки при урядових будинках, на залізничному двірці, на залізному мості через Дніпро, на пароплавній пристані, на банку, до пошти, до будинку місцевої самоуправи…», — розповів у своїх спогадах про події у Кременчуці Антін Кущинський. У ще одному спогаді «Присяга 1918 року», який був опублікований у комбатантській газеті «Вісті» (1962), описав, як перед будинком Української інструкторської школи старшин у Києві частини присягали на вірність Українській Державі: «…Я всією істотою відчував і усвідомлював в ті хвилини, що коли, навіть з Богом все говоримо своєю мовою, то ми справді стаємо дійсно вільним народом, незалежним у психіці від Росії, робимося синами дійсно вільної України…».

Антін Кущинський

Сотник Гуцульського коша Карпатської Січі

Після окупації УНР більшовицькою Росією Кущинський опиняється на еміграції. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах (1922-1927), де під наглядом професора Бориса Мартоса, також уродженця полтавських теренів, захистив дипломну роботу «Культурно-освітня діяльність кооперації», а також дисертацію на тему «Лісові кооперативи в Карпатах», був активним дописувачем різних українських емігрантських видань. З 1923 по 1933 рік — директор канцелярії та секретар Українського Вільного Університету в Празі. У 1933-39 роках учителював на Закарпатті, брав активну участь у діяльності товариства «Просвіта».

У березні 1939 року командував Гуцульським кошем, який базувався в селі Кваси на Рахівщині і входив до складу військового формування Карпатської Січі, що раніше мало усталену назву «Організація Народньої Оборони — Карпатська Січ». Карпатська Січ у боях з угорськими окупантами відстоювала новопосталу незалежну державу Карпатську Україну на чолі з професором Августином Волошиним.

«…Коли згадую про своїх посестер у Карпатській Січі (зауважимо, що Гуцульський кіш мав окремий жіночий підрозділ, команданткою жіночих відділів Карпатської Січі була Єлисавета Тисовська, а її заступницею — Марія Хименець, — авт.), то мимоволі бачу їх на тлі тієї чарівної природи, якою багаті наші Карпати… Їх було покарано на смерть. Та їх смерть осяяла їхні імена авреолею невмирущої слави, а помста за їхні геройські душі воліє до Бога…», — цитує нотатки Кущинського дослідник його життєвого шляху Олександр Панченко.

Герой нашої оповіді потрапив у полон, звідки був звільнений завдяки клопотанню Павла Скоропадського.

На еміграції: історик, журналіст, публіцист, письменник, громадський діяч

Після звільнення мешкав у Празі. У 1940-45 роках адміністрував гетьманські видання на еміграції, належав до Вищого проводу гетьманського руху. У 1945-му році виїхав до Німеччини, жив у таборі для переміщених осіб у Міттенвальді; згодом емігрував до Франції, а 1948 року — до Парагваю. Організував Спілку української молоді в Парагваї, Уругваї та Аргентині. Від 1958 року осів у Чикаго (США). Брав активну участь у церковному житті УАПЦ як член братства при соборі св. Володимира, з 1965 року — голова братства. Ініціював відновлення у США Українського Вільного козацтва, а у 1971-73 роках обраний військовим отаманом. У 1974-76 роках — кошовий отаман та голова Генеральної булави цієї козацької громадської організації. Від 1969 року — член редколегії та редактор журналу «Українське козацтво».У №2 за травень-серпень 1983 року писав: «кожний народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об’єднує окремих людей в один народ. Передача тих звичаїв з роду в рід, з покоління в покоління творять національну традицію, освячену віками, свою самобутню духову культуру. Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається: „Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?“. Отже наш національний геній вважає, що не вчити дітей своїх звичаїв — це такий же великий гріх, як гріх не молитися Богу… А гетьман Іван Мазепа сказав: „Своє забудеш — твій корінь всохне“! Велика своїми просторами Україна, населена людністю, що перебувала в різних історичних, природних, економічних і політичних обставинах. Але прадідівські звичаї та виплекана століттями рідна мова, з багатством її різних говірок, були тими своєрідними цінностями, що своєю силою перемагали всі шкідливі впливи». З гіркотою розмірковує про поневолення українців у часи СРСР: «…Під тяжкою рукою ворога, москвина, замовкли дзвони України. Наша Батьківщина, слізьми й кров’ю полита, не може вільно святкувати Великодніх свят. Не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але ми віримо, що той камінь буде скинений найміцнішою рукою святої Правди і, як Христос Воскрес, так з Його святої волі Воскресне й Україна!».

Василина Кущинська (1917-1993) — дружина пана Антона

Статті, присвячені відродженню та плеканню козацької ідеї, історичні розвідки з минулого українського козацтва уродженець Полтавщини готував і для часопису «Свобода» та інших видань української еміграції. Олександр Панченко виокремив найбільш значущі публіцистичні праці Антіна Кущинського: «Невмирущість та актуальність козацької ідеї» (1968), «Козацьке свято Покрови» (1968), «У 310-ту річницю козацької слави під Конотопом» (1969), «Гетьман Іван Мазепа і його державницькі ідеї» (1969), «Українське Вільне Козацтво в 1917-1918 роках» (1971), «Про українську мову в богослужбах Задунайських Січовиків» (1971), «Літаюча» сотня У.В.К. в Кременчуці» (1972), «Козацька слава Гетьмана Сагайдачного» (1973), «Ідеологічні й організаційні особливості У.В.К.» (1973), «Спогад з 1917 року» (1974), «Два брати козацькі генерали» (1975), «Українська традиційна державницька сила» (1977), «Парамілітарність, єдність і соборність в Українському Вільному Козацтві» (1979).

Опублікував низку статей у часописі «Православний українець». У своєму дописі «Символіка свічки» до цього видання (ч.1 за 1981 рік) уродженець Лохвиці писав: «…палаюча свічка це «символ віри», «що проганяє пітьму невіри та неуцтва», як про це навчав блаженний Августин. В давніші християнські часи новохрещеним християнам давали свічку в руки (тепер кумам) як символ тієї віри, яка повинна була освітити їх розум та зігріти серця. Як символ віри, український народ ставить свічки перед образами та тримає засвічені в руках під час Богослужінь на деякі свята, як от Страсті, Великдень, Різдво, Водохреща, Стрітення. Особливе значення надавалось свічці, що горіла на Стрітення та на Страсті. Палення свічок у Страсний четвер — це віковічний звичай Української Церкви».

Обкладинки книг Кущинського

Антін Кущинський є автором книг з історії козацтва та гетьманського руху: «Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські» (Чикаґо, 1968), «Вояцькі заслуги і лицарські чесноти Гетьмана всієї України Павла Скоропадського» (Чикаґо, 1973), «Патріот і державний муж України» (Чикаґо, 1974), а також збірника спогадів з часів Карпатської України «Закарпаття у боротьбі» (Буенос-Айрес, 1981).

Досліджував український Тризуб та герб Війська Запорозького. Наслідком стала праця «Державний герб християнської України: До 1000-ліття Хрещення Руси-України», видана в Чикаго у 1983 році.

Помер 22 травня 1992 у Чикаго. Похований на місцевому цвинтарі Ельмунд.

Cвітлина з нагрібку подружжя Кущинських на цвинтарі Ельмунд у Чікаго

Увічнення пам’яті

У 2008 в Лохвиці з ініціативи краєзнавця, приват-доцента Українського Вільного Університету, активіста «Просвіти» Олександра Панченка встановлена меморіальна дошка Антіну Кущинському.

Згодом, у 2009 році, Олександром Панченком було засновано також «Інститут Українського Вільного Козацтва імені Антіна Кущинського» як громадську організацію, що має на меті з-поміж інших статутних завдань — передрук і видавництво творів нашого незабутнього земляка.

Олександр Панченко працює з архівом Антона Кущинського в Українському національному музеї. Чікаго, 13 травня 2016 року

Дуже хотілося б, каже Олександр Панченко, аби багато хто із сучасних українців задумалися над висловом Антіна Кущинського з його праці про гетьмана Павла Скоропадського «Патріот і Державний муж України»: «Мій нарід гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління — вільна Україна».

Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами публікацій та книги краєзнавця, приват-доцента Українського Вільного Університету Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Європа, Австралія, Америка» (видавництво «Гадяч», 2021р.))

Світлини: з архіву Олександра Панченка