Persona grata: журналіст, письменник, музикант Юрій Рудницький

[Відео було видалено]

Вед.: Добридень! З вами на «Вашій хвилі» я — ведуча Ольга Люта. Гість програми «Персона грата» — відома у Полтаві (і не тільки у нашому місті) людина: журналіст, письменник, музикант, який колись організував групу «Ордер на арешт»; палкий шанувальник українсько-польської історії та культури, філософ та дослідник Юрій Рудницький, колись відомий як ведучий радіо «Ваша хвиля» Юрій Коржиков. Його неповторну манеру ведення ефіру, його програми, нестандартні підводки до пісень та музичні вподобання ми згадуємо часто та розповідаємо про нього нашим молодим ведучим. Він став легендою. Привіт, Юр!

РУДНИЦЬКИЙ: Привіт, Олю!

ВЕД.: Як тобі живеться зараз у Києві? Чим займаєшся?

РУДНИЦЬКИЙ: Живеться непогано. Уже я там більше 10 років. І мушу сказати, що рано чи пізно настає такий час, коли людина чогось досягає, потім змушена шукати себе. І такий період, власне, настав в той момент, коли я перебрався з Полтави до Києва. Це було пов’язано із необхідністю якогось професійного зростання, тому що хотілося чогось більшого, хотілося писати аналітичні матеріали, не займатися лише репортерством, писати більше аналітику. Причому не тільки місцеву, а і загальноукраїнську. За що я вдячний Полтаві? За те, що Полтава привчила бігати за новинами. Власне кажучи, я, ще живучи в Полтаві, працював із київськими виданнями і зрозумів, так би мовити, що таке журналістика саме столичного масштабу, які вимоги. Знову ж таки якісь стандарти намагався реалізувати. Тут, коли була створена інформаційна служба, я теж взяв участь у створенні інформаційної служби на радіо «Ваша хвиля», тоді воно ще «Лтава-2» називалося. Ну якимось чином реалізувати ті напрацювання, ту заочну школу, школу журналістики, яка у мене була протягом років. Якщо говорити про школу журналістики, то це, переважно, англійська журналістика. Була можливість колись навіть в Полтаві купувати англійські газети «Гардіан», «Таймс», читати це, тоді звертаєш увагу на стиль, на манеру подачі, на те, що більше цікавить європейського читача, англійського, американського... Були й американські газети — «Дейлі телеграф», пам’ятаю, теж «Інтернешнл геральд трібюн». Ну а, оскільки я закінчував ін’яз і мав можливість все це читати в оригіналі, то міг проводити для себе якісь порівняння і, мушу сказати, що серед своїх ще заочних вчителів журналістики я вважаю відомого польського журналіста, свого часу дисидента, діяча «Солідарності», друга Леха Валенси, Адама Міхніка. Я мав можливість із паном Міхніком зустрічатися уже в Києві під час його приїзду в польське посольство. Він також читав лекції в Києво-Могилянській академії, і я там мав можливість з ним інтерв’ю робити і взагалі, от коли зустрічаєшся з людиною, з якою хотів поговорити дуже давно, яка на тебе справила великий вплив і, все одно, дуже багато питань до з’ясування залишається, то це, справді, містичний момент, це, справді, незабутні враження і така видатна подія для кожного професіонала, яку він просто не має права змарнувати.

ВЕД.: Перші кроки тебе — як журналіста. Так, ти формувався, напевно, на радіо «Ваша хвиля», а взагалі і перед цим багато де працював, проте журналістиці не зрадив. Розкажи про свій журналістський шлях покроково.

РУДНИЦЬКИЙ: Тут мушу згадати добрим словом мого армійського начальника: коли ми сиділи з ним в штабі, а він мій майже одноліток був, так сталося, що я в армію пішов служити одразу після інституту — ну, чесно кажучи, згаяні роки, — єдине, що я там навчився... Скажемо так: стріляти я вже до того вмів, до того, як прийшов...

ВЕД.: А де ти служив?

РУДНИЦЬКИЙ: В Забайкаллі, Забайкальський воєнний округ. Єдине корисне, чому я там навчився — друкувати на машинці. І в вільні часи ми з ним розмовляли, він мені порадив займатися журналістикою. Одне із моїх завдань там, в армії, коли я служив, було — писати аналітичні звіти по можливому театру військових дій в Південно-Східній Азії. І тоді мій начальник порадив мені після демобілізації займатися журналістикою. Деякий час я в Бобровиці (це — такий районний центр) працював в районній газеті. Потім перебрався в Полтаву. В Полтаві, до речі, з’явився (точно пам’ятаю навіть дату) 1 квітня 1990 року.

ВЕД.: А чому саме в Полтаві? Ти обрав просто це місто?

РУДНИЦЬКИЙ: Це було пов’язано із певними матримоніальними планами, які, на жаль, не здійснилися і це, можливо, і на краще.

ВЕД.: Ти пробився в ефір з рок-н-рольною програмою?

РУДНИЦЬКИЙ: Я тоді в газеті вів музичну сторінку, була така сторінка «Музична пауза», я її видавав двічі на місяць і вона проіснувала так десь до 1995 р. з перервами. Потім я звідти пішов уже на радіо. Знову ж таки радіо — це був такий черговий досвід багатопрофільний, можна сказати. Чому я вдячний саме полтавській журналістиці? Це особисто для мене було велике поле для експериментів впровадити якісь свої ідеї, котрі виникали під впливом знову ж таки моїх заочних вчителів: і Адама Міхніка, і Сєви Новгородцева (відомий ведучий музичних програм, хто ще пам’ятає: «Сева Новгородцев, город Лондон, ВВС). Це була для мене теж школа журналістики, школа світогляду, школа моралі певної.

ВЕД.: ... та він її і не переварював...

РУДНИЦЬКИЙ: Мені дуже приємно згадувати свої ефіри, принаймні, з того боку, що я жодного разу не збрехав ні собі, ні слухачам. Я це з чистою совістю просто можу сказати. І в плані музики, і в плані якихось таких більш світоглядних речей.

ВЕД.: Давай згадаємо назви: «щойно з печі» ...

РУДНИЦЬКИЙ: Це свіжі роботи, які інколи ми брали в магазині «Ін-рок», у нас була така взаємна домовленість: ми їх рекламуємо — вони нам надають музику. Потім «Старе вино» — це була рубрика про відомі в 60-70 рр. групи.

ВЕД.: Хардрокові?

РУДНИЦЬКИЙ: ...не лише, до речі, а і блюз, і артрок, які якимось чином промайнули і потім з тих чи інших причин припинили існування. І того божевільного часу мені трішки не вистачає ...

ВЕД.: Рок-н-рольного, касетно-плівкового .

РУДНИЦЬКИЙ: Точно! Тоді, коли ми робили хіт-парад альбомів журналу «Білборд», тобто заходиш на сайт, це якраз інтернетна ера починалась, з’єднання було: 1 комп’ютер на всіх, сидиш в Інтернеті, спеціально приходиш за 4 години раніше, щоб набрати інформації, щось перекласти, знайти якісь свіжі речі. Інколи заходиш на якийсь сайт, вони тоді вперше почали з’являтись в кінці 90 рр., на котрих можна музику було скачати. Швидкість скачування була тоді дуже, дуже повільною, зараз не беруся згадати, яка саме, але бувало 1 пісню качаєш 3 години, а потім — о, свіжак, свіжак(!) - і видаєш уже в ефір. Ну, звичайно, зараз є якісь правила авторського права і все таке, а тоді, коли був такий розгул піратства, то хотілося донести до слухача щось новеньке, щось екстраординарне, і подати це якось. Ви знаєте, від Сєви Новгородцева, до речі, якщо його брати, то я навчився таким речам: скажімо, під музикою подавати людям так само якісь світоглядні речі, філософські, можливо, які змушують по-іншому якось поглянути і на своє оточення, і на себе, і на те, що відбувається в країні, в світі. Це надзвичайно важливо — знайти однодумця. Будь-якому ведучому дуже важливо знайти свого слухача, свого однодумця, хай навіть ти його, що називається вживу, ніколи не побачиш. Звичайно, будь-який ведучий — це людина публічна, доводиться багато бігати і по концертам, і спілкуватися з найрізноманітнішими людьми, то, звичайно, свій відбиток накладало і на повсякденне життя, і десь на особисте, не в кращий бік, мушу сказати, на жаль. І, чесно кажучи, доходжу до такого стану, коли хочеться просто побути на самоті і зрозуміти, куди ти йдеш, навіщо ті чи інші речі відбуваються. І так підійшов момент, коли я просто вирішив, що настав час шукати себе в інших жанрах. Але от така школа експериментів, поле експериментів, яким особисто для мене був полтавський ефір, полтавська журналістика, я в цьому плані, звичайно, дуже вдячний тому періоду в моєму житті.

ВЕД.: Ти завжди цікавився історією Польщі, і зараз цікавишся. 5 років тому вийшла твоя перша книга про Ярему Вишневецького. Скільки років ти збирав матеріал для неї, де був у процесі підготовки, де мандрував, що вразило найбільше, які відкриття для нашої історії ти зробив?

РУДНИЦЬКИЙ: Якщо відповідати на останнє запитання, то я не думаю, що можна говорити про якісь відкриття в історії. Відкриття роблять вчені. Моє завдання як журналіста — зробити з усіх тих відкриттів якесь таке популярне занятне чтиво. Як казав класик, «с удовольствием и не без морали». Власне, до Вишневецького я дійшов, можна сказати майже випадково, це пов’язано із моїм ставленням до україністики, котра для мене була спочатку якоюсь такою тера-інкогніта, і лише після знайомства із молодим поколінням українських поетів, от, власне, Сергій Жадан, Сашко Чекмишев, Юрій Бедрик, їх, пам’ятаю, полтавська «Просвіта» сюди привозила, то був 1993 рік і з того часу я сам для себе почав відкривати українську історію, українську літературу. А потім трапилась стаття (до речі, в якомусь полтавському виданні, по-моєму це «Пост-методика», я можу помилятися, але, здається, це вона), там був передрук статті львівського письменника Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм». Це була така стаття проти комплексу меншовартості української, проти цієї зацикленості на якихось таких мужицьких елементах в культурі. Тобто ми не можемо відкидати скажемо так селянську традицію в будь-якій європейській культурі, але виховувати лише на селянських якихось традиціях майбутні покоління, тим більше мешканців міст, молодих киян, полтавців, львів’ян, — це просто не припустимо. А, виявляється, у нас була культура аристократична, рицарська культура, шляхетська культура. Тобто українці не є холопами, українці є такими ж самими рицарями, не гіршими рицарями, ніж, скажемо, це було в Литві або в Польщі, та й з рештою, якщо ми на ту Річ Посполиту подивимося, хто там був в тій Польщі найшановнішим, найвідомішим? Там були наші магнати: всі ці наші Острожські, Заславські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, найбільш багаті, найбільш впливові. Третина всіх коронних гетьманів Речі Посполитої, великих коронних гетьманів — то були наші люди, русини, або українці, якщо вже більш сучасною мовою називати. Той же самий Станіслав Жолкевський з походження — русин, перший європеєць, до речі, який взяв Москву. Причому, без єдиного пострілу. Вибачте, я, як українець, ким маю більше пишатися: Богданом Хмельницьким, чия діяльність звелася, скажімо так, до зміни населенням певних воєводств Речі Посполитої, до зміни підданства — з підданства короля польського великого князя литовського на підданство его царського прєсвєтлого вєлічества? Чи Жолкевського, який взяв Москву і без єдиного пострілу? Знаєте, в мене навіть був такий випадок: в 2010 році мені трапилося поїхати у Львів на книжковий ярмарок. Я там брав участь у ньому і книжку свою презентував, і в поетичних читаннях теж брав участь. А потім поїхав у Жовкву. Це — за 20 км від Львова, у Жовкві є Лаврентіївський костьол і там похований коронний гетьман Станіслав Жолкевський і його дружина Реґіна з дому Гербертів. Захожу в крипту (а мушу сказати, там був новий ксьондз) і от що цікава річ — він мене впускає в свята-святих храму, в крипту, він мене бачить вперше, я для нього людина абсолютно ліва. Ну я, звичайно, захожу, представляюсь хто я такий, навіщо приїхав. Ви знаєте, це був для мене справді містичний момент, коли я туди заходжу і от уявляєте: так ніби 400 років одразу на мене звалюються. Крипта, і там вінки, до речі, всі з польськими прапорами, а у мене в руках букет троянд, перевитий стрічками синьою і жовтою, кольорами нашого національного прапора. Я кладу туди ті квіти, ну, звичайно, помолився біля могили коронного гетьмана, пішов, подякував ксьондзу. Ну а, повертаючись до теми книжки, ви знаєте, вона мені коштувала дуже багато. Я працював над нею 10 років фактично, з того першого рукопису — ну така була дуже багато в чому дилетантська стаття для газети «Наша Україна», була колись така газета, десь в середині 90-х виходила, був такий аматорський, дуже аматорський фільм, який я зробив іще на ТРК «Лтава», потім все це переросло у щось більше таке. Я хотів би добрим словом згадати Наталю Яковенко, доктора історії, завідуючу кафедри історії Києво-Могилянської академії, яка багато мені помогла в чому, хотів би добрим словом згадати тих істориків і критиків, які рукопис проглядали. Моє завдання було, як я вже сказав, зробити таке чтиво, але разом з тим звернути увагу на якісь моменти в житті князя Яреми, на які до того увага або не зверталась, або мало уваги зверталося. Це і питання його стосунків із православною церквою, це і питання його стосунків із козацтвом, це зрештою і питання, ну скажімо так, жорстокості Яреми Вишневецького під час Хмельниччини, це і зрештою доля людини, трагічної долі людини, яка втратила свій збудований по крихтах світ і потім просто була змушена мститися за нього. Я от коли писав книгу, знаєте, мені навіть двічі бачилася така тінь рицаря на коні. Це вилилось все в книжку «Єремія Вишневецький. Спроба реабілітації», яку я уже збираюся перевидавати.

ВЕД.: Твоя книга про князя Вишневецького розійшлася яким тиражем?

РУДНИЦЬКИЙ: Тираж був порівняно невеликий-1000 копій, видало її видавництво «Піраміда», це як для будь-якого автора не розкрученого — це в принципі ще мінімальний такий, нормальний тираж, на який видавництво може погодитись, мушу сказати, що для мене це в жодну копійку не обійшлося. Просто Юрій Винничук побачив мій опус і запропонував видати його. Ну, звичайно, це пропозиція така, від якої не відмовляються. Що іще мене приваблювало в цій ситуації з князем Яремою, — це те, що він фактично змушений був мститися за свій зруйнований світ, який він вибудовував тут на Задніпров’ї по крупицях. Ви знаєте, я коли писав книгу, то у мене весь час був перед очима фільм А. Кончаловського про Одісея. Пам’ятаєте, коли ота фінальна сцена, де він починає розправлятися з женихами і він тоді їм каже: я вам мщуся не за те, що ви хотіли звабити мою дружину, не за те, що ви розорили мої підвали, де там запаси, вино було, я вам мщуся за той світ, який я вибудовував і який ви зруйнували. Помста за зруйнований світ — це, мабуть, один із мотивів був всієї діяльності князя Яреми під час війни за незалежність України.

ВЕД.: Чи з’явиться твоя книга у Польщі польською мовою?

РУДНИЦЬКИЙ: Ні, до цього іще далеко. В принципі я зараз розглядаю таку можливість, щоб книжка вийшла польською мовою, але для того вона має бути дещо доповнена, оскільки з моменту виходу книжки пройшло уже 5 років, вона вийшла в 2008 і за цей час з’явилася якась нова інформація, нові спостереження. Мені однак приємно, що моя книга стала першою українською біографією Яреми Вишневецького, хоча в принципі, мабуть, краще, якби її написав фаховий історик. В Польщі до виходу моєї біографії Вишневецького було уже 2 книжки, присвячені цьому персонажу, і вже після виходу моєї книги вийшла ще одна в Польщі Рональда Романського. Так що якщо буде видання цієї книги в Польщі, то вже, звичайно, це буде нове й доповнене видання. Але перш за все, звичайно, в Україні.

ВЕД.: Під час роботи над книгою, і першою, і зараз працюєш над другою, ти кілька разів відвідував Польщу. Яке враження на тебе справила ця країна, в яких містах бував?

РУДНИЦЬКИЙ: В Польщі я то був не один раз. Так сталося, що за кордоном я не був останні 7 років, в квітні цього року мав можливість з’їздити на 10 днів в Польщу. То була така ділова поїздка, я там, власне кажучи, представляв на семінарі «фундації Родово» — є така фундація, недержавна організація, яка займається гуманітарними проектами. І один із цих проектів стосується організації туризму поляків в країни колишньої Речі Посполитої: в Литву, в Білорусію, в Україну так само. Ну і треба було презентувати якісь місця, які поляки могли би відвідати, які пов’язані з колишньою Річчю Посполитою. Там була презентація моєї книжки в електронному варіанті і презентація замку Радомишль. Це така дуже унікальна річ — музей українських домашніх ікон, який створила Ольга Богомолець, відома співачка, відома лікарка. Моя нинішня робота якраз пов’язана саме із цим замком. Це фактично така будівля стилізована під замок. Власне це млин був, який був побудований там в 1902 році, але побудований на місці іншої споруди. Там була до цього паперова фабрика або папірня, яка випускала папір для потреб друкарні Києво-Печерської лаври. Вона будувалася і як виробнича потужність, і як фортеця одночасно. А заснував її колись архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлісей Плетенецький, довгий час з папірнею була пов’язана діяльність митрополита Київського і Галицького Петра Могили, який був відомим реформатором православної системи освіти в Речі Посполитій, а ця система освіти знаходилась в стані деградації, як зрештою і православ’я тоді. Із цієї деградації Петрові Могилі доводилося витягати і православну церкву, і православну систему освіти, для чого він, власне кажучи, відправляв здібних ченців в науку на захід, потім вони цю методику викладання, з якою вони там на заході познайомилися, застосовували тут уже в тих закладах навчальних, які заснував Петро Могила. Ну і звичайно, для реформи потрібно було багато книжок. А для книжок хліб книгодрукування — це, звичайно, папір. Так що замок наш розташований на тодішньому, можна сказати, стратегічному підприємстві.

ВЕД.: А де саме він знаходиться, замок Радомишль?

РУДНИЦЬКИЙ: Це за 90 км від Києва, містечко Радомишль, такий районний центр в Житомирській області.

ВЕД.: І ти там проводиш екскурсії?

РУДНИЦЬКИЙ: Я там проводжу екскурсі і разом з тим готую екскурсоводів. Так що буде можливість, приїжджайте, колекція Ольги Богомолець має справді дуже багато унікальних абсолютно експонатів, які пов’язують нашу країну з Європою, які показують, що наша країна і, власне, наша церква, вони дуже багато в собі мають європейського. Ну от недарма кажуть, що в Речі Посполитій був такий православний католицизм і католицьке православ’я. І це, я думаю, буде дуже цікава річ і для шанувальників сакрального мистецтва і просто для пересічних людей. Це особливо важливо зараз, тоді, коли роль церкви в житті українців падає, чесно кажучи. Фактично зараз це пов’язано із багатьма скандалами фінансовими, це пов’язано з тим, що скажемо так, «обліко моралі» наших православних священників далекі, м’яко кажучи, від досконалості. Я зараз не хочу заглиблюватися в цю тему, оскільки церква, на жаль, стала інститутом брехні в українському суспільстві. Вона дуже політизована, і , чесно кажучи, той дух просвітницький, дух Петра Могили, який панував саме в 1 половині 17 століття, то він, на жаль, втрачений.

ВЕД.: Щодо експозиції музею в замку Радомишль: там, крім ікон, що ще є такого цікавого, і я уявляю, як це цікаво, як ти розказуєш, адже ти володієш вільно і польською мовою, і англійською мовою і туди, напевно, будете приваблювати європейських туристів, так?

РУДНИЦЬКИЙ:Європейські туристи у нас уже досить часті гості. Із іноземців торік було найбільше поляків, зараз французи косяком, чомусь, пішли. Хоча поляки теж, їм цікавий теж наш замок і, насамперед, як така річ, котра поєднує у собі ту іще стару добру Річ Посполиту, котра ну хоча вповні не була тихим раєм, якщо вдаватися до слів класика, але яка була осередком віротерпимості і свободи. Ну, недарма один із королів Речі Посполитої Сигізмунд Август, він казав, що я не хочу бути королем вашого сумління. Тобто і католицька і православна конфесії, і інші конфесії, вільно розвивалися на території Речі Посполитої. Був такий момент, коли, власне, до Хмельниччини, була така ось свобода віросповідання. Потім дуже багато було поламано, дуже багато понівечено, і зараз, власне кажучи, в тому числі і діяльність нашого замку, нашого музею, теж спрямована на побудову містків довіри, приязні і дружби і між колишніми народами Речі Посполитої, і між українцями самим, до речі, теж. Адже в українців є різні і мовні, і конфесійні преференції, є в них так би мовити історичний бекграунд у них різний, а наш замок служить місцем діалогу для цього. По- перше, діалогу, а по-друге, є така можливість, ну скажемо так, розкрити, зруйнувати певні стереотипи самих же українців стосовно української культури, як такої, що нібито є меншовартісною, суто мужицькою.

ВЕД.: Вийти за рамки шароварщини?

РУДНИЦЬКИЙ: Абсолютно точно. Є в молодіжному сленгу таке поняття — розрив шаблону, тобто ламання стереотипу. Люди приходять до нас з певними стереотипами, з певними, можливо, установками, які їм повідомляють в пропаганді, в ЗМІ, в школі , навіть в церкві, так? -виходять звідти, принаймні, як мені доводиться потім розмовляти із екскурсантами і, власне, з гідами нашими, що люди потім для себе нове відкривають і в самому іконописі, і в історії нашої країни, і в тому, що ми є, зрештою, частиною Європи. Адже, до речі, місто Радомишль розташоване на старовинному шляху Віа Регія — дорога королів, тобто це найдовший транспортний шлях, який поєднував на сході Київ, як столицю Русі, а на заході він доходив до іспанського міста Сантьяго де Компостелла, де, як вірять католики, похований апостол Яков.

Крім ікон, також зібрані предмети народного побуту, і скрині, і праски, і знаряддя сільськогосподарські, колиски, люлечки, в яких немовлята колись лежали, різноманітний посуд, в тому числі,до речі, солом’яний посуд. Були такі посудини, ну ми між собою їх називаємо українські амфори, які спліталися із лози, із соломи, вони настільки щільно спліталися між собою, що коли туди потрапляла рідина, то стінки не пропускали рідину. Вони частково набрякали від рідини, а решта уже рідини залишалася всередині. Така унікальна посудина. Правда, вона не є суто таким українським винаходом, мушу сказати, такі посудини були розповсюджені в усій Європі, в Україні вони просто довше і частіше використовувались.

ВЕД.: Юро, твоя друга книга, можна сказати, на підході, як вона буде називатися і особливості саме її які?

РУДНИЦЬКИЙ: Особливості? Ви знаєте, чесно кажучи, у мене було 2 книжки в рукописному, в чорновому варіанті, в підготовчому, це, до речі, біографія ще однієї визначної людини, мало розкрученої, правда. Я поки що не буду говорити, але знаєте, як буває в нашій роботі, ніколи ти не знаєш, що тебе зацікавить в той чи інший момент. Я колись почав писати статтю для сайту «Історична правда», потім пробило на книжку. Це взагалі така ессеїстична спроба аналізу, скажемо так — безсистемність як хронічна хвороба українського державотворення. Тобто, суть та, що починаючи від Хмельницького, мабуть, мало хто розумів, що він хоче будувати в Україні, як хоче, а головне — навіщо. Я можу назвати, скажімо, з української історії тільки кількох діячів, які, справді, принаймні, собі здавали справу з того, що вони хочуть зробити і підходили до справи системно. Це — Іван Виговський і його соратник Юрій Немирич. До речі, єдиний з усієї козацької еліти, випускник Сорбонни. З таких людей треба було не те, що, так би мовити, стерегти, як око в голові, пил здувати по святах. Але сталося так, що Юрій Немирич був вбитий козацькою сіромою під Свидовцем на Чернігівщині. Інший — Іван Мазепа, людина, яку, попри те, що багато літератури по ньому існує, дуже багато досліджень, на жаль, українцями так до кінця і недооцінена. Ну і третій, мабуть, Павло Скоропадський — останній гетьман України, власне кажучи, гетьман- то був просто красивий титул, вичіплений із історичної минувшини, але теж людина, яка підходила до справи розбудови України системно: він турбувався і про науку, і про освіту, і про армію. 7,5 місяців — це було, власне кажучи, період, можна сказати, відродження України і економічного в тому числі. Ну так сталося, що потім П.Скоропадський зробив кілька помилкових ходів, які, на жаль, його потім згубили. Ну а далі уже, чесно кажучи... робоча назва книжки «Бардак одвічної стихії».

ВЕД.: Класна назва. І про Польщу розкажи. Ось у тебе ще свіжі спогади про неї і, я думаю, що ти скоро знову туди поїдеш. Що вразило найбільше?

РУДНИЦЬКИЙ: Вразили люди.

ВЕД.: Де саме ти був — у Кракові, у Варшаві?

РУДНИЦЬКИЙ: Цього разу я був в Варшаві, я був в Ольштині, я був у Родово, я був в Отвоцку (це — пригород Варшави). Що вражає? Люди — дуже привітливі, доброзичливі, спокійні, сповнені почуття власної гідності, але разом з тим відкриті. Тобто, немає от такого, знаєте, «ох, душа нарозпашку». Ні, це люди, сповнені гідності, але разом з тим це, справді, вірні друзі серед них можуть бути. Ну якось так сталося, що політичних «дупків» у моєму оточенні немає. Що вразило? Ну, принаймні, про Польщу я можу довго розповідати. В будь-який музей заходиш — можеш фотографувати. В Україні так: якийсь провінційний музейчик, та вони так жмуться: не дай Бог, ти щось таке сфотографуєш десь, зіпсуєш або щось таке. Що ще вразило? Ніхто не питає паспорта, коли ти обмінюєш валюту або купуєш квиток на потяг. Ну і, звичайно, там ніде не звучить шансон, ну а русскій мір увесь так званий — він представлений лише одним православним кладовищем по дорозі до Алей Єрусалимських.

ВЕД.: Юр, ти прийшов не з порожніми руками. Ти приніс нам польські пісні. Яку пісню будемо слухати?

РУДНИЦЬКИЙ: Хай це буде пісня така народна польська пісня, військова «Улани, улани», пісня періоду війни за незалежність Польщі 1918-1921 рр. І, мені так хотілося, щоби радіо «Ваша хвиля» популяризувало і польську музику, сучасну польську музику, тому що ми зараз, на жаль, українці і поляки — отакий у нас ювілейний рік, рік Волинської трагедії або Волинської різанини, і роки Хотинської битви, і Віденської відсічі... ми тоді були разом, ми тоді якось і розходилися, і були разом, але все ж таки ми дуже близькі народи, з дуже близькою культурою. Історію України, я впевнений, неможливо зрозуміти ї полюбити без історії Речі Посполитої, яка була не лише польською державою, а це була польсько-литовсько-руська держава. Це був наш спадок. Я думаю, чим більше українці будуть знати про цей спадок, чим більш вони знайомитимуться з польською культурою, тим більше вони будуть українцями. Я не побоюся навіть цього.

ВЕД.: О’кей. Дякую, що завітав до нас.

РУДНИЦЬКИЙ: Ну, сподіваюся, що не в останній раз зустрілися.

ВЕД.: Так. героєм програми «Персона грата» сьогодні був Юрій Рудницький — історик, журналіст, письменник. На все добре, шановні!