Старосанжарська українофільська громада

Проте й сьогодні, на 30-му році Незалежності України, громадськості бракує відомостей про існування та діяльність таких осередків передовсім у невеличких містечках, селах, навчальних закладах. А їхня діяльність також заслуговує на пильну увагу дослідників. Тож мета даної публікації — на підставі документальних джерел окреслити діяльність однієї з таких громад, що діяла в перших десятиліттях ХХ ст. у містечку Старі Санжари.

У Старі Санжари прибув молодий український патріот…

Пожвавлення суспільно-громадського і духовного життя у невеликому містечку пов’язуємо з появою там у 1902 році випускника Полтавської духовної семінарії Миколи Степановича Ілляшевича.

Це ім’я, можливо, маловідоме навіть краєзнавцям, оскільки поміж активних членів Революційної Української Партії Микола Ілляшевич офіційно не значиться, але, вірогідно, участь у семінарських дискусіях не минула для юнака марно — в Старі Санжари, як свідчить місцевий справник Згура, Микола Ілляшевич приїхав уже переконаним українофілом.

Тож відтоді, як учорашній семінарист почав учителювати в Старих Санжарах, справник став помічати, що життя містечка поступово пожвавлюється. За спостереженнями справника, Ілляшевич використовував будь-яку можливість для ведення протиурядової політичної агітації: чи то у себе на квартирі, чи то у читальні, чи в чайній. І уже зовсім нестерпною для правника стала ситуація, коли Микола Ілляшевич зійшовся з іншими «неблагодійними особами» — козаком Яковом Миколайовичем Стенькою, фельдшером Григорієм Гавриловичем Макаренком, священиком Андрієм Андрійовичем Геращенком.

За архівними документами, від 1906 року діяльність цієї громади значно активізувалася, стала організованішою, а за офіційними донесеннями — «вкрай небезпечною для життя провінційного містечка».

Відчуваючи, що спокійному життю настав кінець і ситуація в Старих Санжарах стає неконтрольованою, справник Згура періодично звертається за допомогою до вищих інстанцій. У непривабливому світлі він характеризує місцевих неблагонадійних осіб, слізно прохає губерніяльне начальство якнайшвидше вплинути на ситуацію і вжити рішучих заходів, щоб прибрати заколотників подалі.

Справник, певно, як ретельний виконавець жандармських циркулярів, мав рацію, оскільки підстав для занепокоєння у нього було більш ніж достатньо.

По-перше, упродовж 1905–1906 років у Старих Санжарах почастішали протиурядові сходки селян та інтелігенції; по-друге, усі заходи, що тоді відбувалися, мали яскраве національне забарвлення; по-третє, швидко почала зростати в містечку популярність провідників-українофілів.

Дійшло до того, що у Старих Санжарах 1906 року селяни побили околоточного наглядача Чернявського, на сходках почали відкрито агітувати за автономію Малоросії та українізацію школи і церкви.

Братство почало тягнути за собою практично усі живі сили містечка

За ініціативи українофілів, насамперед місцевих священиків Андрія Геращенка, Миколи Ілляшевича та Георгія Скрипки (останні два, до речі, навчалися разом із Симоном Петлюрою), для ефективної роботи в національно-культурній, просвітницькій площині у Старих Санжарах було створене церковне братство, яке, за твердженням сучасників, почало «тягнути за собою практично всі живі сили містечка». Саме через братство незабаром українізується місцева церковна школа, створюються національні хор та музично-драматичний гурток; під приводом бесід на релігійну тематику періодично влаштовуються свята.

Крім того, саме з ініціативи церковного братства у містечку започатковуються сільськогосподарське, кредитне й споживче товариства, діяльність яких сягає далеко за межі їхніх офіційних статутів. Свідченням того, що кооперативні інституції знаходилися повністю під впливом українофілів, є й те, що Геращенко і Стенька на з’їзді діячів дрібного кредиту в 1912 році закликали заснувати друковане видання виключно українською мовою.

Цікаву інформацію про один із заходів «Зняття жита», який організували старосанжарське волосне правління та місцеве сільськогосподарське товариство 27 червня 1911 року, подає місцевий часопис «Хуторянин». Навіть це своєрідне свято праці організатори-патріоти намагалися використати з просвітницькою метою для поширення національної культури поміж селян.

Очевидець так описував атмосферу організованого святкового дійства: «Після церковного дзвону урочиста процесія під проводом трьох священиків рушила до показового поля. Зачаровували хоругви, під орудою вчителя Миколи Степановича Ілляшевича співав хор, а позаду рухався натовп, де було багато інтелігенції в національному вбранні. Перед початком жнив було відслужено молебінь, а вже згодом поле вкрилося женцями. Священик з косою на житниці, вчительки та інша сільська інтелігенція за участю святково вдягнених селян косили, жали, гребли, співаючи мелодійні українські пісні. Співали витримано з належною майстерністю, виконуючи здебільшого пісні М.Лисенка. Тут же поряд з дорослими гралися малюки, бігцем схоплюючи ласощі, які їм кидав голова правління сільгосптовариства Яків Стенька. Дійство вдалося, всі були задоволені й природним національним колоритом дійства, і смашною польовою кашою, якої вистачило на всіх. Тож селяни, повертаючись додому, висловлювали велике бажання влаштовувати такі свята щорічно…»

Старосанжарські сільськогосподарське та кредитне товариства були досить помітними в губернії. Про це свідчить хоча б такий факт: станом на 1911 рік кредитне товариство нараховувало 503 члени, основний капітал товариства становив 8000 крб. Величезна на той час сума.

Значно полегшувало культурно-просвітницьку діяльність громадівців і те, що один із провідників-українофілів Яків Стенька у волосному правлінні від 1905 по 1910 рік був писарем волосного суду, а з 1910 року — інструктором кооперативних установ Полтавського повіту. Додавало авторитету й те, що він був із місцевих, козаком з діда-прадіда. Про нього «Зоря Полтавщини» розповідала у випуску за 31 серпня 2012 року.

Яке насіння — таке й колосіння

Зрозуміло, що національна спрямованість старосанжарської інтелігенції вельми насторожувала повітову і губернську влади. Під різними приводами українофілів почали насильно виселяти зі Старих Санжар. Найважче випало Якову Стеньці: на початку Першої світової війни його було мобілізовано до армії і відправлено до Сибіру. Та пройшов час, і Українська революція покликала старосанжарських патріотів знову до активної політичної та громадської праці. 1917 року Якова Стеньку обирають головою управи демократичного складу Полтавського повітового земства, головою селянської спілки. Він стає палким прихильником нового політичного курсу, що визначає Українська Центральна Рада, відтак стає поборником незалежності України. На жаль, державотворчий період тривав недовго — більшовицька червона навала кров’ю залила Україну, а більшість свідомих українців загинули у нерівній боротьбі.

22 лютого 1920 року після хвороби відійшов у вічність Яків Стенька. Він помер у Харкові, дорогою з Ростова, куди був завезений денікінцями. Ненадовго пережив свого побратима Андрій Геращенко. Відомо, що 1920 року він очолив повстанський комітет, штаб-квартира якого містилася в приміщенні Союзбанку в Полтаві. Звісно, що пробачити таке ЧК не змогла і Андрія Геращенка у грудні 1920 року розстріляли червоні бузувіри. Простежити долі інших старосанжарських патріотів автору цих рядків поки що не вдалося.

І все ж недаремною була жертовна праця на політичному і громадському полі Я. Стеньки, А. Геращенка, М. Ілляшевича, Г. Скрипки, Г. Макаренка, Рибаса. Вони, як і інші трударі на ниві національного відродження, заслуговують на добру пам’ять, на вдячність нащадків, оскільки зробили чимало для розбудови нашого національного життя. І цілком природно, що зерно, посіяне ними на початку ХХ століття, незабаром проросло і заколосилося.

Продовжувачами добрих справ старосанжарських патріотів початку ХХ століття стали відомі сестри — правозахисниці Оксана та Катерина Мешко, а в бою під Крутами з московськими ординцями уславився син Андрія Андрійовича Геращенка — Ігор…

Імена цих борців за незалежність України золотими літерами вписані у наш літопис.

Тарас ПУСТОВІТ, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка