Розмір тексту

Містечко Веприк неподалік Гадяча під час подій воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та Великої Північної війни

Оборона Веприка (зима 1708-1709). Худ. Г. Ліснер Оборона Веприка (зима 1708-1709). Худ. Г. Ліснер

Гетьман Іван Мазепа прагнув визволити Україну з-під московського ярма. Він все більше переконувався в тому, що московський цар Петро I нищить основи Гетьманщини як держави. Отож, Мазепа вирішив використати умови, створені Великою Північною війною між Швецією і Московією (1700-1721 рр.) й пішов на відрив від Москви, обравши в союзники молодого і амбітного короля Швеції Карла ХII.

За Мазепою також пішло Українське козацтво на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком і провідні члени старшини Гетьманщини. Дізнавшись про перехід Мазепи на шведську сторону, Петро І дає наказ своєму сатрапу Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин. За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм. Цей акт тероризму мав на меті залякати українців. Московити хотіли, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин. Знищення Батурина разом із цивільним населенням було трагедією не тільки українського, а й міжнародного, європейського рівня. Після втрати Батурина шведська армія Карла ХІІ та українські козаки під проводом гетьмана Івана Мазепи попрямували на південь — у ще не торкнутий війною район Ромни — Гадяч — Лохвиця. Надіялися перезимувати в теплих квартирах, перекрити шлях московитам до південної України і дочекатися підмоги запорозьких козаків під проводом Костя Гордієнка, військ польського короля Станіслава Лещинського та відновити похід на Москву.

«З Божою допомогою хочемо боронити український народ»

Як слушно зауважив шведський історик Петер Енглунд: «Розпочалось змагання в бігу по Україні. Шведські та московські сили швидко рухались на південь: обидві сторони намагалися взяти під свій контроль якомога більшу частину цієї родючої провінції. Московитам найчастіше вдавалося прийти першими, спалити і пограбувати все навкруги».

18 листопада 1708 р. Карл ХІІ зайняв Ромни, а 19 листопада Іван Мазепа — Гадяч. У другій половині цього ж місяця та в першій половині грудня район розквартирування союзного війська (шведів та козаків) сягав від Ромен на півночі до Лохвиці на півдні, від Гадяча на сході до Прилук на заході. Московська армія, Петро І у цей час розташувались у районі Лебедина. До початку активних військових дій розпочалася, за визначенням Б. Крупницького, «війна маніфестів». До українського народу звернулися Петро І, Карл ХІІ, Іван Мазепа. Цікавий маніфест Карла ХІІ, що його підготували державний секретар Швеції О. Гермелін і генеральний писар Пилип Орлик українською мовою: «З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності». А в цей час страшним відгуком покотилася Україною звістка про криваву розправу О. Меншикова у Батурині; ще більше жахали козаків чутки, які доходили із Глухова та Лебедина, про нечувані муки, які терпіли мазепинці під час допитів. Лестощами та погрозами, натравлюванням козаків один на одного Петро І домігся головної мети — нейтралізації українського суспільства. Давид Натан Зільтман (пруський доброволець у шведській армії) записав у своєму щоденнику: «...коли шведське військо проходило через українські села, то всюди селяни на прихід короля подавали йому хліб, сіль і яблука. Натомість ворожо поставилися до шведів міста Сміла і Зіньківці». Тож українське населення по-різному ставилося до шведів і до московитів. Це відношення визначалося так: хто перший підступав до містечка, того і впускали, адже зачинись жителі у фортеці, її здобували б і московити, і шведи. Але найгірше було населенню тих міст і містечок, які спочатку були зайняті шведами, а потім залишені під натиском московитів. Московське командування за лояльне ставлення до шведської армії піддавало такі населені пункти вогню і мечу. Так, наприклад, сталося у Ромнах, коли 19 грудня 1708 р. шведи залишили це місто і його зайняли московити, про що повідомив Петра І його генерал-ад’ютант А. Ушаков: «...тутошнего народа домы пришли в разорение, якобы по повелению высших командиров. При них командированные драгуны храмы отбивали и домы их грабили. И потом онде командиры приказали то местечко и слободы жечь». З огляду на це українське населення впускало до містечок московитів, а опинившись у них заручниками, змушене було вести боротьбу проти шведів. Такими заручниками і стали жителі містечка Веприк, які, боячись репресій, впустили у фортецю московський гарнізон.

Ускладнювали ситуацію для шведів і погодні умови. Впродовж грудня 1708 — січня 1709 р. стояли люті тридцятиградусні морози, що спричинили загибель та каліцтво 4 тисяч шведів. Словацький священик Д. Крман у своєму щоденнику в ніч на 30 грудня 1708 р. залишив такий запис: «Крижаний скіфський вітер пронизував до кісток. Деякі з наших кучерів позамерзали в дорозі, інші сиділи на возах у напівпритомному стані. У декого обмерзли пальці рук та ніг, обличчя. Випущена з уст слюна замерзала скоріше, ніж падала на землю. Можна було побачити солдатів без рук, без ніг, без пальців». «Щоранку збирали сотні замерзлих солдатів, обслуги, солдатських дружин і дітей...».

Бої за Веприк

І саме в ці люті грудневі та січневі дні з 1708 на 1709 рік розгорнулися бої за Веприк, який за стратегічним значенням та по втратах стоїть зразу ж після Полтави.

Отож, Веприк. Розташований на лівому березі р. Псел, по обидва боки його притоки р. Веприк, за 14 км від Гадяча, він на час зайняття (листопад — січень) союзною армією району Ромни — Лохвиця — Гадяч опинився в безпосередній близькості цього розквартирування, зайнятий московським гарнізоном і розташованими тут значними військовими силами К. Ренне, які здійснювали безперестанні напади на супротивників. Щоб ліквідувати у себе в тилу московський гарнізон та отримати найсхіднішу точку на шляху до Слобідської України і головної ставки московитів у Лебедині та в майбутньому розпочати наступ на Москву, Карлу ХІІ необхідно було оволодіти Веприком. Не менше важило це містечко і для московської армії. Визначалося це, перш за все, його географічним розташуванням — лежав на шляху Київ — Бєлгород і був останнім східним московським форпостом у Гетьманщині, що прикривав шлях до району розквартирування московських військ та головної квартири у Лебедині. Тому Петро І наказав укріпити містечка, які лежали у верхній течії Псла: Веприк, Лебедин, Суми та Охтирку, остання знаходилася на південний схід від Веприка. Московський цар особисто оглянув укріплення вище названих містечок, а у Веприку, як зазначено в «Журнале или по денной записке...Петра...» був 30 листопада, 3, 7, 9 грудня. «Журнал...» дає відомості і про московські сили, що перебували у Веприку — гарнізон чисельністю 1500 солдат, «а около по деревням стояли драгунские полки с генерал-лейтенантом Реном». Дещо уточнюють «Письма и бумаги Петра І»: «гарнізон Веприка складався із 1100 солдатів Переяславського піхотного полку, одного батальйону Івангородського піхотного полку під командуванням підполковника Юрлова, кількох сот місцевих козаків і селян навколишніх сіл». За підрахунками офіційного історіографа Карла ХІІ Г. Нордберга у фортеці було більше 1600 московських вояків, а «місцевими жителями» (400-500 осіб) — козаки Харківського полку. За свідченням генерал-квартирмейстера шведської армії А. Юленкрука, «6 тисяч московських вояків при підході шведів відступили від Веприка в напрямку до Лебедина; у фортеці залишилося більше 2 тисяч осіб, які закрили ворота». Начальником Веприцького гарнізону був призначений командир Переяславського полку В. Фермор (шотландець), Веприцькою сотнею командував сотник Л. Масюк (помер у 1734 р.). Та найбільш цінним джерелом є лист генерал-лейтенанта К. Ренне до О. Меншикова від 22 грудня 1708 р., який і сповіщає, що саме в цей день під Веприк підійшли шведи. Одразу ж зав’язалася перестрілка, К. Ренне відступив, спаливши передмістя, але, як свідчить генерал, до гарнізону добавив драгунів. Суттєвим фактом є й те, що саме з цього листа К. Ренне до О. Меншикова, в наступних по часу листах до Петра І, ми дізнаємося, що під командою генерала була «нерегулярна кіннота», тобто слобідські козаки, волохи, калмики.

Які ж сили мав Карл ХІІ під Веприком? Російські історики стверджують, що Карл ХІІ підвів під Веприк усі свої війська. К. Ренне у цитованому вище листі зазначив: «У неприятеля більше пехоты, а коницы не так». «Письма и бумаги Петра І» констатують те, що сили шведів переважали сили гарнізону Веприка в десять разів. Знаючи, яка була армія з Карлом ХІІ на початок вступу в Сіверщину, враховуючи понесені втрати шведів, залоги по містах, можна встановити, що під Веприком знаходилося близько 10 тисяч шведів. На жаль, шведські джерела не дають точної цифри. У щоденнику фенрика Р. Петре є перелік полків, які взяли участь у штурмі фортеці: «Піхота: Упландський, Остгеталандський, Вестгеталандський, Кронобергський, Смоландський, Йончепингський, Смоландський. Драгунів: два полки. Крам того були присутні й інші полки. Вони не брали участі в першій атаці, але призначалися для другої».

Такі були сили сторін. Що ж являв собою Веприк у фортифікаційному плані? У «Журналі... Петра І» зазначено: «Сей город казацкий сделан образом редута четвероугольной немалой велечины, что нашим с трудностью было обнять. Пушек наши имели три полковых». Отже, фортеця знаходилася в центрі нинішнього села на підвищенні й утворювала чотирикутник, типу редута. З півночі і з заходу її омивала р. Веприк, у заплаві — болота і вільхові ліси та болотиста притока річки Веприк, східну частину фортеці прорізав глибокий яр, фортеця мала одні ворота — на південній стороні.

З 22 грудня 1708 р. розпочалася облога Веприка; 28 грудня Карл ХІІ, ідучи на Зіньків, посилив блокаду; 5 січня 1709 р. особисто прибув під Веприк. Петро І залишив головну ставку московських військ у Лебедині, поїхав подалі від Веприка — до Сум, куди прибув 26 грудня 1708 року з двома полками гвардії, що виконувала функції охорони, та з Інгерманландським і Астраханським полками. Чому Петро І поїхав подалі від Веприка і так убезпечив себе? Чому, надаючи великого значення цьому сотенному містечку Гетьманщини, не забезпечив його значними силами і залишив гарнізон напризволяще? Проливають світло на ці запитання два листи Петра І до коменданта Веприка В. Фермора від 2 і 3 січня 1709 р. із Сум. Наведемо їх основний зміст.

У листі від 2 січня зазначено: «...понеже неприятель частью войска вам ничего учинить не может, а ежели б всею армиею стал к вам приступать, тога мы вас не оставим и со всею армиею будем секуровать».

Лист від 3 січня повідомляє: «Поневаж указ имею, чтоб вас вывести из Веприка, и для того будут к вам несколько войска тайно присланы. И когда от того войска с указом кто к вам придет, тотчас налегке подите (только взяв ружье и пушки) туды, куды вам тот от войска присланный скажет. Также послан и явный указ к вам для лица, а не для дела. И сее дело о вашем выходе держи зело тайно, дабы никто не ведал, чтоб из туточних жителів кто не перекинулся и не сказал». Петро І пише, що «також послан и явный указ к вам для лица». Мабуть, цим «явним», не таємним указом «для лица», тобто таким, що не потрібно виконувати, був лист Петра І від 2 січня. Лист же від 3 січня був секретним і містив указівки, які в дійсності потрібно виконувати. Із цих настанов видно, що московське командування вирішило, обманувши пильність шведських військ, таємно вивести гарнізон із фортеці. Про цей план, здійснити який не вдалося, йде мова також і в таємному листі до О. Меншикова від 28 грудня: «...гарнизон наш еще у Веприке, понеже бо господин Чернцов и господин Шидловский еще с полковником Кампелем не случились, а случаються сей прошлой ночи, и оной гарнізон окружат и будут проводить на указанное место...».

Тож, маючи власноручні листи Петра І і лист К. Ренне, можна припустити, що цар думав надати допомогу блокованому гарнізону, адже було зрозуміло, що без додаткової допомоги — гарнізон приречений. Чому ж, незважаючи на те, що про неї йшла мова у таємному листі, датованому 28 грудня (саме на цей час припадає поява останнього роз’їзду підрозділів К. Ренне під Веприком), вона не була надана. Відомо також, що ще 27 грудня підрозділи Кампеля і Шидловського повинні були об’єднатися, однак чомусь цього не сталося, веприцький гарнізон не був виведений, а свої листи до коменданта веприцької фортеці Петро І надіслав значно пізніше? Відповідь одна: під Веприком Петро І ще дотримувався Жовквівської тактики — не ув’язуватись зі своїм військом у генеральну баталію. Тому корпус К. Ренне відійшов до Лебедина, а сам Петро І поїхав до Сум, гарнізон залишили напризволяще, але, щоб він боронився і вимотував сили шведів, були надіслані 2 і 3 січня листи, які давали гарнізону надію на підмогу. Тому-то й були відкинуті комендантом В. Фермором пропозиції про здачу фортеці в надії, що прийде допомога, і так вперто боронились до останнього (штурм тривав близько п’яти годин). Цим пояснюються і значні втрати шведів — 1410 осіб, втрати гарнізону склали 174 особи, в полон взято 1400 московитів, 400 козаків та місцевих жителів (за російськими джерелами). За шведськими джерелами, згідно щоденника Д. Зільтмана — 200 вбито, 1000 — поранено; за Г. Нордбергом — 400 вбито, 700 — поранено. Карл ХІІ, незважаючи на те, що його армія понесла значні втрати, гуманно поступив із московських гарнізоном, козаками й жителями Веприка. Як зазначив М. Костомаров, посилаючись на свідчення офіційного історіографа Карла ХІІ Г. Адлерфельда: «...полонений гарнізон було відправлено у Зіньків, багато з них загинуло від морозу, а ті, що прибули у Зіньків, мали хороше утримання і ходили майже на свободі. Кожному із них король видав по десять польських злотих. Всі малоросіяни, на прохання І. Мазепи, були відпущені на свободу. Веприк, за королівським наказом, був спалений майором Вільдемеєром». За свідченням А. Юленкрука Карл ХІІ наказав московських військовополонених веприцького гарнізону розподілити на партії по 300 осіб і обміняти на шведських полонених; але обмін не відбувся.

Підсумовуючи вищесказане, слід відзначити: Петро І був зацікавлений у тому, щоб шведи штурмували Веприк (знекровлення шведської армії, а для себе — виграти час, укріпити населені пункти Слобідської України та не допустити наступу шведської армії у напрямку Харків — Бєлгород — Москва).

На думку шведського історика А. Стілле, «взяття Веприка не було окремим заходом, самостійною метою, а було лише першим етапом остаточного наступу на московські позиції на лінії Псла, а звідти на шлях Бєлгород-Курськ. Московське командування саме з такої точки зору дивилося на атаку Веприка. У Москві говорили, що «шведи так здійснили стрибок на дві милі ближче до Бєлгорода».

Сучасний російський історик Сергій Іванюк на підставі раніше не вивчених документів довів, що Веприк був центром дислокації мобільного кавалерійського корпусу генерал-лейтенанта К. Ренне (драгуни, донські і харківські козаки, чугуївські калмики, волохи), який здійснював розвідувально-диверсійну діяльність в районі розквартирування шведських військ (Гадяч та його околиці). На думку цього вченого, «у результаті успішних дій Карла ХІІ кавалерія К. Ренне відступила, а фортеця Веприк після капітуляції була знищена».

Численні знахідки куль, ядер, уламків від ядер і бомб, віднайдені в районі Веприка Міжнародною археологічною експедицією (Швеція, США, Україна) у 2008 році, підтверджують факт бойових дій тут понад 300 років тому.

Людмила ШЕНДРИК, заступниця директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви»

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

278

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему