Визволяв Полтавщину від російсько-більшовицьких загарбників: до 138-их роковин від дня народження військового міністра УНР Всеволода Петріва

У липні 1919 року Військовим міністром УНР було призначено колишнього дворянина Київської губернії і полковника Російської армії, відданого патріота України Всеволода Петріва. На той момент йому виповнилося 36 років. Роком раніше, 30 березня 1918-го, організатор і командир полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів звільняв Полтаву від більшовицьких військ Міхаїла Муравйова, чим заслуговує на добру пам’ять полтавців.

Всеволод Миколайович Петрів народився в сім’ї військовика, що і визначило у майбутньому його вибір на користь кар’єри офіцера. Випускник Павлівського військового училища (1902) й Миколаївської військової академії (1910), перед Першою світовою війною дослужився до чину капітана Генерального штабу Російської армії. Упродовж 1914–1917 рр. перебував на штабних посадах: пройшов шлях від старшого ад’ютанта штабу 42-ї піхотної дивізії — до начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії, брав участь у бойових діях, вислужив чин полковника і численні нагороди.

У кінці 1917 року начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії Всеволод Петрів перебував на Західному фронті. В умовах морального розкладу частин дивізії під впливом більшовицької агітації, полковник Петрів за одну добу організував із земляків-українців добровольчий полк імені Костя Гордієнка. Єдиний з усіх українізованих частин Діючої армії, полк 17 січня 1918 року дістався Києва, де отаман Петрів на чолі полкової делегації зустрівся з головою «Українського Революційного Парляменту» Михайлом Грушевським, секретарями військових і земельних справ УЦР. Упродовж 19–22 січня гайдамаки Петріва вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу «Арсенал». Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням Симона Петлюри. Вранці 22 січня спільними зусиллями оплот антиукраїнського заколоту «Арсенал» було здобуто штурмом.

Чи не найяскравішим періодом у житті Всеволода Петріва, цікавим для нашого сучасника, зокрема мешканців Полтавського краю є спогади командира Гордієнківців про його перебування на Полтавщині у другій половині березня — на початку квітня 1918 року. Тоді полк звільняв Полтавщину від російсько-більшовицьких окупаційних військ у складі Окремої Запорізької дивізії на чолі з Олександром Натієвим. За спогадами Петріва, кіннотники полку звільняли Лубни і Хорол, 30 березня першими увірвалися до Полтави, першими вели бій за ст. Полтава-Харківська (нині — Полтава-Південна) та зрештою першими її посіли. У Полтаві більшість полку Петріва розташовувалася у приміщеннях Кадетського корпусу. Полтава дала полку нове поповнення, переважно із селян с. Мачухи та його округи. Полтавські кравці пошили Гордієнківцям однострій. 3 квітня 1918 року полк отримав наказ перейти Ворсклу та «якнайскоріше вирушати далі». Тієї весни на річці швидко прибувала вода, а залізничний міст потребував відновлення. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи вояки полку спорудили два примітивні пороми в районі гирла р. Коломак. 4-го квітня полк переправився через Ворсклу, а 5-го зранку мав рушити маршем до ст. Селещина і далі на Карлівку.

Всеволод Петрів

За спогадами Всеволода Петріва, ввечері 4-го квітня він із кількома старшинами полку побував на святковому бенкеті, що відбувся у великій залі «чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніального земства» (нині — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). На прийомі тоді були: від української сторони — Олександр Натієв, Петро Болбочан, Олександр Козьма та інші, від німецької — генерали фон Донау і фон Гольц, офіцерство кінної дивізії, яка разом із Гордієнківцями здобувала Полтаву. Спогади про цю та інші події, що відбувалися у тодішній Полтаві, на Полтавщині та в Україні загалом детально описані у мемуарах Всеволода Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком у 1927–1931 роках.

Доля була прихильною до Всеволода Петріва. У липні-листопаді 1919 року він обіймав посаду військового міністра УНР в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. Згодом служив у військовому міністерстві і Генеральному Штабі, отримав чин генерал-хорунжого Армії УНР (1920). У 1921–1922-му був начальником Генерального штабу війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На еміграції мешкав у Празі, Подєбрадах та Хусті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю.

Всеволод Петрів удостоєний багатьох державних нагород Російської імперії, серед яких Орден Св. Володимира IV-го ступеня (січень 1915 р.), Орден Св. Станіслава ІІ-го ступеня (травень 1915 р.), Орден Св. Анни ІV-го ступеня (липень 1915 р.), Орден Св. Анни ІІ-го ступеня (березень 1916 р.), Георгієвська зброя (Золота зброя «За хоробрість») (січень 1917 р.), Орден Св. Анни ІІІ-го ступеня (лютий 1917 р.) і нагород Української Народної Республіки — Хрест Симона Петлюри, Воєнний хрест УНР.

Видатний діяч УНР Всеволод Миколайович Петрів помер 10 липня 1948 року. Похований у м. Аугсбург (Німеччина).

Леонід КУШНІР, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського