Перший командувач і будівничий Українського флоту: до 150-річчя уродженця Полтавщини Михайла Остроградського

Ранні роки та початок військово-морської кар’єри

Михайло Михайлович Остроградський народився 21 грудня 1870 року на хуторі Пашенівка неподалік містечка Козельщина на Полтавщині. Походив зі старовинного українського шляхетсько-козацького роду, з якого колись вийшов гетьман Данило Апостол. Серед представників роду знаходимо миргородського полкового суддю Матвія Івановича Остроградського (пізніше — миргородський наказний полковник), учасника багатьох походів козацького війська, який в 1723 р. був серед підписантів так званих «Коломацьких чолобитних» до Петра I, де козацька старшина домагалася відновлення державних прав України. Син його, сотник Федір Матвійович, учасник Прутського походу 1711 р., пізніше — полковий суддя, а з 1752-го по 1768 роки — миргородський полковник, теж підписував ті «чолобитні». До цього ж роду належав всесвітньо відомий математик Михайло Васильович Остроградський (1801-1862). Тож, без сумніву, дитинство Михайлика проходило в атмосфері зацікавленості та любові до української старовини, як це бувало і в інших козацьких родинах.

У вересні 1884 р. Михайло Остроградський вступив до Морського Училища. Закінчує повний практичний та теоретичний курси, у вересні 1890 р. отримує звання мічмана. Далі служить у 2-му Чорноморському герцога Единбурзького екіпажі, а 14 травня 1896 р. отримує звання лейтенанта. У 1902-1903 р. перебуває в закордонному плаванні на канонірському човні «Чорноморець».

Тоді ж блискуче складається морська кар’єра. У 1904-1906 рр. обіймає посаду старшого офіцера канонерських човнів «Запорожець» та «Кубанець». 6 грудня 1906 р. отримує звання капітана другого рангу. У 1906-1908 рр. командує міноносцем «Жуткий», а у 1908 році стає флаг-капітаном штабу командуючого Окремим Практичним загоном Чорного моря. Того ж таки року стає на чолі канонерського човна «Терець». Ним командує до 1911 року, а пізніше — канонерським човном «Запорожець». З 1912 по 1914 р. Остроградський, вже капітан першого рангу (від 6 грудня 1912 р.) обіймає посаду флаг-капітана штабу начальника бригади лінійних кораблів Чорноморського загону.

На жаль, існує небагато інформації, яка могла б всебічно охарактеризувати особистість та розвиток Остроградського. Скупі рядки «Списків особового складу» з різних років вказують на православне віросповідання, був одружений та мав двох дітей. За згадками сучасників, Михайло Михайлович був досить огрядним чоловіком, трохи вище середнього зросту, мав приємне обличчя, носив пенсне, та бороду «а ля Едуард VII». Саме таким і бачимо на кількох тогочасних фотографіях. Є всі підстави вважати, що свідомим українцем стає вже у передвоєнний час.

У часи Світової війни та революції

28 липня 1914 р. Остроградського призначають командиром крейсера «Пам’ять Меркурія», який щойно пройшов капітальний ремонт. На цій посаді зустрічає Світову війну, яка на Чорному морі розпочалася 29 жовтня 1914 р.

Крейсер «Пам’ять Меркурія», яким Остроградський командував у 1914-1916 рр. (тогочасна листівка)

Протягом усієї війни «Пам’ять Меркурія» під командою Остроградського брала активну участь у виконанні бойових завдань з руйнування ворожих морських сполучень і захисту військових перевезень та вантажів. Вже 4 листопада 1914 р. крейсер розпочав активні дії на турецьких комунікаціях. В листопаді та грудні 1914 корабель брав участь в усіх шести походах чорноморського флоту в район Трапезунда, Синопа, Босфору, Зонгулдаку. 18 грудня 1914 р. поблизу мису Сарич крейсер разом з іншими кораблями бере участь у бою з німецьким лінійним крейсером «Гебен». У січні 1915 р. «Пам’ять Меркурія» двічі вела бій з турецькими крейсерами, при чому в бою 4 січня турецький крейсер «Гамідіє» отримав від «Пам’яті Меркурія» кілька попадань нижче ватерлінії, тоді як крейсер, керований Остроградським лишився неушкодженим. На початку 1916 р. «Пам’ять Меркурія» під час Трапезундської операції блокує турецьке узбережжя, забезпечує висадку військ в районі Різе — Платана, виконує охорону морських конвоїв, обстрілює турецькі порти та інші об’єкти на узбережжі Туреччини, Болгарії, Румунії. Найяскравіший бойовий епізод «Пам’яті Меркурія» під командуванням Остроградського — обстріл порту, складів та нафтосховищ у румунській Констанці 3 листопада 1916 р. Тоді корабель,постійно маневруючи під вогнем берегових батарей, поруч з мінами, протягом 30 хвилин зробив 231 постріл зі своїх гармат, знищивши 15 нафтосховищ з 37, ворожу берегову батарею та відбив напад двох ворожих літаків, що скинули поруч з крейсером дев’ять бомб. До того ж, «Пам’ять Меркурія» щасливо ухилився від атаки підводного човна та плаваючої міни. Додому корабель з цього неймовірного походу повернувся без ушкоджень!

28 листопада 1916 р. стає командиром лінійного корабля «Євстафій». У травні наступного року Остроградського призначають комендантом Севастопольської фортеці, а в червні 1917 р. очолює другу бригаду лінійних кораблів Чорного моря. В Україні тоді уже вирує державотворення, постає Українська Центральна Рада, армія та флот українізуються.

Лінійний корабель «Євстафій», яким Остроградський командував у 1916-1917 рр. (тогочасна листівка)

28 грудня 1917 р. до Севастополя з Києва надходить радіотелеграма з проханням капітанам першого рангу Зарудному (командиру лінійного корабля «Синоп») та Остроградському, а також корабельному інженеру Неклієвичу прибути до Морського Секретарства Центральної Ради. Однак про цю поїздку, якщо вона і була, не існує ніяких свідчень. Скоріше за все, Остроградський тоді лишився в Севастополі, переживши тяжкі і трагічні для морських офіцерів часи більшовизму взимку 1917 р. та навесні 1918 р.

Командувач українського флоту та представник Української Держави в Криму

Навесні 1918 року Українське військо спільно з німецькими союзниками визволило від російсько-більшовицьких загарбників територію центральної, східної, південної України і у квітні 1918 р. з боями проривалося до Севастополя. Як згадував генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Удовиченко, «звістка про те, що до Севастополя наближається українське військо, примусила бандитський елемент, який керував флотом, серйозно задуматися над своєю долею, а разом з тим вона дала змогу поміркованій матроській масі поступово опанувати настроями команд кораблів». На тлі цих подій на флоті послабився більшовицький вплив та почала потроху встановлюватися стара військова дисципліна. У середині квітня флот очолюють авторитетні офіцери — капітан першого рангу Михайло Остроградський та контр-адмірал Михайло Саблін — росіянин, що невдовзі до того був випущений з більшовицького ув’язнення. Команди кораблів Чорноморського флоту, які складалися переважно з матросів української національності, з наближенням українських військ до Севастополя, за висловом Удовиченка, «змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя».

29 квітня 1918 р., Чорноморський флот під командою Сабліна проголосив себе українським та підняв український жовто-синій прапор, надіславши до Києва відповідне повідомлення. Однак нерішучий Саблін дозволяє залишити порт всім кораблям, які не побажали українізуватись. Тієї ж ночі в напрямі до Новоросійська вийшло 14 есмінців під червоним прапором. А вже наступного дня більшовики прагнуть домогтися від Сабліна згоди на переведення туди решти кораблів, на що він дає згоду. Фактично, Саблін зраджує український прапор, який сам же і наказав підняти! Однак тоді на більшовицькі вимоги вийти з севастопольського порту зголосилися лише два дредноути «Воля» та «Вільна Росія» та пара дрібних кораблів.

У цій ситуації командування флотом у Севастополі перебирає капітан першого рангу, патріот України Михайло Остроградський. Він зайняв чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України. Загалом під українським прапором і командою уродженця Полтавщини залишилася більша частина флоту, а саме: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 допоміжних крейсери, низка транспортних та допоміжних кораблів. Розташувавшись на штабному лінкорі «Георгій Побідоносець», Остроградський сповістив український уряд в Києві та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі. Відмова українських моряків підкорятися наказам Сабліна та виходити з Севастополя, можна сказати, стала головним результатом українізації флоту в період Української революції 1917-21 рр. Попри подальший розвиток подій, день 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського чорноморського руху та появу на міжнародній арені Українського Чорноморського флоту. Цей день навіки закарбовується в українських серцях, і на довгі роки стає святом Українського Державного Флоту.

Однак втеча з Севастополя більшовизованої частини флоту дала німецьким союзникам формальну підставу захопити Український Чорноморський флот, що там залишався. Адже Михайло Саблін двічі порушив умови Берестейського мирного договору (відхід до Новоросійська есмінців вночі з 29 на 30 квітня, а також вихід дредноутів та інших кораблів в ніч з 30 квітня на 1 травня) і так виставив порушником цих умов весь Чорноморський флот. Адже ще 15 квітня міністерство іноземних справ Німеччини повідомляло: «військові кораблі колишнього чорноморського флоту, що після 20 квітня будуть порушувати статтю 5, будуть роздивлятися як ворожі, і з ними буде чинитися відповідним чином». Тобто обставини складалися так, що попри протест «проти насилля над флотом та установами УНР», який Михайло Остроградський разом з українськими чиновниками 1 травня надіслав генералу Роберту Кошу, німецькі союзники могли тлумачити флот в Криму як свій приз та військову здобич.

У квітні 1918 року в Києві до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, який розпустив Центральну Раду та проголосив Українську Державу. Якийсь час капітан першого рангу Михайло Остроградський завідує відділом особового складу старшин Головного морського штабу. А 21 травня 1918 р., за даними зі статті «Українська Воєнно-морська політика на Кримі у 1917-1918рр.», опублікованій у 1952 році в українській діаспорній газеті «Свобода». «Остроградський призначається на посаду офіційного представника Морського Міністерства Української Держави до м. Севастополя для зв’язку з германським командуванням на Кримі по питанням, котрі торкаються: воєнних кораблів, транспортів і пароплавів, що базуються у Севастополі, їх особистого складу, севастопольського портового правління, а також по всіх воєнно-морських питаннях на Кримі». Передусім він навів лад із кадрами. Вже 27 травня 1918 року Остроградський розпочав поступовий залік до резерву в Севастополі охочих офіцерів та унтер-офіцерів, які не залишилися на дійсній службі. Капітан другого рангу Нестор Монастирьов згадував: «...український уряд щиро намагався допомогти тим офіцерам, стан яких був дуже тяжким. Усіх, хто зареєструвався в Морському міністерстві оформлювали в якості резервістів з видатком в 450 карбованців...». Також саме українська сторона в Севастополі задовольняла прохання родичів загиблих офіцерів з виплат пенсій та компенсацій по втраті годувальників. Чимале число таких прохань, складених на ім’я Остроградського, зберігається в архівах. Військово-морською прокуратурою в цей час розслідуються вбивства старшин в Севастополі, які вчинили більшовики. Також, коли батьки, дружини й родини вбитих більшовиками старшин звертаються до Михайла Остроградського, щоб він допоміг видобути тіла потоплених старшин, то він задовольняє це прохання,відрядивши для цього команду водолазів. Загиблих ховали з військовими почестями. «До української почесної сотні матросів з оркестрою німецьке воєнно-морське командування додало свою почесну сотню з оркестрою з лінійного крейсера «Гебен»... а також були представники австро-угорської, болгарської і турецької фльоти», — писав у споминах старший лейтенант військово-морського флоту УНР, видатний філателіст і письменник Святослав Шрамченко.

Складніше було із кораблями, які тепер опинилися в німецьких руках. Михайло Остроградський бажав негайного повернення всіх кораблів флоту до української розпорядності. Фактично, він був єдиним, хто тоді міг реально захищати національні інтереси та майно флоту, тому саме до нього моряки і складали свої різноманітні скарги. Приміром, 5 червня отримав заяву команди пароплава «Вікторія», де повідомлялося: німецькі союзники заборонили команді доступ до корабля. Напевно, саме через такі випадки Остроградський демонстративно відмовився задовольнити ряд німецьких вимог. Як згадував Святослав Шрамченко, «вважаючи себе в воєнно-морськім відношенню повним господарем на Кримі, Остроградський в де-чому образив німців з їх погляду». З цього виник конфлікт. Не бажаючи його поглиблення, 10 червня 1918 р. він полишає посаду командувача флоту, і призначається у розпорядження адмірала Покровського — головного коменданта всіх портів Чорного і Азовського морів. Пізніше Остроградський очолює штаб 2-ої бригади лінійних кораблів, який щойно почав формуватися (сам Остроградський тримав свій прапор на лінійному кораблі «Св. Євстафій»). Від гетьмана він отримує підвищення у званні до контр-адмірала.

Пам’ять про непоступливу позицію контр-адмірала Остроградського, а також більша дипломатичність нового командувача флотом В’ячеслава Клочковського зрештою вимусила німецьких союзників піти на поступки. Тоді, як згадує Святослав Шрамченко, на деяких кораблях, де була хоч і некомплектна українська команда, німці перестали піднімати свій прапор, і на них був лише український. Серед іншої діяльності, влітку 1918 р. Остроградський спільно з капітаном першого рангу Андрієм Пчельниковим, лейтенантом Петром Вуковим та діловодом Левом Лозеровичем розробляє українську військово-морську уніформу. Її затвердили законом від 15 липня та впровадили у вжиток 10 вересня того ж року.

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це неабияк шокувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, дивувався: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

На службі Директорії УНР

Листопад 1918 р. стає черговою переломною віхою для української державності. Поразка Четверного Союзу у І світовій війні, а разом і пошук Україною свого визнання серед переможців у ній, провокують різку переорієнтацію гетьманського уряду на федеративний союз із майбутньою не більшовицькою Росією (грамота від 14 листопада), що викликає початок збройного повстання Директорії УНР на чолі з ще одним полтавцем Симоном Петлюрою. В Одесі та Криму з’являються англо-французькі та російські білогвардійські агресори, які одразу прибирають собі до рук чорноморський флот. Чимало морських старшин після усунення Скоропадського не визнають владу Директорії: залишають флот або переходять на бік ворожих білогвардійських військ. Лише невелика кількість морських офіцерів вищих рангів зберегла відданість Україні і продовжила службу в лавах збройних сил Директорії. Серед таких був і контр-адмірал Михайло Остроградський, який у грудні 1918 р. опиняється у Києві.

В уряді Директорії Остроградський отримує 14 грудня призначення на пост Товариша (себто заступника) Морського Міністра. Але цю посаду обіймає лише 10 днів, до 24 грудня. Причина в тому, що в апараті військового міністерства панувало засилля некомпетентних осіб, які звільнили чимало здібних офіцерів. Тож, полтавець відмовився приступати до виконання своїх обов’язків, сказавши: «Смердить розкладом Морського Міністерства. Не розумію, невже часи Центральної Ради нічого не навчили. Поки урядує цей комісар, я не хочу брати жадного уділу в його роботі по розгону персонального складу Міністерства...».

24 грудня Морським міністром стає старший лейтенант Михайло Білинський. Він зміг швидко привести до ладу міністерство, а в майбутньому став видатним організатором української морської піхоти та героєм Другого Зимового Походу Армії УНР. При ньому з 1 січня 1919 р. Михайло Остроградський обіймає посаду Товариша Морського Міністра. Однак точно відомо, що ще до 20 грудня Остроградський отримав від керівництва Директорії УНР завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР.

Справи контр-адмірала Остроградського в Одесі

З кінця грудня 1918 р. контр-адмірал Остроградський опиняється в Одесі. Мешкав він, як пригадує його ад’ютант, сотник Володимир Мошинський, в «якомусь переулку біля Оперного одеського театру, у просторому помешканні на партері, з гарним парадним входом». Напевно, це був один з будинків, що прилягає до існуючого й дотепер скверу Пале-Рояль. Будинок стає таємним центром українського політичного життя Одеси. Тут збирається на засідання комітет українських державницьких партій, зокрема соціалістів-самостійників, соціал-демократів, правих соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів та ін.

Сквер Пале-Рояль, Одеса, фото з інтернет ресурсу uc.od.ua

Одеса на той час була захоплена англо-французькими інтервентами та білогвардійцями, які вороже ставилися до українців. Більшовицькі війська, які зайняли Одесу вже навесні 1919 р. змушують українського адмірала переховуватись від різноманітних обшуків та реквізицій. Проте червоні війська були вибиті звідти білогвардійцями наприкінці серпня.

В ці часи, як писав генерал-хорунжий Удовиченко, «в українськім уряді ще і досі існувала якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії». Намагаючись справдити такі надії , адмірал провадив переговори з представниками Антанти, переконуючи їх в доцільності передачі Одеси під контроль українських сил. У нього також часто буває ад’ютант грецького короля Константина I-го, який з 1917 р. перебував у вигнанні. Остроградський оповідав Мошинському, що перебуває у добрих взаєминах із колишнім грецьким королем, однак про сутність цих перемовин Остроградський йому ніколи не повідомляв. Мошинський припускає, що Остроградський відіграв певну роль в поверненні короля Константина на грецький престол в 1920 р. Наприкінці серпня 1919 р. Остроградський приватно зустрівся і зі своїм старим знайомим, генералом Олександром Лукомським, який опинився в білогвардійських лавах. У цій розмові останній навіть допустив можливість української військової присутності в Одесі, — однак це мало коштувати б українській стороні великої суми грошей.

Щоб доповісти Симонові Петлюрі про стан справ в Одесі, Остроградський виряджає до тодішньої столиці УНР — Кам’янця-Подільського свого ад’ютанта. Далі даємо слово самому сотнику Мошинському: «Після приїзду до Кам’янця, на другий день нас прийняв Головний Отаман. Я оповів йому про стан в Одесі, про те, як дивиться адмірал Остроградський на сучасну ситуацію. Річ у тому, що адмірал М. Остроградський, Комітет Військової Організації та провідники українських партій (с.-д., с.-р. і самостійників) одеських відділів пропонували, щоб українська армія розпочала наступ на Одесу. Якби українська армія зайняла Одесу, був би легший зв’язок із закордоном, а тим самим можна було б розраховувати на допомогу Антанти, кораблі якої стояли тоді на зовнішньому рейді. В Одеському районі легко можна було зробити мобілізацію, бо й тепер українська військова організація нараховує до 10000 вояків, що є в її евіденції. Населення Одеського району ставиться неприхильно до Денікіна і його легко можна підняти до повстання. Одночасно я переказав від адмірала М. Остроградського відомість, що Одесу можна б купити від Денікіна, за відповідну суму грошей. Симон Петлюра уважно слухав мого звіту, час від часу нотував, а іноді просив більших пояснень. Врешті подякував за звіт, просив передати всім організаціям подяку за працю, а адміралові М. Остроградському за вказівки. Дав також розпорядження видати гроші на діяльність адмірала, але про купівлю Одеси від денікінців не хотів і говорити: «У нас на це немає грошей!» — сказав Головний Отаман».

Однак діяльність адмірала не була марною, спричинилася до того, що денікінці 5 лютого 1920 р. передали владу в Одесі генералу Віктору Сокирі-Яхонтову та частинам Української Галицької Армії (14-та бригада під командою отамана Василя Оробка). Та було запізно, і збройний спротив Червоній Армії, яка наступала на Одесу був вже неможливий. Тож згадана бригада (майже вся небоєздатна, через пошесть тифу) вирішила взяти нейтралітет, а інші українські відділи розрізнено проривалися на північ на з’єднання з повстанцями та відділами Армії УНР. Врешті-решт,через кілька днів, уже майже перед окупацією Одеси російсько-більшовицькими військами, адмірал Остроградський переїздить до Румунії.

Участь у дипломатичній місії УНР в Румунії та подальша доля

17 квітня 1920 р. Михайла Остроградського призначають командуючим Чорноморським флотом Армії УНР, а також морським аташе при румунському уряді. Симон Петлюра надав йому широкі повноваження: доручав разом з послами УНР, а також особисто входити з заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії, Туреччини воєнно-морські секції, затверджувати та розв’язувати договори з найму, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, утворювати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу Уряду торгівельні судна.

Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями, прагнучи повернути під українську зверхність кораблі Чорноморського флоту. У жовтні 1920 р. навіть збирався виїхати на переговори до Севастополя, однак отримав заборону від Симона Петлюри. «Ясла до корів не ходять, — писав Головний Отаман, — поїздка до Криму...може пошкодити справі».

Готель AtheneePalace в Бухаресті, де в 1920-1923 рр. мешкав Остроградський (тогочасна листівка)

Інший бік діяльності адмірала полягав у веденні справ оренди та реалізації майна колишнього Русько-Дунайського пароплавства в Румунії (60 суден та пароплавів, механічні майстерні, земельні ділянки та ін. майно). Документи свідчать, що адмірал одержував в ході цих операцій значні кошти, які одразу спрямовував на військові та дипломатичні потреби уряду УНР. Перебував у Бухаресті і син адмірала, мічман Борис Остроградський, який до того мешкав у Відні. У травні 1920 р. Борис Остроградський був відкомандирований батьком з Румунії до Штабу Української Дніпровської Воєнної Флотилії, що тоді починала формуватись. Відомо, що в ранзі поручника він у липні 1921 р. проходив курс пілотажу в румунській авіаційній школі (тоді румуни вже дозволили українським старшинам проходити курси румунських військових шкіл).

Після згортання діяльності української амбасади в Бухаресті в 1922 р., Михайло Остроградський залишився в Румунії. Очолював «Товариство для піднесення затоплених військових і торговельних кораблів у Дунаю й на Чорному морі». Однак 30 грудня 1923 р., ще зовсім не старого першого українського командувача флотом спіткала раптова смерть. Як зафіксував сотник Мошинський, адмірал помер від серцевого нападу.

Некролог у газеті «Діло» від 29.04.1936

Однак існують ще й інші вельми цікаві свідчення! Підполковник Армії УНР, генеральний значковий Українського Вільного Козацтва Антін Кущинський у статті «Про день піднесення українського прапору в чорноморській воєнно-морській фльоті» діаспорного журналу «Українське козацтво» (1975 рік), писав, що контр-адмірал Остроградський емігрував до Парагваю, де мешкав в Асунсьоні. За словами Кущинського, який протягом 1940-х рр. начебто особисто бачився з контр-адміралом в Асунсьоні, останній «ухилявся від зустрічів і від перебування серед емігрантського суспільства. Зокрема уникав він зустрічатися з москалями білогвардійцями, що занімали різні впливові посади в парагвайських міністерствах. Те московське суспільство також не виявляло симпатії до нашого адмірала і дало йому опінію, зневажливо його називаючи гетьманським командиром Чорноморської фльоти». За твердженням Кущинського, адмірала поховали на православному кладовищі в Асунсьоні.

То коли ж насправді помер та де похований Михайло Остроградський? Останню крапку ще не поставлено. Надгробок першого командувача флотом УНР, якщо час лише його зберіг, ще не віднайдений. І це далеко не єдина біла пляма в біографії контр-адмірала, яка ще чекає на дослідників.

Ігор ГРИЦЕНКО, магістр політології (м. Запоріжжя)