Розмір тексту

Брати Шемети — патріоти і видавці першої україномовної газети «Хлібороб» на Лівобережній Україні

Микола, Володимир та Сергій Шемети Микола, Володимир та Сергій Шемети

У реєстрі славетних українських родин, які у свій час вірою і правдою служили рідному краєві, почесне місце належить братам Шеметам з Лубен. Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ століття зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності. Причому надавати комусь з них перевагу було б не зовсім коректно, оскільки усі вони свідомо працювали на українську справу, разом потерпали від переслідувань і, попри десятиліття комуністичної ідеології заперечення української ідентичності, зберегли про себе вдячну пам’ять нащадків.

«Перші стріли»

Родина відставного поручика, дворянина Михайла Казимировича Шемета на зламі ХІХ-ХХ століть була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та олійниці, володіли 1000 десятинами землі на Лубенщині. Та на початку ХХ ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди і національну свідомість, причому підстав для таких розмов було більш ніж достатньо.

За донесеннями жандармів, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на Лубенщині у навчальних закладах уже діяли таємні українські громади. Одна із таких громад була створена при лубенській гімназії до 1896 року. Серед активних її членів значилися Борис Павленко, Микола Порш, Іван Жигадло, Павло Спішилів, Борис Мартос, Ліза Шемет, сестри Сулимовські. За свідченням історика Олександра Лотоцького, цей гімназіяльний гурток утворився під впливом Володимира Шемета, і тому місцеве громадянство ще тривалий час називало його симпатиків «дітьми Шемета».

В числі 7 місячника «Молодої України» за 1900 р. вміщена стаття Володимира Темницького «Перші стріли», в якій, зокрема, знаходимо таку інформацію: «В м. Лубнах Полтавської губернії російські власті замкнули VІІ і VІІІ кл. тамошньої гімназії за те, що ученики тих клас рішили поза школою уживати лиш української мови. Кількох провідників сього руху — так само учеників — ув’язнено і запроторено у Київську твердиню». Певною мірою цю інформацію підтверджує і лубенчанин Андрій Жук. У своїх нотатках він, зокрема, зазначає, що в 1900 р. навесні в Лубенській гімназії стався якийсь заколот як відгомін студентських рухів по університетських містах. Внаслідок цих заворушень з гімназії вилетіли: Ол. Кирета, Вол. Піщанський, Коренецький, Чичибабін. Потерпівші за справу трималися опозиційно і згодом стали «концентраційним осередком для згуртування... елементів з-поміж службовців земства і інших Лубенських установ».

Тож на початку ХХ ст. Лубни стають справді одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Незабаром тут була закладена і певний час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли Микола Порш, Андрій Лівицький, М. Сахаров, Настя Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, Михайло Огородній, сестри Приходько.

Місцеві рупівці упродовж 1902–1903 рр. поширювали нелегальну літературу, активно контактували з Києвом, Харковом та Полтавою. Пояснюється це передовсім тим, що лубенці Володимир та Микола Шемети, Андрій Лівицький, Борис Мартос, Микола Порш здобували освіту в університетах Петербурга, Києва, Харкова, входили до складу університетських громад і мали там досить високий авторитет поміж побратимів. Зрозуміло, що вони були своєрідними законодавцями політичної моди на Лубенщині й саме тут генерували свої ідеї.

Наведемо цитату з часопису «Тризуб» (Париж) за 1928 рік: «Лубенська громада складалась попервах із самої молоді. Віддані патріоти брати Шемети, що були студентами, заснували у Лубнах громаду серед лубенських гімназистів та студентів, що приїздили на канікули до Лубен... Число членів лубенської громади було велике і не тільки в самих Лубнах, а і в сусідніх повітових містах... Мешкав у Лубнях кореспондент російських часописів Варшавський... Втративши почуття міри, він у одній кореспонденції наіменував Лубні «українськими Афінами», зовсім не на глум, а од подиву».

І все ж найкращим доказом того, що на Лубенщині були порівняно сприятливі умовини для поширення українофільських ідей, свідчить незаперечний факт — Лубенщина у період української революції 1917–1921 рр. дала ціле гроно відомих політичних і громадських діячів. До вже названих можна додати ще Андрія Жука та Володимира Дорошенка.

Збереглися спогади сучасників про Володимира та Миколу Шеметів. Цікавим нам видається спогад колишнього лубенчанина Павла Крата, який на зламі ХІХ—ХХ ст. квартирував у родини Шеметів. Через багато літ він з теплотою буде згадувати: «...я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був з великих панів та студентом Київського університету, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: «На Україні хай кожний чужинець говорить по-нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по-їхньому»... Однак я тоді був ще малий, щоб застановитися, чому Володимир розмовляв «по-мужицькому». До речі, вже від 1903 року Володимир був відомий Полтавському губернському жандармському управлінню «как ярый деятель и член Украинской социал-демократической рабочей партии».

Про Володимира згадує у своїх спогадах і Андрій Жук. Він, зокрема, пише так: «В Лубнах ознайомився я з Володимиром Шеметом, котрий був тоді найактивнішим українцем в місті і мав значний вплив на молодіж місцевих середніх шкіл та дрібне чиновництво, що рекрутувалось переважно зі свіжих вихідців із сіл. Пам’ятаю сенсацію, яку викликав у місті Володимир Шемет, приславши до земської управи якусь заяву, писану по-українські. На кожному кроці і на кожному місці він маніфестував своє українство, та одних цією національною активністю відпихав від себе, а других притягував».

Інший маловідомий факт, тепер пов’язаний з гімназистом Миколою Шеметом, наводить лубенський дослідник Борис Ванцак. Він, зокрема, пише: «У 1903 р. в Полтаві відкрився пам’ятник І. П. Котляревському, і туди з’їхався весь цвіт української інтелігенції. Під час урочистостей Микола Шемет звернувся до Володимира Сімовича (пізніше відомого мовознавця і літературознавця) з проханням передати «від національної молоді» вінок Миколі Лисенкові, що диригував оркестром, із відповідною промовою — мовляв, Сімовичу не буде нічого, бо він — на той час австрійський підданий (із Тернопільщини). Нагодилася на цю розмову Леся Українка й присоромила Миколу: «А воно дивно, що ви самі не зважуєтесь на те, з чим до нього звертаєтесь...»

Як бачимо, молоді українофіли Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію (можливо, в якісь моменти їм просто не вистачало рішучості). Та невдовзі їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зросла. Тим більше один із Шеметів — Микола — вже встиг відчути свіжого повітря демократичної Європи: у 1903 та 1905 рр. він перебував у Швейцарії, Австрії та Франції. Тож поява у повітовому місті першого україномовного часопису нам зовсім не вбачається випадковим явищем.

«Без пред’явлення законом встановленого дозволу»

На початку ХХ століття українське друковане слово продовжувало перебувати під забороною. Але революційно-вибухова ситуація у суспільстві, швидкі процеси національно-культурного відродження, які проявлялися практично на теренах усієї України, змусили російського імператора Миколу ІІ піти на деякі поступки. І щоб знизити якоюсь мірою напругу в суспільстві, Микола ІІ підписав «Маніфест 17 жовтня 1905 року», згідно з яким населенню й було даровано права та свободи.

Та, незважаючи на вихід цього документа, ще деякий час жодна друкарня чи то у центрі, чи то в провінції не наважувалася випускати україномовний часопис без окремого на те дозволу. І лише провінційні Лубни стали тут першими.

Перший номер часопису «Хлібороб» брати Володимир та Микола Шемети випустили «без пред’явлення законом встановленого дозволу» «явочним порядком» у Лубнах 12 листопада 1905 року. Одвічальним редактором був Микола, але фактичним редактором став Володимир. Незабаром лубенський повітовий справник вихід часопису буде пояснювати своєму начальству таким чином: «После Высочайшаго Манифеста 17 октября, где объявлена была свобода слова и печати, редактора и издатели, минуя местные органы, наблюдающих за печатью, начали издавать повременныя издания явочным порядком, которым воспользовался и Николай Шемет».

Реакція повітового справника була блискавичною: його рапорти до Полтавського губернатора щодо видавців часопису, починаючи від 15 листопада 1905 року, пішли один за одним. І вказівки не забарилися. Внаслідок приписів губернатора та згідно із дорученнями радника губернського правління Ахшарумова щодо видавця Шемета та власника друкарні Іцковича відразу були порушені судові переслідування, вжито заходів до арешту накладу вже віддрукованих чисел «Хлібороба».

Часопис «Хлібороб» Часопис «Хлібороб»

До речі, у рапорті справника дається і коротка політична характеристика редакторові. У документі зазначається, що Микола Шемет належить до соціал-демократичної партії і бере активну участь у місцевих сходах.

«Хлібороб» вийшов з друку накладом 5 тисяч примірників «коштами і заходами» Лубенської української громади, тож певною мірою часопис відображав її вимоги. Адреса редакції була досить оригінальною — м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис опублікував передовицю «Про вольности громадянські», закликав до політичних та економічних змін, зокрема до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл та ін. «Хлібороб» друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом із тим інформував про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, в Петербурзі, Москві. Тут містилися, зокрема, статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Христі Алчевської, Ю. Буняка, Якима Самотнього. Правда дещо дивує, що значна кількість матеріалів була не підписана. Чи не заради безпеки самих же авторів?

Редакція мала своє обличчя, не приховувала й власну позицію. Зокрема у замітці «Нашим ворогам» (Ч.5 «Хлібороб»), де давалася відповідь на лайливі рецензії «Кіевлянина» і «Кіевских откликов» щодо виходу перших чисел «Хлібороба», редакція гідно відповідала, що бореться «за такий лад на Україні, який повинен задовольнити потреби як українського, так і иньших народів, на Україні сущих». У замітці зазначалося, що видавці «ніколи не вважали... можливим замовчувати або перекручувати справдішні нічим не підкрашені відносини, якої б то не було частини російського суспільства (общества) до українства...». Як бачимо, видавці намагалися бути щирими перед громадою, і читачам це подобалося. А якщо так, розходився і наклад. Принаймні вже третє число сповіщало, що попередні числа у продажі відсутні.

Лубенський «Хлібороб» зробив у Києві справжню сенсацію

Своєю появою «Хлібороб» однозначно розворушив Полтавську губернську та Лубенську повітову адміністрації, водночас спонукав до більш активних дій видавців з інших міст України, у тому числі в Києві. Як зазначав у своєму щоденнику славетний видавець та жертводавець Євген Чикаленко, цей часопис «зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук у газетчиків. Писалося в ньому дуже сміливо і гостро, хоч такою штучною мовою, що мене аж сум брав. Всі почали дорікати одне одному, чому й ми [кияне] не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року».

Зрозуміло, що доля «Хлібороба» була передбачуваною, після виходу 5 чисел місцева влада газету просто закрила. Та, попри такий короткий вік, розголос по Україні пішов: про часопис сповістили світові «Літературно-науковий вістник», «Шершень», «Вільна Україна», «Рідний край», «Полтавська земська газета», «Полтавщина» та ін.

***

По-різному склалася подальша доля братів Шеметів.

Микола Шемет після політичних переслідувань, судових процесів та перенесених психічних стресів наприкінці 1917 року покінчив життя самогубством.

Інфографіка інтернет-видання «Трибуна» Інфографіка інтернет-видання «Трибуна»

Володимир та Сергій брали активну участь у подіях Української революції 1917–1921 років, були серед фундаторів української громади у м. Лубни та відповідно гетьманської партії хліборобів-власників. Член Центральної Ради Володимир Шемет за радянської влади навіть деякий час працював у словниковій комісії Всеукраїнської академії наук. Але після звинувачень у націоналізмі та репресій помер 14 травня 1933 року в Києві.

Найдовше з братів прожив Сергій Шемет, близький приятель В’ячеслава Липинського. За порадою побратимів він вчасно зміг емігрувати за кордон, де тривалий час провадив активну громадську і політичну діяльність, залишаючись відданим гетьманцем до кінця своїх днів. Помер у далекому Мельбурні 5 травня 1957 року.

Полтавці пошановують пам’ять земляків-державників. Ураховуючи пропозицію громадськості, голова Полтавської обласної державної адміністрації своїм розпорядженням від 20 травня 2016 року № 207 перейменував у обласному центрі провулок Інтернаціональний на провулок Братів Шеметів.

Тарас ПУСТОВІТ, заступник директора Державного архіву Полтавської області (для газети «Зоря Полтавщини»)

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

202

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему