Розмір тексту

«Найвидатніший старшина і полководець український»

Василь Тютюнник, 1919 рік Василь Тютюнник, 1919 рік | Фото: сайт УІНП

До 130-ліття з дня народження уродженця Полтавщини, українського військового діяча Василя Тютюнника

Живуть, живуть безсмертні
І гримить їх чин...

Євген Маланюк «Балада про
Василя Тютюнника»

Шлях військового

Народився 17 липня 1890 року на хуторі Куторжиха Хорольського повіту Полтавщини у старовинній старшинській родині гетьманського реєстрового війська. Середню освіту здобув у Хорольському чотирикласному міському училищі. А потім навчався у Тифліському (Грузія) піхотному юнкерському училищі. 6 серпня 1912 року закінчив навчання на відмінно, а ще виборов почесні відзнаки: «Відмінний стрілець з гвинтівки» та «Відмінний стрілець з револьвера».

Двадцятидворічний підпоручик військову службу розпочав у 25-му Сибірському стрілецькому полку, що був розквартирований у Миколаївську-Уссурійську. Служив на далекосхідних кордонах Російської імперії. Там удосконалював військові знання, зокрема успішно опановував фах військового ще й у офіцерській стрілецькій школі та готувався до вступу в Академію Генштабу. Мав чимало відряджень, тож вивчив українське населення Зеленого Клину.

Вперше вступу до Академії завадила Перша світова війна. Вже після зарахування відкликали до полку, на фронт. Куди тільки не кидала фронтова доля: до Польщі, Білорусі... Воював з жовтня 1914 року до літа 1917 року, 1915 року дістав легку контузію під час обстрілу німцями с. Санток (територія Польщі). 1917 року Академія знову почала запрацювала. Прагнув повторно потрапити до неї, однак на перешкоді стала Лютнева революція у Петрограді.

На службі Україні

Російська імперська армія розпадалася. Останній запис у послужному списку Василя Тютюнника відноситься до осені 1917 року: «Відбув у відрядження в Українську раду 2 армії». Наказав українізованим частинам кинути фронт і пробиватися до Києва — на захист Української Центральної Ради. Прорватися вдалося декільком підрозділам, котрі у складі військ Центральної Ради придушували російсько-більшовицький заколот у столиці. У грудні 1917 року повернувся до України. Солдати обрали до складу Української ради 2-ї армії Західного фронту, згодом Тютюнник її очолив. Коли російсько-більшовицькі зайди Муравйова захопили Київ, Василю довелося переховуватися в рідних краях, на Полтавщині.

У березні 1918 року до Києва знову повернулася Центральна Рада і він зголосився працювати у вищих українських військових установах Генерального штабу, на різних штабних посадах. Мало хто здогадувався, що Тютюнник не є штабістом. Ось яким тоді побачив його Євген Маланюк, класик української літератури, один з найвидатніших українських поетів XX століття, незмінний ад’ютант генерал-хорунжого Тютюнника. «Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жодне цивільне убрання не приховало б його військовості, яка остаточно була його натурою. Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй — на перший погляд — простоті, навіть «простецькості». Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої, частіш іронічної, часом не без сарказму)... Тоді, на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того обличчя, несподівано загорялись синьо-сірі очі, перед тим непомітні і немов би теж кам’яні. І іскристо з’являлися: бистрість, дотеп, розум, серце...».

Василь очолив Оперативний відділ Генерального штабу війська УНР. «На той час, — згадував Маланюк , — Головне управління Генерального штабу... справляло «малоросійське враження»... На чолі більшості відділів стояли типово російські, явно ворожі Україні офіцери... Але саме відділ служби Генерального штабу... та Оперативний відділ, завдяки керівникам його — полковнику Мєшковському та підполковнику Тютюнникові, — були, власне, двома українськими оазами в пустелі «малоросійської» бюрократичності та російської ворожості...». Щасливий збіг обставин з’єднав у цьому відділі земляків-полтавців Василя Тютюнника і Євгена Мєшковського (1882–1920). Ось яку характеристику цим старшинам дав Євген Маланюк: «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості. У цього старшини талант завжди проявлявся яскраво і сильно, і тому переважно домінував над земним розрахунком. Полковник Євген Мєшковський був «персоніфікацією» військовості і духовно, і фізично. Сурова дисциплінованість суто військового, холодного й світлого розуму, солідний науковий багаж і справді геніальна пам’ять... В Оперативному відділі Генерального штабу молодої держави — ця комбінація була чудовою... Взаємна пошана, повне довір’я, відповідальність, мужність, відвага, органічний патріотизм, розуміння з півслова...». Сучасники відзначали, що Тютюнник і Мєшковський володіли природньою українською мовою і вживали її в Генеральному штабі, що приводило інших часто до «шалу». До офіцерів штабу зверталися «пане військовий старшина», «пане генеральний хорунжий».

У 1918 році — в період Української держави,яку очолював гетьман Павло Скоропадський, певний час продовжував військову службу. Але Василя приголомшив універсал Скоропадського про федерацію з білогвардійською Росією. Тож долучився до об’єднання лівих державницьких партій «Український Національний Союз», яке готувало антигетьманське повстання. Генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський згадував: «Більша частина праці по організації повстання і по керуванню військами в цей тяжкий період лягла на Василя Тютюнника. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесності і некорисливості. Повстання Василь Тютюнник почав без жодного фахового помічника. Особисто керував військами не тому, що самовпевнений, а тому, що не мав власне штабу, укомплектованого офіцерами-штабістами. Фактично лише на ньому трималося керівництво армією УНР».

Завдяки управлінським талантам молодому військовикові (на запитання про свій вік завжди посміхався і мовчав) вдалося взяти під контроль УНР Київщину. Тютюнник був зразком для багатьох старшин навіть у зовнішньому вигляді: у фронтових умовах підлеглі завжди бачили його чистим і охайним, у скромній шинелі, польовому мундирі та ботфортах.

«Військову працю він розумів і любив, — згадував Микола Капустянський, — мав громадянську мужність і міг твердо висловлювати свою думку хоч чортові у вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальності — зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив...». Можна багато говорити про рідкісні риси характеру нашого героя: несхибну волю, здатність зберігати цілковитий спокій у найважчих обставинах, дар передбачення, вміння протистояти «фатально-українській заздрості» й віддавати накази і контролювати їх виконання. Тютюнник мав «гаряче серце» і «холодний розум».

Очільник Дієвої Армії УНР

Влітку 1919 року армія УНР опинилася у вогняному кільці («трикутнику смерті»): із Заходу — ворожа Польща, з півночі — більшовицька Росія, а з Півдня російські білогвардійці — Добровольча армія Антона Денікіна. Саме в цей трагічний для України час Голова Директорії УНР Симон Петлюра призначив Василя Тютюнника командувачем Дієвої армії УНР, з присвоєнням йому звання генерал-хорунжого. Одна з головних причин цього рішення: Василь блискучим стратегом. «Василя Тютюнника уважаю одною із найбільш яскравих постатей нашої боротьби. Прямий, одвертий і рішучий, він всією душею болів за наслідки наших змагань та часами, в рішучий момент , знаходив рішення й виходи своєрідні й талановиті. Категорично стверджую, що межуючий з геніальністю із суто військового боку план прориву в літі 1919 року від Крем’янця народився в його голові і проведений в життя його волею», — писав у еміграційних споминах Військовий міністр УНР Всеволод Петрів. «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості», — згадував про нього Євген Маланюк. Одним із таких рішень було запросити до армії досвідчених генералів і офіцерів старої армії. Своїм помічником Тютюнник узяв генерала Володимира Сінклера, який за місяць до того був начальником штабу військ Павла Скоропадського. Завдяки допомозі фахівців лютий 1919-го став переломним на тлі невдач українських військ. Наступ червоних було зупинено. Саме Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. Тоді вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам’янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та низку інших. У серпні 1919-го військам під орудою Тютюнника вдалося визволити від російсько-більшовицьких загарбників міста Вінницю і Жмеринку.

Василь Тютюнник — п'ятий зліва. Кам'янець-Подільський 31 липня 1919 року | Фото: сайт УІНП Василь Тютюнник — п'ятий зліва. Кам'янець-Подільський 31 липня 1919 року | Фото: сайт УІНП

Восени 1919 року війська на чолі з Тютюнником вели наступ на Одесу, часом через непорозуміння політиків відступали під натиском російських окупантів — червоних більшовиків і білих денікінців. На наполягання численних політиків, інтриганів-«порадників» і просто негідників Василя Никифоровича було усунуто від керівництва армією. Опальний командувач протягом місяця мешкав у невеличкому готелі в Кам’янці. П’ятого листопада 1919 року з особистого наказу Симона Петлюри Василь Никифорович знову призначається на посаду командувача знекровленої боями армії. «Занадто він був патріотом і вояком, — писав Євген Маланюк, — щоб одмовитись від обов’язку... він переступив через свою ображену амбіцію, вибачивши тим сліпим, що кидали в нього брудом ще недавно...». Свідченням діяльності в цей період є щоденник Тютюнника, що зберігся в архіві.

Щодня він розробляв нові проекти виходу з трагічної ситуації, але вони так і залишилися нездійсненними. Ось що писав з приводу останніх наказів Василя Тютюнника його однофамілець Юрій Тютюнник: «Василь Тютюнник робив те, що може і має право робити комендант фортеці, яка оточена ворогом; він брав на себе всю відповідальність за наслідки своїх розпоряджень...». Наприкінці 1919 року, притиснуту до західних кордонів, українську армію вразила епідемія тифу. Генерал Армії УНР Олександр Удовиченко згадував: «Фізичні сили були остаточно зломлені, але дух був твердий. Рештки бійців, хоч і були босі й голодні, але вирішили не здаватися на ласку ворога, а битися до останнього...». Шостого грудня 1919 року хворого Тютюнника у важкому стані перевезли на окуповану поляками територію Західної Волині, віддавши під опіку лікаря. Про останні дні Василя оповів для нащадків його ад’ютант Євген Маланюк: «З Тютюнником — зле. Ваш Отаман, видно, працював, вже будучи хворим, — у нього перепрацьоване серце. А тиф, знаєте, така річ, що все залежить від витривалости серця. Нічого не можу пророкувати, — так каже ординатор-лікар. Наближається криза. Два дні шукаю по Рівнім «діґалену». Знаходжу. Отаман — непритомний увесь час. Раз заходжу лише. Пізнав. Говорити не може. Тремтячою висохлою рукою намагається показати мені криву своєї температури на стіні — страшний спад кризи: з 40 на 35,5. Але свідомість того, що кризу перебув, — наповнює всіх надією, хоч вигляд хворого — невимовно жахливий. Це тільки тінь людини. За два дні — ранком 19 грудня 1919 — несподівано (смерть завжди «несподівано») повідомляють: вмер. «Розрив серця» після кризи!». Поховали Героя у Рівному.

Надмогильний памятник у Рівному Надмогильний памятник у Рівному

Євген Маланюк так оцінив постать Василя Тютюнника: «Він творив українську військову історію до кінця 1919 року. Це був той, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, який створив національну армію України, який провадив нею аж до оволодіння Києвом 1919 року. То був той отаман Василь Тютюнник, що, запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української...».

Пам’ять про Героїв потрібна живим

«Там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику роль у вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів...», — писав Євген Маланюк. На його думку, пам’ять про Героїв дуже необхідна насамперед живим — для належної чистоти і ясності їхніх справ.

Пам’ять про видатного сина землі Полтавської увічнено в Україні. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) 130-та річниця з дня народження Василя Тютюнника (1890-1919) відзначається на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради про пам’ятні дати та ювілеї у 2020 році. УІНП спільно з Bober Film Studio випустив просвітницький ролик про Василя Тютюнника в рамках циклу «Люди епохи»: використано кадри з кінохроніки тих років, а також із фільму «Остання столиця» та з реконструкції завершення 1-го Зимового походу, наданої Центром історії Вінниці. З ініціативи УІНП, Хорольської райдержадміністрації, місцевих громадських ветеранських організацій АТО-ООС нещодавно на фасаді Петракіївського навчально-виховного комплексу Хорольської райради відкрили меморіальну дошку борцеві за незалежність, а у районному комунальному краєзнавчому музеї створили тематичний куточок.

Меморіальна дошка на фасаді Петракіївської ЗОШ Хорольської райради Меморіальна дошка на фасаді Петракіївської ЗОШ Хорольської райради

На могилі у Рівному в 1930 році на кошти учнів місцевої української приватної гімназії встановили пам’ятник, який відреставрували 1992 року. У 2001 році на будівлі Рівненського військового шпиталю, де помер встановлено пам’ятну дошку. На честь уродженця Хорольського краю в межах декомунізації у 2015 році перейменовано вулиці у Києві, Вінниці, Дніпрі й Рівному та рідному Хоролі.

У Хорольскому краєзнавчому музеї створено тематичний куточок Василеві Тютюннику та іншим хорольчанам-діячам УНР У Хорольскому краєзнавчому музеї створено тематичний куточок Василеві Тютюннику та іншим хорольчанам-діячам УНР

Надія ТРЕБІНА, провідний бібліограф-краєзнавець Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник УІНП в Полтавській області

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

203

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему