Спілка України і Польщі проти Росії: до 100-річчя пакту полтавця Петлюри та Пілсудського

Непростий вибір Симона Петлюри

Армія УНР тоді захищала незалежність у вкрай складних обставинах: з грудня 1919 по травень 2020 року наше військо провело Перший зимовий похід. Це означало контроль з боку окупантів більшості територій УНР та перехід до партизанської боротьби із загарбниками — військовими формуваннями як червоної, так і білої Росії. Також ще з початку існування УНР та Польщі стосунки між молодими державами складалися непросто. Із листопада 1918 року тривала війна за Галичину між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) (після Акту Злуки 22 січня 1919 року — Західноукраїнська область у складі УНР), також на Холмщині, Підляшші, Берестейщині і Волині.

Тож, тодішня українська еліта мусила прийняти дуже непросте рішення. Мала обрати: на тривалий час зупинити визвольні змагання за незалежність або ж укласти договір із Польщею. Симон Петлюра обрав друге. «Симон Петлюра усвідомлював, що необхідно з кимось примиритися. Розуміючи, що з Польщею в України лише територіальний конфлікт, а з Росією — боротьба за саме існування української держави, головним ворогом України він вважав Росію. Єдиним союзником могла стати Польща. Та цього погляду не розділяла більшість українських еліт. Природно, що найбільше цьому противились галицькі українці, котрі не хотіли стати тією ціною, яку заплатить Україна за мир із Польщею», — наголошує у своїй статті на офіційному сайті радіо «Свобода» кандидат історичних наук Віталій Боримський. Історик стверджує, що Юзеф Пілсудський, який очолив Польщу у 1918 році, «вважав Росію головною загрозою та геополітичним конкурентом Варшави. На думку Пілсудського, тільки розбиття Росії за національними швами убезпечило б Польщу від російської загрози. Українському питанню тут відводилась головна роль. Політики та публіцисти, котрі були прихильниками цієї концепції, підкреслювали, що незалежна Україна взяла б на себе головний тягар протистояння російському імперіалізму. Появу незалежної України вони вважали пріоритетом польської східної політики і ця мета, на їхню думку, була варта певних поступок українцям».

Симон Петлюра

Українсько-польський договір

Перемовини стартували восени 1919 року. А взимку вони поглибилися настільки, що сторони вийшли на низку важливих ухвал. Приміром, у січні 1920 року змінився статус українських вояків в Польщі: з полонених на «військових осіб заприязненої держави». З них почали відновлювати українські дивізії. Найскладнішою проблемою українсько-польських переговорів, котра заважала порозумітися, була, ясна річ, територіальна. «За Польщею визнавалося право на західноукраїнські землі. Це була вимушена поступка з метою зберегти державність на решті території», — стверджує у інтернет-виданні «Історична правда» професор Владислав Верстюк. Договором створювались і деякі економічні преференції Польщі. 24 квітня як одну із ключових частин Договору було підписано військову конвенцію, котра регулювала військові аспекти співпраці. Підписання договору викликало в політикумі обох держав бурхливу реакцію. Ось як її описує кандидат історичних наук Віталій Боримський: «Польські націоналісти звинуватили Юзефа Пілсудського в тому, що він витягує каштани з вогню для ворожих Польщі українців. Михайло Грушевський закликав не визнавати владу Симона Петлюри, Володимир Винниченко заявив, що держава українців — це УРСР, а не УНР. Галицькі українці назвали договір «ножем в спину». Більшовицька ж пропаганда звинуватила Симона Петлюру в «черговій зраді», продажу українських селян польським поміщикам. Російська «біла» еміграція засудила договір із «сепаратистом» Петлюрою, вважаючи, що цей крок Польщі спрямований не проти більшовиків, а проти Росії як такої (зрештою небезпідставно, бо Юзеф Пілсудський теж так вважав)».

Визволення Києва від російсько-більшовицьких загарбників. Ворожий контрнаступ

Командувач 2-ї польської армії генерал Лістовський, головний отаман Петлюра та полковники українського війська Сальський і Марко Безручко під час війни із більшовицькою Росією. Бердичів, 1920 рік

25 квітня 1920 року почався українсько-польський наступ. Юзеф Пілсудський оприлюднив звернення до українського народу. Він сповіщав: польські війська допомагають визволити Україну від російських більшовиків і не затримаються надовго на українській території. Цей заклик надрукували й у інструкціях для військового командування. Союзницькі війська налічували від 60 до 90 тисяч солдатів і офіцерів, в тому числі українські дивізії — близько 10 тисяч, а в середині червня — вже близько 20 тисяч. З боку червоної Москви їм протистояли приблизно 85 тисяч солдатів і офіцерів. Допомогли наступу українські повстанці, на боротьбу з якими російсько-більшовицьке керівництво було змушене відволікти 3 дивізії.

Головний отаман Симон Петлюра (праворуч) та офіцери Армії УНР. На передньому плані полковник Марко Безручко (другий зліва). Київ, 1920 рік

Спершу події розгорталися дуже динамічно і вдало для союзників: 6 травня 1920 року українсько-польські війська визволили від російсько-більшовицьких загарбників столицю УНР — Київ, а 9 травня Хрещатиком пройшов парад українських та польських військ. У Києві паралельно запрацювали українська та польська адміністрації. Як згадував сучасник подій Давид Заславський, українська та польська громадськість Києва раділа визволенню від більшовиків: «На грудях у багатьох киян з’явились біло-червоні польські та синьо-жовті українські банти. Поляки та українці відчували себе іменинниками. Росіяни в значній мірі косилися з недовірою, переживали внутрішню образу навіть ті, хто був радий втечі радянської влади». З поведінки польської адміністрації Давид Заславський робив висновок, що поляки були абсолютно щиро зацікавлені в утворенні сильної української влади і робили все, щоб цьому сприяти як у практичній, так і в символічній площині. Російське ж населення Києва «сердилось нишком».

Українські і польські війська в Києві на Хрещатику після звільнення міста від більшовиків, 7 травня 1920 року

Втім, на початку червня більшовики почали контрнаступ і вже в середині серпня були біля Варшави. Хоча атака Червоної армії була успішно відбита, а польсько-українські війська активно переслідували ворога, Польща не прагнула продовжувати війну. 12 жовтня було підписано угоду про перемир’я, а 18 березня 1921 року — договір, за котрим закріпилась назва Ризького, від місця підписання. Делегація УНР не була допущена до переговорів, натомість з радянського боку, крім делегації РСФРР, була присутня делегація УРСР. У складі польської делегації домінували польські шовіністи, які вороже ставились до українських планів Юзефа Пілсудського і легко визнали повноваження УРСР, «забувши» про УНР.

«Українська кров військ отамана Симона Петлюри не була марною. Вона довела Польщі, Росії та світові, що Україна прагне жити, це — успіх навіки»

Українські війська, після спроби ведення самостійної війни, були змушені перейти на польську територію, де були інтерновані (близько 20 тисяч). Таким було формальне закінчення польсько-українських союзних відносин. Проте фактично польське керівництво продовжувало підтримувати український екзильний уряд, а українським інтернованим військовим Польща намагалася створити задовільні побутові умови. Польща приймала і багатьох українських повстанських отаманів, котрі, рятуючись, тікали від окупаційного російсько-комуністичного режиму. Польська підтримка української незалежності виявилася половинчастою та запізнілою через територіальні претензії. Вона була і непослідовною через несприйняття польським суспільством української політики Юзефа Пілсудського. Та попри це, варто визнати, що Польща виявилася єдиною державою, яка в 1920 році була зацікавлена в незалежній Україні і надала військову допомогу.

Юзеф Пілсудський

«З кінця 1920 року для Симона Петлюри розпочався останній, еміграційний період життя. Він був короткий, всього шість неповних років, але насичений організаційною та аналітичною роботою. Петлюра залишався послідовним і непримиренним опонентом більшовицького режиму: «В умовах нашого перебування за кордоном свій обов’язок в цій справі тоді виконаємо, коли допоможемо остаточній компромітації большевицьких експериментів в очах світу». Звичайно, більшовицька влада не могла пробачити Петлюрі подібного ходу думок. Він був для неї одним із найнебезпечніших ворогів. Особливо боялася Москва відновлення союзу «Пілсудський — Петлюра». Коли на початку травня 1926 р. Юзеф Пілсудський повернув собі владу в Польщі, відновлення союзних дій стало цілком ймовірним. Це, на наш погляд, стало причиною вбивства Симона Петлюри», — розповідає в інтернет-виданні «Історична правда» доктор історичних наук Владислав Верстюк. А співробітник Інституту національної пам’яті Польщі Мірослав Шуміло у інтерв’ю цьому ж інтернет-виданню підкреслює: «Як історик я вважаю, що без цієї боротьби, яку вів Петлюра, сьогодні могло б не бути Української держави. Попри те, що союз Пілсудського і Петлюри завершився поразкою, він відіграв позитивну роль». Науковець звернув увагу, що генерал польської армії Тадеуш Кутшеба у своїх спогадах про спільний похід на Київ написав: «Українська кров військ отамана Симона Петлюри не була марною. Вона довела Польщі, Росії та світові, що Україна прагне жити, це — успіх навіки». Шуміло зазначив, що цей польський генерал вже в 30-х роках минулого століття звернув увагу на те, про що сьогодні говорять українські історики: без цієї кількарічної боротьби за незалежність, без Української революції 1917-21 рр., імовірно, зараз не було б сучасної Української держави. На переконання пана Мірослава, утвердження УНР в 1920 році було б можливим, якби не військові помилки та брак часу на зміцнення української армії. Як зауважив Шуміло, польсько-більшовицьку війну 1920 року слід назвати польсько-українсько-більшовицькою: «Це справедливо, оскільки, по-перше, УНР була офіційним союзником Польщі, а по-друге, ця армія була єдиною сильною союзницькою формацією. Ця війна має називатися польсько-українсько-більшовицькою, оскільки наступ у квітні 1920 року було організовано для звільнення України. Це була війна за Україну і за Польщу, адже обидві держави в той момент воювали за свою незалежність».

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області