Розмір тексту

Полтавець, з давнього козацького роду

Василь Степанович Завойко Василь Степанович Завойко

До 210-ої річниці від дня народження військового діяча, адмірала, літератора Василя Степановича Завойка

Воздасться нам за вчинки і слова,
Які за нас до світу говорили.

О. Ткачук

Полтавщина здавна славиться багатьма родинами. Як свідчить «Енциклопедія історії України», рід Завойків вписав в літопис нашого краю не одну золоту сторінку. Одним із перших був Василь Завойко, який служив військовим товаришем у Переяславському полку (XVII ст.). Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.

Звернемось до автобіографії середульшого Степанового сина — Василя: «Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна... Я з малих літ знав, що таке нужда...».

Він виріс біля сивого Дніпра, але мріяв про далекі моря:

У Прохорівці — сни, мов ріки
напровесні: об груди б’ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. І великі
тумани в головах ростуть.

Семирічного хлопчика спочатку віддали на навчання до Макарівської монастирської семінарії, а далі — Чорноморські юнкерські класи. Після їх закінчення гардемарина Василя Завойка направили на бриг «Мінгрелія».

Кар’єра майбутнього адмірала могла закінчитися, ледве розпочавшись. Під час першого ж шторму Василько через хитавицю не зміг вийти на вахту. Коли про це дізнався капітан — наказав негайно вивести юного моряка нагору, прив’язати до щогли і тримати до тих пір, поки хлопець не дасть слово, що не боятиметься високих і грізних валів, які кидали бриг, як тріску.

«Я знемагав, блював кров’ю, тремтів від холоду. Не знаю, скільки часу минуло. Зрештою, зібравшись із силами, пропищав рідною мовою: «Ой лишенько, їсти хочу, розв’яжіть...». Та на цьому посвята у «морські вовки» не закінчилася. Василька нагодували і знову прив’язали в носовій частині корабля, де хвилі перекочувалися через палубу...

Згодом шістнадцятирічний мічман потрапив на Балтику. За проявлений героїзм у знаменитому чотиригодинному Наваринському морському бою (1827) Василь був нагороджений першим бойовим орденом святої Анни третього ступеня з бантом. У 1834-36 рр. на кораблі «Америка» — уже в чині лейтенанта — вперше здійснив навколосвітню подорож із заходом на Камчатку. Ще через рік, вдруге побував на Камчатці і Алясці.

1840 року Василь Степанович у Санкт-Петербурзі опублікував книгу у двох випусках «Враження моряка після двох навколосвітніх мандрівок», де у формі листів до брата розповів про ці подорожі та, як вперше побачив засніжені гори Камчатки, осяяні сонячним промінням. Мешканці півострова дуже зраділи мандрівникам, адже в цей край, забутий Богом і людьми, транспорти прибували раз на три роки.

На честь моряків камчадали (корінні жителі півострова) влаштували навіть бал. Лейтенант Завойко із захопленням розповідав, як на камчатському березі браві моряки танцювали французьку кадриль з місцевими панночками. Сувора природа краю зачарувала моряків: високі трави, кришталево-прозорі озера, гейзери...

І коли 1849 року капітанові першого рангу Завойку запропонували перейти на урядову службу на Камчатку, він радо погодився. Так, 39-річний полтавець став військовим губернатором землі на краю світу (така посада вводилась вперше) та командиром Петропавловського порту.

Разом з Василем Степановичем на Камчатку прибула і його молода дружина Юлія, високоосвічена баронеса із роду Врангелів. Далекий Схід став і тривалою весільною подорожжю, і запорукою того, що родову справу буде збережено. Народила Юлія одинадцятеро дітей (вижило — десятеро). Завойко дуже любив дружину і довіряв — навіть прапор, відбитий у бою, доручив зберігати саме їй, стоїчній і непереборній Юлії.

Сім'я Василя Завойка

Сімнадцять років перебувала родина Завойків на Далекому Сході, «добровільні вигнанці з освіченого кола» суспільства, як їх називали. Дружина пізніше згадувала: «Досі не можу збагнути, звідки в мене бралися сили витерпіти все це... Бог і ці маленькі діти, що плачуть, завжди підтримували мене». Василь Степанович надзвичайно пишався власними нащадками: «Бог нагородив мене щедро — маю красивих і розумних дітей» , — хвалився він.

Новий губернатор по-господарському взявся за облаштування Петропавловського порту. За його сприяння збудували велику пристань, а набережну закували у камінь. Звели численні склади, гостиний двір для заморських гостей, купців, китобоїв. На Паратунських гарячих джерелах збудували будівлі і відкрили курорт. Про кипучу діяльність практичного, мудрого, стійкого губернатора свідчили збудовані млин, пекарня, ливарний завод, цегельня, лікарня, магазини, пошта, молочна ферма на триста корів.

Василь Степанович зобов’язав кожну родину висаджувати овочі, які рятували б від важких недуг. Багато хто скептично поставився до задуму полтавського «хлібороба», не вірив в успіх справи. Адже споконвіку Камчатка була краєм риби і хутряного звіра, мала грунти непридатні для землеробства. Але невгамовний Завойко восени 1851 року влаштував виставку сільськогосподарської продукції.

Перші премії (по п’ять рублів — на той час чималі гроші) одержали ті господарі, які виростили семифунтові ріпу і капусту, чотирифунтову моркву і картоплину вагою у фунт... Відтоді Василь Степанович подібні ярмарки проводив щороку. Чимало задумів було у нашого земляка (йшлося про заселення Камчатки селянами з малоросійських областей) та завадили бойові дії.

Василь Завойко командував Петропавловською обороною

Навесні 1854 року малочисельний гарнізон Петропавловська-Камчатського під командуванням військового губернатора Завойка відстояв місто і порт від навали англо-французького десанту та бомбардування ескадри загарбників. Увесь світ пишався героїчною обороною захисників Камчатки, які до того ж захопили у бою англійський прапор. Навіть французький адмірал, вражений мужністю оборонців, згодом написав, що не чекав зустріти в такому нікчемному поселенні такого відважного супротивника. Мовляв, хотів би потиснути руку звитяжцеві.

Один із зарубіжних дослідників Альфред де Віньї відзначав: «Він явив мені взірець того, яким повинен бути розумний воєначальник, котрий переймається військовим мистецтвом не заради честолюбства, а лиш із любові до майстерності».

Василь Степанович одержав два ордени за хоробрість — Святого Станіслава та Святого Георгія першого ступеня. А ще герою вручили орден Святого Володимира і надали в безоплатну оренду (на тридцять сім років) п’ять тисяч десятин української землі. 1856 року Василь Степанович повертається до Санкт-Петербургу на флотську військово-морську службу. Перебуваючи в столиці, опрацював свої записи і опублікував багато статей в «Замітках гідрографічного департаменту», «Морському збірнику», інших виданнях.

Дружина Юлія, маючи дар цікавого белетриста, теж написала і видала 1876 року «Спогади про Камчатку й Амур».

З 1857 року Василь Степанович був призначений членом морського генерал-аудиторіата (тобто вищого військово-морського суду). З 1 січня 1874 року Василь Завойко — повний адмірал. Вийшовши у відставку, він повернувся в Україну. Прослуживши п’ ятдесят років на флоті, Василь Степанович залишився вірним своєму козацькому прізвищу Завойко, не став Завойковим.

В селі Велика Мечетня Миколаївської губернії він спорудив будинок на одинадцять кімнат та вікон у вигляді корабля з гвинтовими сходами-трапами, вікнами-ілюмінаторами, флюгером-вітрильником на вершечку даху. Це була його данина морю.

Власним коштом збудував млин, двоповерхову школу. Тримав коней.

Василь Степанович сам копав ями і саджав улюблені яблуні, плекав свій сад, сповідуючи народну мудрість «ліпше своєї землі крупочок, ніж чужої горбочок».

У своєму обійсті подружжя Завойків доживали віку і були поховані у Великій Мечетні. У селі зведений пам’ятник адміралові роботи київського скульптора В. Лучака.

У рідній Прохорівці (тепер — Черкаська область) синові Дніпра, Герою Камчатки і Амуру 15 липня 2012 року встановлена велична пам’ятна стела.

Ім’ям адмірала-полтавця названа одна з найгарніших бухт, мис, острів, скелястий півострів Авачинської губи, на Сахаліні — гора, селище на Камчатці, у Петропавловську — вулиця.

Нащадки Василя Завойка проживають у США, Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Краснодарі.

Книга «Факторія Завойка: портрет з історії» (Олександр Климчук)

2013 року у видавництві «Український письменник» вийшла книга Олександра Климчука «Факторія Завойка: портрет з історії», удостоєна того ж року Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка. В ній підкреслюється велика звитяга нашого земляка зі славного козацького роду.

Надія ТРЕБІНА, провідний бібліограф сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені О. Гончара

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

151

Полтавщина:

Запропонувати тему