Розмір тексту

Співець латини й України: до 130-річчя від дня народження Миколи Зерова

Родина Зерових. 1918 рік Родина Зерових. 1918 рік

У 1925 році в Україні з подачі Миколи Хвильового розгорілася палка полеміка, якою бути новітній українській літературі? Що має бути головним для письменника: пролетарське чи «від плуга і землі» походження, бажання писати чи все ж таки передусім освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, відчувати його, передавати сенси? 

Своє питання Хвильовий озвучив просто: що більше потрібно українській літературі: Зеров чи Гаркун-Задунайський (останній — персонаж оповідання Володимира Винниченка, уособлення провінційної обмеженості і шароварництва). Розвиваючи тему, Хвильовий пішов іще далі, намагаючись довести, що українська література може і має розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу. До дискусії підключився і сам Зеров, який кинув клич Ad Fontes («До джерел»), стимулюючи літераторів до глибокого вивчення власних і світових культурних традицій. Все це так і лишилося б інтелектуальною літературною дискусією, якби у 1926 році на неї не звернув увагу сам диктатор Сталін. Ідеї якогось окремішнього, відмінного від російського, шляху української культури і нації загалом видалися для нього загрозливими, а всі апологети курсу «на Європу», «Геть від Москви» були взяті на олівець. У 1928-му літературна дискусія була згорнута. У 1930-му відбувається показовий суд над українськими інтелектуалами у справі СВУ. У 1933-му пострілом у скроню поставив крапку у своєму житті і творчості комуніст Микола Хвильовий. Через чотири роки таку саму крапку в урочищі Сандармох капітан держбезпеки Матвєєв поставить і в житті Миколи Зерова та десятків інших представників української наукової і культурної еліти, які мріяли про європейський шлях України — Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Володимира Чехівського, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького...Микола Зеров, як і інші інтелектуали, для радянської влади посередностей становив небезпеку уже самим фактом свого існування. Хоча все життя його цікавили лише дві речі: антична культура і українська література.

Микола Зеров. Київ. 1915 рік. Микола Зеров. Київ. 1915 рік.

Зіньківський «бібліофаг»

Народився майбутній лідер неокласиків 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині, старшим серед одинадцяти дітей вчителя місцевої двокласної школи. До повноліття дожили тільки семеро, але троє з них стали відомими діячами: Дмитро Зеров — ботаніком, академіком АН УРСР (про роботу з ним згадував відомий дисидент Євген Сверстюк). Микола і його молодший брат Михайло — поетами і перекладачами (останній відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест).

Любов’ю до науки, до отого Ad Fontes, Зерови завдячують педагогічному таланту батька. Костянтин Іраклійович Зеров був «из крестьянского звания», родом із Брянщини, однак закінчив Глухівський учительський інститут, викладав історію та географію у Зіньківській жіночій гімназії, згодом — був призначений інспектором народних шкіл. Саме він першим прищепив Миколі інтерес до античних мов і літератур, а ще — до географії та астрономії. І до літератури, оскільки сам писав «Рассказы для детей», які потім читав у родинному колі.

Цікаво, що сам батько як росіянин і чиновник Російської імперії розмовляв у родині російською і того ж вимагав від своїх дітей. Українську ж хвилю в родині підтримувала мама, Марія Яківна. «Мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», — писав пізніше Зеров в автобіографії. Мама знала багато народних пісень, як козацьких, так і весільних, жартівливих, у розмовах із прислугою та місцевими селянами завжди переходила на «народну». А ще, за зізнанням самого Зерова, своєю «національною свідомістю» в дитинстві він зобов’язаний впливу зіньківського знайомого родини Андрія Лещенка та рідного дядька Петра Яреська.

Читати Микола навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе — «бібліофагом», пожирачем книг. У двокласній Зіньківській школі, куди його прийняли у 1898-му, його однокласником був іще один майбутній класик української літератури, Павло Губенко (Остапом Вишнею він стане у 20-х роках наступного століття). Після Зінькова було три роки навчання в Охтирській гімназії, але в 1903 році Костянтина Іраклійовича призначають інспектором Переяславського міського училища і Микола переїжджає до Києва.

Від «абсолютной беспринципности» до «глибоко свідомого українця»

Ще цікавішим було оточення Миколи Зерова в Першій Київській гімназії, куди його зарахували в жовтні 1903 року. Серед його однокласників виявилися два майбутні члени Центральної Ради — Олександр Шульгін та Олексій Гольденвейзер. У цій же гімназії вчився колега Зерова по гуртку неокласиків Освальд Бургардт (відомий під псевдо Юрій Клен), Михайло Булгаков. А ще у гімназії Зеров зустрів учителя латини та давніх мов Станіслава Трабшу та викладача історії Миколу Лятошинського (батька композитора Бориса Лятошинського), які зачарували його своїми предметами і багато в чому вплинули на предмет його наукового зацікавлення.

Микола Зеров із сестрою Валерією. Кролевець, 1917 рік. Фото: uk.wikipedia.org Микола Зеров із сестрою Валерією. Кролевець, 1917 рік. Фото: uk.wikipedia.org

І все ж у гімназії Микола Зеров складав враження «речі в собі». На відміну від соціально активного Шульгіна, він навіть у бурхливі 1905-1907 роки здавався «байдужою до громадських справ молодою людиною» — таку характеристику Зерову дасть сам Шульгін. На випуску в 1908-му Зеров подарує Шульгіну своє фото із жартівливим написом «Борцу и оратору от абсолютной беспринципности». При тому, що зовсім пасивним він не був — у восьмому класі разом з однокласниками взявся видавати рукописний журнал «Скучающий осьмокласник», у якому публікувалися сатиричні пародії та епіграми на вчителів. Схоже, вони були дуже дошкульними, оскільки, попри блискучі знання Зерова, грамоти він так і не отримав — «зрізали» на математиці.

Україна по-справжньому захопила Зерова на межі 1910-х, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського Університету імені Святого Володимира. Він відвідує засідання Українського клубу «Родина», які організовують члени «Старої громади» — передусім Микола Лисенко, Косачі, Старицькі. У 1910-му саме Зеров «за дорученням студентства» читає прощальне слово над могилою Бориса Грінченка — цей виступ Сергій Єфремов включить до збірника «Над могилою Б.Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті». Пише жартівливу повість «Запорожці ХХ століття» (на жаль рукопис не зберігся — він зберігався у Кролевці в столі університетського друга Зерова Петра Горецького, але в грудні 1918 року цей стіл «було реквізовано для якоїсь установи» і він безслідно зник). Темою курсової роботи обирає «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка». «Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що «принципи» свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем», — писав Олександр Шульгін про зустріч із Зеровим у 1910 році.

Війна, антична поезія й неокласична Баришівка

Революційна хвиля 1917-го застала Миколу Зерова викладачем історії у Златопільській чоловічій та жіночій гімназіях. Саме в такому статусі він бере участь в Українському педагогічному з’їзді, який відбувся в Києві на початку квітня 1917-го, і навіть стає одним із його секретарів. Із вересня 1917-го він уже призначений викладачем латини у щойно відкритій 2-й державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Серед його учнів — майбутні крутяни Ігор Лоський, Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич та інші.

Самого Зерова революційні зміни 1917-1921 років захопили мало. Його кредо — попри всі політичні пертурбації та загальне божевілля творити вічні, украй важливі для національної перспективи, цінності. Його українство було не стільки бойовим, скільки «просвітницьким» — він до останнього тримається за науку, скурпульозно веде діловодство в гімназії як секретар педагогічної ради. Хоча в липні 1919-го більшовики його ледь не мобілізували до війська, але гімназії вдалося його відстояти. Крім гімназії він викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгар», займається перекладами та літературознавчими розвідками, готує до друку «Антологію римської поезії» та збірник «Нова українська поезія», що побачили світ у 1920 році і стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. В оформленні збірок допомагає Георгій Нарбут, навколо якого на той час сформувався елітарний гурток діячів української культури, в якому обговорювалися шляхи розвитку української літератури, малярства, графіки. Активним учасником цих зібрань був і Микола Зеров.

У 1920-му стається іще одна важлива подія в житті Миколи Зерова — він наважується попросити руки однієї з трьох доньок професора Федора Лободи, Софії, з якою був знайомий ще з 1912-го року. Їхнє спілкування обірвала Перша світова війна, коли учорашня курсистка Софія Лобода пішла на фронт «за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи». Спілкування із Зеровим відновилося в 1918-му. У Софії, правда, була своя пасія, Сергій Назимов, який у 1919-му пішов воювати з армією Денікіна. Однак її подруга, Ксенія Різниченко, резонно зазначила, що «Сергій — це чоловік для вітальні, а тепер не такі часи: віталень у нас більше не буде».

Група неокласиків у Баришівці. Стоять:  Віктор Петров-Домонтович, Микола Зеров. Сидять: Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський. Фото: uain.press Група неокласиків у Баришівці. Стоять: Віктор Петров-Домонтович, Микола Зеров. Сидять: Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський. Фото: uain.press

Із охопленого голодом та розрухою Києва подружжя їде до Баришівки — туди Зерова запрошує його гімназійний товариш Освальд Бургардт. Тут за викладацьку роботу в Баришівській соціально-економічній школі платили продуктовим пайком, що в ті часи було за розкіш. Крім Зерова і Бургардта у Баришівці працює Павло Филипович, часто навідуються Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Саме в Баришівці формується те коло, яке буле назване неокласиками. Їх об’єднувала любов до культури і до античної класики зокрема. Оскільки книгодрукування у цей час було в занепаді, неокласики свої твори часто оформляли у вигляді рукописних збірок — за влучним висловом самого Миколи Зерова «гутенбержили».

«Микола Золотоуст» — кумир столичного студентства

З осені 1923 року Зерови повертаються до Києва — Микола Костьович отримує посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (тодішня назва Київського університету ім. Шевченка). Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі, інших закладах Про лекції Зерова серед студентів ходять легенди. «В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М.Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривалися» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі», — згадував один із очевидців. «Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію — «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої», — писала дружина Зерова Софія Федорівна.

Микола Зеров із дружиною Софією. Фото: litakcent.com Микола Зеров із дружиною Софією. Фото: litakcent.com

Це був золотий час Миколи Зерова. Він викладає, пише, перекладає, бере участь в літературних диспутах, публікує глибокі розвідки про сучасну літературу. Тоді ж на повен голос заявляють про себе неокласики. Народжується син Костянтин-Котик, який наповнює життя Зерова новим сенсом.

У грудні 1923 року Зеров знайомиться з Миколою Хвильовим, який приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Обоє тяжіють до інтелектуалізму, до модерних європейських тенденцій, обоє мріють бачити українську літературу в загальноєвропейському (а то й — загальносвітовому) контексті. За два роки Зеров підтримає позицію Хвильового в рамках літературної дискусії. Він декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі. «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе», — писав Зеров.

Зустріч українських митців із Миколою Хвильовим (у центрі). Київ. 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org Зустріч українських митців із Миколою Хвильовим (у центрі). Київ. 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалася як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, а глибокі академічні знання і проєвропейський вектор розвитку української культури — як «буржуазний націоналізм». Після закулісного втручання в дискусію Сталіна над головою Зерова починають згущуватися хмари.

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав старт кампанії засудження неокласиків, звинувативши їх в «антипролетарських настроях». Для Зерова ця постанова фактично означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова, залишаючи (і то не надовго) лише один напрямок —- історико-літературні студії.

Справа СВУ і наступ на культуру

Переламним для української культури став 1930-й рік, коли відбувся інспірований «червоними жандарями» (вислів Сергія Єфремова) показовий суд по справі «Спілки визволення України». По цій справі пройшло майже півтисячі представників української інтелігенції (із них більше половини було засуджено до таборів чи вислано за межі України, а 15 пізніше було розстріляно). «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо — розстріляємо» — не приховував своїх намірів слідчий у справі Соломон Брук.

45 обвинувачених, які опинилися на судовій лаві під час процесу в Харківському драматичному театрі — верхівка української інтелігенції: вчені, письменники, культурні діячі, священики УАПЦ, викладачі вузів і шкіл, студенти. ГПУ пред’явило їм обвинувачення у підготовці до повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. Очільником СВУ «жандарі» призначили колишнього члена Центральної Ради, віце-президета Всеукраїнської академії наук, літературозавця Сергія Єфремова.

Микола Зеров виступав на цьому процесі як свідок. Він ішов на процес із впевненістю, що це все абсурд і йому вдасться легко це довести. Однак судді втягли його в літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Зеров сперечався щодо методології, і на запитання судді «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?» спантеличений Микола Костьович відповів: «Я з ними не погоджуюся». «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», — поставив крапку в дискусії суддя.

Справа СВУ була пробним каменем. Репресії лише набирають обертів. 19 березня 1931 року заарештовують Максима Рильського, який після піврічних допитів розкаюється у тому, що робив і що не робив. 13 травня 1933 року пускає кулю в скроню Микола Хвильовий. У 1934-му у звинуваченні у причетності до вбивства Сергія Кірова приговорюють до розстрілу Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського...

Стискався зашморг і навколо Миколи Зерова На початку 1934-го у журналі «За марксо-ленінську критику» з’являється стаття одного з улюблених учнів Зерова Петра Колесника «Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени» (натяк на першу збірку віршів Миколи Зерова «Камена», що побачила світ 1924 року). Зеров узагалі замовкає, але від нього тепер вимагають не мовчання, а покаяння. Зеров же просто не розуміє, в чому його вина і в чому він має каятися.

Родина Зерових, Київ, серпень 1934 року. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло. Фото: uk.wikipedia.org Родина Зерових, Київ, серпень 1934 року. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло. Фото: uk.wikipedia.org

Можна лише уявити, що відчував Микола Зеров — учений енциклопедичних знань, широкої ерудиції, із тонким аналітичним розумом, якого ще донедавна зустрічали аплодисментами на кожній сцені і кафедрі і який був для багатьох беззаперечним авторитетом, дивлячись, як руйнується його світ — світ, який він знав і любив, у який вірив і на який спирався. До всього додається особиста драма — у Софії Федорівни зав’язується роман із його близьким другом Віктором Петровим (Домонтовичем). Але й це ще не фінал — 1 вересня Миколу Зерова звільняють із викладацької роботи в університеті, а через два місяці йому забороняють займатися й науковою працею.

Останньою крапкою в шерегу випробувань 1934-го року для Зерова стала несподівана смерть від скарлатини єдиного сина і єдиної надії письменника, десятирічного Костика-Котика. На його похоронах був лише сам Зеров, двоє колег з університету та двоє його студентів — Софія Федорівна у важкому стані лишалася в лікарні. Над могилою сина Зеров раптом виголосив довгу промову латиною, цитуючи античних авторів. На здивовані погляди присутніх він згодом відповів: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?». Як у воду дивився.

«Терористична група Миколи Зерова»

Становище Зерова в Києві — без роботи і без засобів для існування — стає нестерпним. Як за останню соломинку, він хапається за Москву — там був значно менший тиск і більша свобода творчості. Туди свого часу втік Довженко, там спробував знайти себе Лесь Курбас.

У Москві Микола Зеров прожив півроку. Спробував прилаштуватися в кіноуправлінні, потім перебрався в Підмосков’я, в Пушкіно, де взявся за переклад російською «Поетичного мистецтва» Горація для видавництва «Академія». Тут, у Пушкіно, його і заарештували 27 квітня 1935 року.

Підставою для обшуку стало вибите із бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнання, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні», де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази» — книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».

Постанова про арешт Миколи Зерова. Фото: tsn.ua Постанова про арешт Миколи Зерова. Фото: tsn.ua

«Слідство» тривало майже рік. Практично щодня Зерова викликали на допит. НКВД звинуватили письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував. Але з ним гралися, як кіт із мишкою, професійні психологи-маніпулятори. Остаточно виснажений морально письменник під кінець був готовий на все, аби це закінчилося. Іншим він теж радив, що «нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют».

В обвинувачувальному висновку значилося (правопис збережено):

«ЗЕРОВ Николай Константинович, 1890 г. рождения, уроженец м. Зиньково, Харьковской области, украинец, беспартийный, с высшим образованием, профессор-литературовед, не судим, снят с работы в ВУЗе за националистическую деятельность, — обвиняется в том, что:

а) Входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения Советской власти на Украине и создание буржуазной независимой украинской республики.

б) На протяжении ряда лет активно проводил работу по воспитанию и подготовке контрреволюционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР.

в) Свою работу проводил под лозунгами и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористических актов над руководителями Коммунистической партии и Соввласти.

При обыске у обв. Зерова изъята книга «Политика» с автографом расстрелянного террориста КОСЫНКО, «Черна рада» КУЛИША и другая националистическая литература. Изъято также письмо высланного за к/р деятельность ЧАПЛЕНКО, свидетельствующее о связи с репрессированным к/р элементом».

«Групу Зерова» в кінцевому варіанті слідча група визначила в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зеров, Филипович та Лебідь отримали 10 років таборів із конфіскацією майна, Вороний — вісім років, Митькевич та Пилипенко — по сім. До реабілітації дожив лише Митькевич.

Фатальний Сандармох

Остання сторінка драми життя Миколи Зерова писалася на теренах сумнозвісного СЛОНа — Соловецкого лагеря особого назначения, куди він прибув у червні 1936 року. За станом здоров’я Зеров не міг працювати на лісоповалі та інших важких роботах, тому йому доручили прибирання кімнат господарської служби. Це, крім усього, давало достатньо багато вільного часу, який Зеров використовував по-своєму: закрившись в кімнатці сторожа, він перекладав українською Вергілієву «Енеїду». Цю роботу він почав ще під час слідства в Києві і дуже сподівався, що його рукописи будуть передані дружині, Софії Федорівні. Із листів, які збереглися, відомо, що він закінчив цю роботу. Однак сліди цього безцінного рукопису досі не знайдені.

А тим часом, наближалася 20-та річниця більшовицької революції. З цієї нагоди було прийнято рішення провести «чистку» суспільства від елементів, «непридатних для будівництва комунізму». 9 жовтня 1937 року справа Зерова, як і багатьох інших, була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.

3 листопада 1937 року Миколу Зерова та ще 133-х «украинских буржуазных националистов» повантажили на вантажівки і повезли в урочище Сандармох, де на них уже чекав капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв. Усього ж за чотири дні свою смерть в Сандармосі від його руки знайшли 1111 в’язнів Соловецького етапу. Можна лише гадати, якою була б Україна, якби всі вони продовжували працювати на благо її культурного та історичного розвитку.

Акція-реквієм «Читання імен. Сандармох» проходять в різних містах. Львів. 2019 рік. Фото: radiosvoboda.org Акція-реквієм «Читання імен. Сандармох» проходять в різних містах. Львів. 2019 рік. Фото: radiosvoboda.org

Довгий час Сандармох, як і київська Биківня та десятки інших місць масових розстрілів «ворогів народу» була таємницею за сімома печатками. 23 січня 1957 року в Ленінградському РАГСІ в книзі актів громадського стану з’являється запис: «Зеров Николай Константинович умер 13 октября 1941 года, возраст 51 год. Причина смерти: паралич сердечно-сосудистой системы». Спроби Софії Федорівни дізнатися правду і знайти могилу чоловіка були безрезультатними.

Миколу Зерова було реабілітовано у 1958 році. Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року були скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». У приписці значилося: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». За «перевищення службових повноважень» 1939 року до 10 років таборів був засуджений і капітан Матвєєв (що не завадило йому дожити до 1971 року на пенсії шанованим ветераном).

У Сандармосі щороку проводяться акції пам’яті за тисячами жертв радянського свавілля, жертвою якого став і Микола Зеров. У Києві є його символічна могила, де захована земля із Сандармоху — на Лук’янівському кладовищі (ділянка 12), поряд з могилою його сина Котика.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО, співробітниця Українського інституту національної пам’яті.

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

127

Полтавщина:

Запропонувати тему