Ігор Процик: «Ліквідація для мене — не героїзм. Просто робили свою роботу та й все»
26 квітня Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську катастрофу (ООН). Це одна з найбільших катастроф після атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі в 1945-му. Багато людей пройшли через горнило радіації. Серед них і нинішній Щербанівський сільський голова Ігор Процик.
— Ігоре Степановиче, як Ви опинилися у зоні ліквідації аварії?
— Я з самого початку був впевнений, що буду там. Бо в мене така спеціальність. А кожна людина повинна займатися тим, що вона робить фахово. Зателефонували з військоммату, пройшов медогляд і поїхав у зону. Звичайно, був і страх — куди без нього. Але була й чітка впевненість, що це потрібно зробити.
Я не можу сказати: «Та, що його там було ліквідовувати». Нам, молодим військовим, іноді було особливо важко. Але ми виконували свою роботу.
— У якому званні Ви приїхали в Чорнобиль після аварії, скільки часу там провели?
— Я був там з 4 серпня по 26 жовтня 1986 року. Був командиром взводу хімбату, звичайним лейтенантом. Мав 25 солдатів у підпорядкуванні. Це так звані партизани, прийшли туди як військовозобов’язані. Відверто скажу, багато людей відкуповувалися, мало хто хотів їхати у зону аварії на ЧАЕС. Але хтось мав же тут бути і працювати.
— Які завдання виконував Ваш батальйон?
— Ми — прифронтова відновлювальна база. Наше найголовніше завдання — ремонт спецтехніки. Вона вже не могли виїздити зі станції. Бо була надзвичайно заражена радіацією, а використовувати її потрібно. Тому приїздили прямо на місце й проводили роботи.
Як це відбувалося? Надходила команда: «Потрібно терміново відремонтувати» — і наші хлопці лагодили. Бо солдату треба сісти в машину, завести її і поїхати. От ми й мали робити все, щоб вона поїхала й усе нормально працювало. Ніхто не буде перевіряти по 10 разів: лагодили її, чи ні.
— Скільки людей зазвичай виїздило на завдання?
— Як правило? Виїздило 4–5 чоловік на чолі з командиром. Ми — прості солдати, і найголовніше для нас було виконувати накази. І робити це якісно. Мені було важливо частіше змінювати людей. Щоб людина не кожного дня туди їздила, а раз на 3–4 дні. Щоб ви розуміли, опромінення у мене самого у вересні було вже 20 рентген! І тоді мене замінили.
— Це справжній героїзм...
— Та який там героїзм? Робиш свою роботу та й все. Увечері зі станції приїздиш трупом. Зайшов у намет, чоботи зняв і все. Але це реальне життя. Що на війні, що тут — доброго нічого немає. Але є одне правило: якщо ти працюєш, тоді й успішно аварія ліквідовується, труднощі вирішуються. Не вмієш робити — нічого й братися. А якщо вже тут — то роби якісно.
— Там були ще люди, окрім ліквідаторів?
— Тільки ми: стомлені, засмаглі від радіації військові. Є альфа, бета і гамма випромінювання. Це коротко-, середньо і довгоживучі. Кожне має різне проникнення. А там вони усі разом. Тому обличчя в нас були багряно-червоними. Якщо постояти під лампочкою день-два без перерви — можна зрозуміти, що це таке. А ще там постійно у повітрі був запах йоду. Приїздиш зі станції і по запаху відчуваєш, що стався викид. А потім підіймаєш голову: на вулиці туман, сонця взагалі немає. І так кожні 18 годин.
— А як виглядала Прип’ять? Ви часто там бували?
— Хочеш — не хочеш, а потрібно було перевіряти спецтехніку і заїздити для цього у місто Прип’ять. Воно ж знаходиться поряд зі станцією. Чи страшно там? Страшно. Місто пусте: на вулицях розкидані речі, ляльки, дитячі візочки. Їдеш вулицею: вона широка, красива — а навколо ні душі. А буває, піднімеш голову, а там у вікні кимось забутий одяг сушиться. Або вітер простирадло колихає...
— Тобто в місті взагалі життя зникло?
— Звір іде туди, де йому комфортно. Тому жодна собака не пробігала у Прип’яті. А от рослини — так. Прямо крізь асфальт пробивалися дерева. А одного разу, на перше вересня, пам’ятаю, поїхали у Прип’ять і знайшли клумбу. Дуже красива і на ній прекрасні троянди ростуть. Я не втримався, зрізав одну і приніс у батальйон. Говорю: «Пацани, перше вересня, діти йдуть до школи, квіти вчителям несуть, з Прип’яті привіз і вам троянди».
Ігор Процик та Ігор Карімов поклали квіти на честь ліквідаторів
У Щербанівській громаді щорічно вшановують пам'ять ліквідаторів, цьогоріч вони зустрінуться після карантину
— Зараз Ви — член союзу Чорнобильців?
— Так. Ми створили союз Чорнобильців у 1989 році, щоб допомагати один одному. У багатьох були проблеми зі здоров’ям, соціальні, побутові. Але найголовніше — ми надаємо психологічну підтримку ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Бо коли повертаєшся звідти, зовсім по-іншому дивишся на світ. Ми і зараз спілкуємося, бо це вже більше, ніж дружба, це справжнє братство.
Я дякую всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які на даний момент живі. Бажаю їм здоров’я. І Царство Небесне тим, хто віддав своє життя в ранньому віці через цю катастрофу.
— Чи відчуваєте Ви, що аварія позаду?
— На зміну прийшла нова небезпека. Якщо раніше з невидимим ворогом боролися ліквідатори, то зараз з ним, в обличчі коронавірусу боряться лікарі.
Ігор Процик закликає всіх чорнобильців допомогати лікарям, як вони допомагали їм після аварії
Після аварії нам допомагали лікарі, тепер наша черга допомогти їм. Тому я хочу звернутися до всіх чорнобильців, якщо у вас є знайомі лікарі, будь-ласка, підтримайте їх у сьогоднішній боротьбі.
