Розмір тексту

Ігор Процик: «Ліквідація для мене — не героїзм. Просто робили свою роботу та й все»

День вшанування пам'яті ліквідаторів — один з найважливіших днів для Ігоря Процика День вшанування пам'яті ліквідаторів — один з найважливіших днів для Ігоря Процика

26 квітня Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську катастрофу (ООН). Це одна з найбільших катастроф після атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі в 1945-му. Багато людей пройшли через горнило радіації. Серед них і нинішній Щербанівський сільський голова Ігор Процик.

— Ігоре Степановиче, як Ви опинилися у зоні ліквідації аварії?

— Я з самого початку був впевнений, що буду там. Бо в мене така спеціальність. А кожна людина повинна займатися тим, що вона робить фахово. Зателефонували з військоммату, пройшов медогляд і поїхав у зону. Звичайно, був і страх — куди без нього. Але була й чітка впевненість, що це потрібно зробити.

Я не можу сказати: «Та, що його там було ліквідовувати». Нам, молодим військовим, іноді було особливо важко. Але ми виконували свою роботу.

— У якому званні Ви приїхали в Чорнобиль після аварії, скільки часу там провели?

— Я був там з 4 серпня по 26 жовтня 1986 року. Був командиром взводу хімбату, звичайним лейтенантом. Мав 25 солдатів у підпорядкуванні. Це так звані партизани, прийшли туди як військовозобов’язані. Відверто скажу, багато людей відкуповувалися, мало хто хотів їхати у зону аварії на ЧАЕС. Але хтось мав же тут бути і працювати.

— Які завдання виконував Ваш батальйон?

— Ми — прифронтова відновлювальна база. Наше найголовніше завдання — ремонт спецтехніки. Вона вже не могли виїздити зі станції. Бо була надзвичайно заражена радіацією, а використовувати її потрібно. Тому приїздили прямо на місце й проводили роботи.

Як це відбувалося? Надходила команда: «Потрібно терміново відремонтувати» — і наші хлопці лагодили. Бо солдату треба сісти в машину, завести її і поїхати. От ми й мали робити все, щоб вона поїхала й усе нормально працювало. Ніхто не буде перевіряти по 10 разів: лагодили її, чи ні.

— Скільки людей зазвичай виїздило на завдання?

— Як правило? Виїздило 4–5 чоловік на чолі з командиром. Ми — прості солдати, і найголовніше для нас було виконувати накази. І робити це якісно. Мені було важливо частіше змінювати людей. Щоб людина не кожного дня туди їздила, а раз на 3–4 дні. Щоб ви розуміли, опромінення у мене самого у вересні було вже 20 рентген! І тоді мене замінили.

— Це справжній героїзм...

— Та який там героїзм? Робиш свою роботу та й все. Увечері зі станції приїздиш трупом. Зайшов у намет, чоботи зняв і все. Але це реальне життя. Що на війні, що тут — доброго нічого немає. Але є одне правило: якщо ти працюєш, тоді й успішно аварія ліквідовується, труднощі вирішуються. Не вмієш робити — нічого й братися. А якщо вже тут — то роби якісно.

— Там були ще люди, окрім ліквідаторів?

— Тільки ми: стомлені, засмаглі від радіації військові. Є альфа, бета і гамма випромінювання. Це коротко-, середньо і довгоживучі. Кожне має різне проникнення. А там вони усі разом. Тому обличчя в нас були багряно-червоними. Якщо постояти під лампочкою день-два без перерви — можна зрозуміти, що це таке. А ще там постійно у повітрі був запах йоду. Приїздиш зі станції і по запаху відчуваєш, що стався викид. А потім підіймаєш голову: на вулиці туман, сонця взагалі немає. І так кожні 18 годин.

— А як виглядала Прип’ять? Ви часто там бували?

— Хочеш — не хочеш, а потрібно було перевіряти спецтехніку і заїздити для цього у місто Прип’ять. Воно ж знаходиться поряд зі станцією. Чи страшно там? Страшно. Місто пусте: на вулицях розкидані речі, ляльки, дитячі візочки. Їдеш вулицею: вона широка, красива — а навколо ні душі. А буває, піднімеш голову, а там у вікні кимось забутий одяг сушиться. Або вітер простирадло колихає...

— Тобто в місті взагалі життя зникло?

— Звір іде туди, де йому комфортно. Тому жодна собака не пробігала у Прип’яті. А от рослини — так. Прямо крізь асфальт пробивалися дерева. А одного разу, на перше вересня, пам’ятаю, поїхали у Прип’ять і знайшли клумбу. Дуже красива і на ній прекрасні троянди ростуть. Я не втримався, зрізав одну і приніс у батальйон. Говорю: «Пацани, перше вересня, діти йдуть до школи, квіти вчителям несуть, з Прип’яті привіз і вам троянди».

Ігор Процик та Ігор Карімов поклали квіти на честь ліквідаторів

У Щербанівській громаді щорічно вшановують пам'ять ліквідаторів, цьогоріч вони зустрінуться після карантину У Щербанівській громаді щорічно вшановують пам'ять ліквідаторів, цьогоріч вони зустрінуться після карантину

— Зараз Ви — член союзу Чорнобильців?

— Так. Ми створили союз Чорнобильців у 1989 році, щоб допомагати один одному. У багатьох були проблеми зі здоров’ям, соціальні, побутові. Але найголовніше — ми надаємо психологічну підтримку ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Бо коли повертаєшся звідти, зовсім по-іншому дивишся на світ. Ми і зараз спілкуємося, бо це вже більше, ніж дружба, це справжнє братство.

Я дякую всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які на даний момент живі. Бажаю їм здоров’я. І Царство Небесне тим, хто віддав своє життя в ранньому віці через цю катастрофу.

— Чи відчуваєте Ви, що аварія позаду?

— На зміну прийшла нова небезпека. Якщо раніше з невидимим ворогом боролися ліквідатори, то зараз з ним, в обличчі коронавірусу боряться лікарі.

Ігор Процик закликає всіх чорнобильців допомогати лікарям, як вони допомагали їм після аварії Ігор Процик закликає всіх чорнобильців допомогати лікарям, як вони допомагали їм після аварії

Після аварії нам допомагали лікарі, тепер наша черга допомогти їм. Тому я хочу звернутися до всіх чорнобильців, якщо у вас є знайомі лікарі, будь-ласка, підтримайте їх у сьогоднішній боротьбі.

Пресслужба Щербанівської ОТГ

Партнерський проект

Полтавщина:

Запропонувати тему