Олесь Гончар: «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України...»

3 квітня 1918 року у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар — видатний український письменник, літературний критик, громадський діяч.

Олесь Гончар і Полтавщина

Дитинство провів у слободі Суха неподалік містечка Кобеляки на Полтавщині, де його виховувала бабуся, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька — Біличенко.

Хата у селі Суха

Олесь Гончар переймався збереженням українських пам’яток, української мови, літератури. Долучився до багатьох проектів, зокрема з відновлення музею Івана Котляревського в Полтаві. У Державному архіві Полтавської області зберігаються документи, які розповідають про перебування письменника на Полтавщині, адже упродовж кількох десятиліть він зберігав творчі та дружні стосунки з багатьма краянами. Це і літературознавець Петро Ротач, це і актив обласної спілки письменників, це і гуморист-петлюрівець Олександр Ковінька. Також це лист-ініціативу Олеся Гончара до тодішньої обласної влади відродити с. Сухе Кобеляцького району, світлини музею-садиби письменника у цьому селі.

Олесь Гончар із сім’єю

Сторінки біографії

У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи. У 1933 року підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики, а в 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету.

Добровільно пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. У грудні 1945-го демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла в 1946 році у журналі «Вітчизна». Восени 1948 року світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» — «Злата Прага». На відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, з роману випливає, що Європа близька для українців-вояків.

Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 році вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), "Бригантина«(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. — повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Цікаві факти з життя письменника

1. Любив творити зранку

Олесь Гончар зазвичай твори писав зранку — приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли хто письменника в цей час шукав, то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з’їзди, засідання, депутатські обов’язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це «каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).

Письменник був не з тих, хто пише романи щорік, після написаних за три роки «Прапороносців», він створив за майже 30 років вісім романів. Постійно удосконалював свої тексти, правив навіть надрукований твір. Відтак, друге видання, третє — всюди є відмінності, порівняно з початковим журнальним варіантом.

2. «Собор»: 20 років заборони

Роман «Собор» був опублікований у 1968 pоку тричі — у журналі «Вітчизна» та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Книжку швидко розкупили та прочитали мільйони читачів, які високо оцінили цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». «Основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя», — зауважив у своєму, поширюваному у Самвидаві, єсеї «Собор у риштованні» Євген Сверстюк.

Перші рецензії на роман були схвальні, та невдовзі комуністична система розпочала нещадну критику і твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття. Олесеві Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом інакодумства.

3. Відмовився писати неправду

Олесь Гончар заслужив у суспільстві славу людини моральної й совісної. Свого часу компартійна система планувала за допомогою його творчості розправитися зі своїми ідеологічними противниками. Письменнику запропонували написати роман про Українську повстанську армію — обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав «так, як треба». Олесь Гончар відмовився: «Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу!»

4. Захищав письменників

У 1965 р. Олесь Гончар спробував заступитися за шістдесятників під час перших репресій проти них. ЦК Компартії України у 1966 р. сформував комісію, що мала розгромити книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

«О.Т.Гончар відмовився, брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив», — записав у щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест.

Очевидно, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців, бо окремі компартійні діячі вимагали й арешту письменника. Насправді О.Гончар захищав Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника та інших літераторів, що виступали проти тоталітарної системи.

«Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав», — писав поет Борис Олійник.

Після хвилі арештів української інтелігенції, він написав у щоденнику:

«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

5. Під наглядом і цензурою

Олесь Гончар жив під постійним наглядом спецслужб і не раз чекав арешту. Страждав від радянської цензури.

Перший сильний удар з боку цензури і радянської критики чекав письменника ще після публікації його твору «Модри Камінь», новела з’явилася в друкованому вигляді до «Прапороносців». У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем і громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря». Йому заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.

Оточення двох радянських лідерів — Хрущова, потім Брежнєва — натякало О.Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Письменник встояв перед важкими спокусами поповнити численні лави владних підлабузників і згаданих осіб у його творах годі шукати.

6. Підтримав перший Майдан

У жовтня 1990 року українські студенти на Майдані Незалежності у Києві оголосили голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті».

Олесь Гончар серед голодуючих студентів на Майдані. Жовтень 1990 р. Джерело: Доній Олесь.

Серед протестуючої молоді була онука О. Гончара — Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив їм свою підтримку.

«Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу — ось наші вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими».

7. Вийшов із компартії

Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність із протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії, чимало з них робили це також прилюдно.

Цитати із творів О.Гончара

1. Найбільша перемога — це та, яку здобуваєш на самим собою.
2. Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..
3. Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво — це, можливо, останнє пристанище свободи.
4. Понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг... Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина...
5. Сила розвіється, а правда ніколи!
6. Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки.
7. Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!
8. Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків...
9. Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.
10. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо...Руйнуємо своєю байдужістю.
11. Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України...

Увічнення пам’яті на Полтавщині

Щороку у селі Суха Кобеляцького району вирує традиційне щорічне «Зелене свято Гончарового дитинства». Тут також діє літературно-меморіальний музей-садиба класика.

У 2014 році коштом облбюджету на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації телеканал «Лтава» створив низку коротких документальних фільмів «Поборники незалежності». Зокрема й про Олеся Гончара, адже він був серед тих хто наприкінці 20 століття узяв участь у боротьбі за незалежність: підтримав Народний Рух і «Революцію на граніті».

Декомунізація змела із мапи облцентру вулицю Енгельса. Уявіть абсурд. топонім на честь соратника Карла Маркса, співавтора «Маніфесту комуністичної партії», який не мав жодного відношення до Полтави. Тож, з ініціативи міської громадсько-наукової топонімічної групи, Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України та колективу обласної юнацької бібліотеки ім. Олеся Гончара (розташована на цій вулиці) Полтавської обласна державна адміністрації у 2016 році вилучила Енгельса із символьного простору Полтави і назвала цю вулицю на честь Олеся Гончара.

За матеріалами проєкту Українського інституту національної пам’яті «Історичний календар»