Розмір тексту

Борець за українську державу. До 147 річниці з дня народження Миколи Міхновського

Міхновський був високоосвіченим і досвідченим правником, тонким психологом, видатним організатором, блискучим промовцем, добрим знавцем нашої минувшини, мав дар передбачення подій та незламну волю, яку вмів накидати оточенню.В. П. Євтимович

Народився Микола Іванович 31 березня 1873 року в с. Турівка Полтавської губернії, в сім’ї православного священика, який належав до давнього козацького роду і, всупереч канонам, правив службу українською мовою. За словами історика Д. І. Дорошенка (1882–1951), отець Іван виховав дітей «у самостійницькому дусі», в родині дуже шанували національні традиції і культуру. Старший син Гаврило — адвокат у Прилуках, мав на дверях табличку українською мовою, ще коли діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Після закінчення Прилуцької гімназії 1890 року Микола вступив на юридичний факультет Київського університету.

Згадуючи свою першу зустріч з Міхновським-студентом у рідному полтавському селі, С. М. Шемет (1875–1957) з особливим теплом писав про «радість життя, дивну, ніжну мрію свіжо пробудженого українського патріотизму», які випромінював Микола. «Він всіх нас зачарував, — згадував Сергій Михайлович, — і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бриніли, як відроджена надія нації». До того ж, Микола мав дуже гарну зовнішність: високий, десь два метри зростом, широкий у плечах, відкрите лице, приємна усмішка.

Сергій Шемет, як і його брати-полтавці — відомі громадсько-політичні діячі Володимир і Микола, зберіг на все життя глибоку повагу до Міхновського: «Він був тим, хто допоміг мені, моїм братам і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутньої, незалежної».

У вісімнадцять літ Микола став провідником і ідеологом таємної студентської організації — «Братства тарасівців» (1891), яка мала за мету боротьбу за «самостійну, суверенну Україну, соборну, цілу, неподільну...». Осередки тарасівців з’явилися і у Полтаві. Але 1893 року організація була розгромлена.

Після закінчення юридичного факультету Микола Іванович працював адвокатом у Києві, займався громадсько-політичною діяльністю в товаристві «Молода Україна». 1899 року відкрив приватну адвокатську контору у Харкові, співпрацював з місцевою українською громадою.

19 лютого 1900 року (120 років тому!) біля пам’ятника Шевченкові у Полтаві вперше у Російській імперії Міхновський проголосив ідею самостійної України від Карпат аж по Кавказ. А через тиждень у Харкові він зачитав свою працю «Самостійна Україна», яка стала програмою Революційної української партії (РУП).

Того ж року у львівському часописі «Молода Україна» був опублікований його «Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна» з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: «Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією... Українська нація мусить спинити панування чужинців... Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла Росія!»

1902 року, коли в РУП з’являються модні соціалістичні тенденції, Міхновський виходить із неї й засновує Українську народну партію, написавши «Десять заповідей УНП».

Він продовжував спроби згуртувати українське суспільство навколо ідеї самостійної України, спираючись на українське селянство, як здорове національне ядро.

Без дозволу влади Міхновський і брати Шемети випустили в Лубнах, у грудні 1905 року, перший український часопис «Хлібороб» і хоча після п’ятого номера він був заборонений, резонанс в Україні був надзвичайно великий. Крім того, Микола Іванович заснував часописи «Самостійна Україна», «Слобожанщина», «Сніп». Його перу належить збірка віршів «Лірика» та «Казки і оповідання з недійсного життя», що вийшли під псевдонімом Микола Гедзь.

Сучасники характеризували Миколу Івановича неоднозначно: недруги вважали «шовіністом», " екстремалом«, а однодумці «апостолом української державності».

Так, у квітні 1905 року, він зміг суттєво вплинути на селян — виборців Полтавщини, провівши від губернії національно налаштованих депутатів до першої Державної думи. Вони стали ядром української думської фракції.

Як адвокат, Микола Іванович був популярним серед простого люду, перемагав у судових справах, зокрема, у військовому суді на «Лубенському процесі».

Переконаний націоналіст-самостійник, Міхновський з перших днів революції разом зі своїми однодумцями розгорнув активну агітаційну роботу серед молоді військових шкіл і училищ, студентів, вояків, закликаючи їх до організації українського національного війська.

Він вважав «що кожний вояк російської армії, який є родом українець, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії». Саме створення власної армії, на думку Міхновського, мало стати першим кроком до будівництва держави.

1917 року він працював на Полтавщині як чільний діяч Української демократичної хліборобської партії, яка була заснована в Лубнах 12 липня 1917 року. Гетьман П. П. Скоропадський (1873-1945) у «Спогадах» писав, що Міхновський «мав значну популярність серед селян Полтавщини, бо раз-у-раз виступав їхнім оборонцем. Може, за це полтавське панство його дуже не любило...».

Весь час Микола Іванович був у вирі політичної боротьби, шукав шляхів врятування України, але одного разу, згадував Д. Донцов, ми з ним дійшли того, що «нема з ким будувати державу».

Міхновський безуспішно намагався виїхати за кордон, згодом переїхав на Кубань, де працював у системі народної освіти. Навесні 1924 року повернувся до Києва, очікував побачити розквіт українського життя, адже була оголошена українізація. Та розчарувався в тому, що застав.

За Миколою Івановичем слідкували, через деякий час його заарештували органи ДПУ. Автор гасла «Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка» був для влади «національним динамітом». Є здогади, що в органах йому запропонували співпрацю.

3 травня 1924 року Міхновського знайшли повішеним у садку садиби Володимира Шемета, де він мешкав. Розповсюджено було чутку, що він добровільно пішов із життя.

Академік С. О. Єфремов (1876–1939) в травні 1924 року записав у щоденнику: «Можливо, його обплутали під час арешту і вимагали чогось такого, чого він не міг знести».

Історик-дослідник з української діаспори Петро Мірчук (1913-1999) стверджував: «... не існувало ніколи і не існує ніякого доказу, що М. Міхновський покінчив життя самогубством. Ніякої записки про свій самогубчий замір Міхновський не залишив, перед ніким ніколи думки про самогубство не висловлював. Сам факт, що його знайдено повішеним в приватному саді, аж ніяк не можна вважати якимсь доказом самогубства...».

Український професор-історик Ф. Г. Турченко, автор монографії «Микола Міхновський: життя і слово» (2006), не знайшов його справи в архівах.

Надія ТРЕБІНА, провідний бібліограф-краєзнавець Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

130

Полтавщина:

Запропонувати тему