Persona grata: Едуард Странадко

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок, я, Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом з нами, радіостанцією «Ваша хвиля», в проекті «Персона грата». В проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей або тих, які нас чимось подивували і ми хотіли б докладніше в них про це щось розповісти. Сьогодні поряд зі мною — голова Національної спілки фотохудожників України, заслужений працівник культури України, член Національних спілок фотохудожників та журналістів України Едуард Странадко. Доброго ранку вам!

СТРАНАДКО: Добрий день!

ВЕД: Едуарде, нещодавно ви очолили Національну спілку фотохудожників і, власне, це стало приводом для того, щоб запросити вас і розмотати чорно-білу чи кольорову ( зараз ми з’ясуємо, яка вона сьогодні ) стрічку вашого життя для того, щоб розпитати про якісь глобальні, значущі для вас речі, те, що формувало і до цього часу формує, те, що вражає, дивує, бентежить, власне, те, чим ви живете. Ви не проти ?

СТРАНАДКО: Так, я не проти, тим більше, що ми з вами знайомі із часів роботи у друкованих ЗМІ. Я працював там фотографом і весь час займався фотомистецтвом паралельно.

ВЕД: З чого почався потяг ? Ви народилися в сім’ї , де, до певної міри, був культ науки, тому що ваш дідусь був професором нашої аграрної академії, на той час — с/г інституту. Зазвичай в таких сім’ях дітей з дитинства орієнтують на науку, бо ж середовище формує світогляд, світосприйняття. У вашій сім’ї не було таких спроб?

СТРАНАДКО: Наша сім’я — це інтелігенти в трьох поколіннях. І моя сім’я не заважала мені займатися тим, чим я хочу. Спочатку були думки відправити мене в інститут сільськогосподарський, але чогось я полюбив фотографію. Ви знаєте, я бачив, коли мій дідусь займався , я ще був малим, цією фотографією: в червоній кімнаті , оці хімікати, оце проявлення фотографії, якщо вона проявляється чорно-біла на ваших очах, а ви не розумієте, чому вона проявляється. Розумієте? Це перша зустріч із таїною фото була в мене. У 60-70-х рр. всі газети були заповнені всіляким непотребом, тобто, я не бачив навколо себе гарних фотографій. І те, що я займався разом з дідусем друком наших власних облич або якихось пейзажиків, це ніяк не вплинуло на мене. Коли мені було років 13-14, я взяв фотокамеру, зарядив шматок плівки, пішов на вулицю, сфотографував якусь жінку зі спини. Перша моя плівка в мене зберігається і досі, але там немає тої таїни, про яку я мріяв, що це щось відокремлене від життя. Це таке спасіння, розумієте.

ВЕД: Для вас були якісь одкровення-відкриття на чужих виставках, можливо, не лише в Україні, а й за кордоном, коли ви бачили фотороботи і розуміли: ні, це щось неймовірне!?

СТРАНАДКО: Це було трохи пізніше. А тоді... Розумієте, там у 12-13 років... Куди я міг поїхати, що я міг бачити? Тобто, я бачив, у нас вдома лежало 2 календарі мистецтва. Там була картина намальована і написано: «Тижневий календар». Я їх вивчив за 69 і за 72 р. напам’ять. І це прислужилося мені, коли я після школи вступав до Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого на кінооператора. Я відповів на всі запитання і останнім запитанням... Нас залишилось 12 чол. на 10 місць, треба було мене якось валить, тому що там всі були родичі, знайомі, я так розумів. А валили вони дуже просто — брали цей календар, прикривали прізвище автора і показували цьому іспитуємому, майбутньому кінооператору, і він повинен був щось сказати про цю картину. А внаслідок того, що фотографи, зазвичай, неосвічені і такі малокультурні люди...Іллєнко покійний бере цей календар за 72 р., бере одну картину, закриває. Я йому кажу назву: «Над вечным простором». Радянська картина «Допрос коммуниста». Ну які там були? Левітан... Комісія була чоловік може 7-8 сиділо, а я ж один, як на допиті. І коли вже я назвав третю, вони вже подивилися на мене — якийсь природний феномен, так не буває! Тому, що всі кололися на першій, другій.

ВЕД: Не запитали, чи ви факультети не переплутали?

СТРАНАДКО: Чи не мистецтвознавства? Але треба якось валити, і Іллєнко завалив мене у хитрий спосіб. Він показав мені картину Ботічеллі «Весна», я йому сказав з наглістю, що це моя улюблена картина. Він подивився, підняв папірець, подивився , який рік, і запитав мене: а який рік? І я помилився на 20 років! І тримав двійку. Так мене не прийняли на кінооператора. Я вдячний Іллєнку, що він мене не прийняв...

ВЕД: Отже, ви не вступили до вузу мистецького і куди вирішили направити свої стопи, чим зайнятися в житті?

СТРАНАДКО: Я закінчив технікум, до речі, всім раджу, технікум транспортного будівництва на Південному вокзалі , там залишились ті ж самі викладачі, той же процес викладання, там є стара школа, розумієте. Там вчать працювати на токарному станку, дають прикладні професії, до того ж, там інститутська програма тоді була, по опору металів зокрема і так далі. Закінчив цей технікум, півроку працював на Уралі, на екскаваторі, на асфальтоукладнику. А потім я після того, як не вступив, працював з півроку так само в Полтаві машиністом асфальтоукладальника. Я робив дороги на Харків.

ВЕД: А як ви на Урал потрапили?

СТРАНАДКО: На Урал? Просто технікум був союзного підпорядкування. Можна було вибрати Брест, але я вирішив подалі — на Урал.

ВЕД: Коли ви навчалися в технікумі, фотографія у вашому житті вже існувала паралельно?

СТРАНАДКО: Я почав займатися фотографією, коли треба було вже наших однокласників знімати. Бачу, що одразу в мене гарно виходити. Оця проявка, оці портрети , вони досі в мене десь там зберігаються. Плівки всі я зберігаю.

ВЕД: Коли я вас запитала, скільки у вас було виставок, ви сказали, більше 50 і уточнили, що рахуєте лише персональні ( бо колективних було вже більше 100), але це не має для вас такого сенсу, як виставка персональна, позаяк у персональній виставці у вас є свій, особистий концепт, а не колективне бачення того, як це має бути...Це дуже важливо для вас?

СТРАНАДКО: Для мене це дуже важливо. До речі, якщо людині 50 р., то важливо зберегти себе. Знаєте, так в світі багато справ, якими можна займатися, якими гарно займаються інші люди, наприклад, журналістика, що можна присвятити цьому все своє життя, але я гадаю, що я й не журналіст. Хоч я виріс у комунальній квартирі, мені дуже просто спілкуватися з людьми.

ВЕД: Тому «репортажні спілкування» вам знайомі? (смайлик)

СТРАНАДКО: Там було 17, 24 сусіди і всі зі своїми різними тарганами в голові (та й справжні таргани там також були). Я виріс в такому середовищі, що спіймати на вулиці якусь людину, попитати, як вона живе, зняти її — нема проблеми.

ВЕД: Я пам’ятаю, з вами було за щастя кудись ходити на матеріал, тому що по дорозі ви розповідали все, що бачили сьогодні дорогою на роботу, а це вже, як мінімум, 1-2 зачіпки для свіжої інформації. Тому що для журналіста, який, в принципі, більш-менш вміє складати слова у речення, важче знайти цікаву тему, аніж сісти і написати матеріал на роздобутому фактажі. Тому оця допитливість і уміння не просто бачити, а помічати... Як кажуть, талановита людина — це та, яка може потрапляти в ціль, в яку багато хто не потрапляє, а геніальна — яка потрапляє в ціль, яку багато хто взагалі не бачить... Мабуть, хорошого фотохудожника повинна вирізняти така риса — бачити те, що багато хто просто не бачить.

СТРАНАДКО: Ви розумієте, справа в тому, що я не просто так говорив, чи таке у мене було аналітичне мислення, просто я направляв цього журналіста, ми ішли в те місце, яке було цікаве саме мені. Тоді, коли ми з вами починали займатись журналістикою, вона вже перестала бути такою заангажованою, перестала вихваляти лише начальство, прості події в місті були цікаві людям, цікаві журналістам. А талант — це така, знаєте, справа... Я не впевнений, що я геніальний або таланливий, це така справа.

ВЕД: Чіпляюсь, як кажуть, за останні слова. Мені досить часто доводилося саме у компаніях фотохудожників, частіше навіть, аніж просто художників чи представників інших якихось творчих професій, чути про роботи їхніх колег щось на зразок — " та це ж якийсь непотріб, воно нічого не варте" і т.д.. Чому саме у фотохудожників дуже такий чорно-білий поділ на хороше і погане? Чому так надто критично оцінюють вони роботу колег?

СТРАНАДКО: Справа в тому, що фотохудожник — це бог. Він має в руках апарат, через об’єктив та дійсність, яку він бачив до цього, він цю дійсність на свою плівку або на свою матрицю зберігає. Це вже божественне, розумієте. А раз він бог, то уже поважає себе, те, що він робить, це для нього найважливіше. У нас в Спілці фотохудожників України 900 чоловік, і пару років тому була виставка «Два погляди». Зверніть увагу, «Два погляди», а не 900 поглядів. Вона була в 2 галереях — в галереї «Ра» і, а , забув, як вона називається, на Прорізній, і там зібралися фотохудожники з усіх країн і почали один на одного кричати. Вони кричали, спорили і так 4 чи 5 годин. Прийшла моя племінниця і питає: «А чого вони кричать?» Я кажу: «Це вони ще не випили!»

ВЕД: До речі, для цієї творчої братії це — проблема?

СТРАНАДКО: Проблема, розумієте... алкоголь, або якісь препарати, вони змінюють зір. Вони змінюють зір на більш такий , знаєте... От вип’єте пляшечку, це не реклама, і світло здається в якомусь іншому, набуває такого якогось..., ви начебто в акваріумі, набуває такої значимості, звуки, вони чіткіші, розумієте. Це теж наркотик, який продається державою, я не рекламую.

ВЕД: Хто, окрім сім’ї, формував вас як особистість для того, щоб ви сьогодні були тим, ким ви є, і формує, можливо, до цього часу?

СТРАНАДКО: Ви знаєте, на щастя, мабуть,це гени. Я вчився фотографувати по книзі «В помощь сельскому фотолюбителю. Введение». Там було про те, як треба знімати корів, трактори, заправляти плівку в фотоапарат. Ну я один такий, моя творчість унікальна для мене. Вона може подобатись — не подобатись, але вона просто унікальна, більше такої немає.

ВЕД: А ви завжди намагалися відсторонитися, тобто, йти в натовпі разом з усіма — це однозначно не ваше?

СТРАНАДКО: Ну хоч тут мені ж можна вирізнитися, щоб іти хоч у творчості, розумієте? Немає сенсу. Розумієте, полтавське мистецтво , воно дуже таке... воно бере, десь запозичує, і потім виставляє те ж саме, що ви бачили-перебачили. От була нещодавно виставка «Оточення Мясоєдова», в Художній галереї. Цікаві такі персонажі, і сам Мясоєдов, молодший я маю на увазі. Дуже цікаві художники того часу. Скажімо, початок ХХ ст., а художники прийшли і подивилися: ну що це таке, що це таке? Я впіймав одного і кажу: розумієш, оці картини малюєш уже 100 р., а вони , подивись на рік, 1895-й, «Селянки на полі», або 1905 рік... І жалюгідний пейзажик, який ти намалював 50 шт. і 50 шт. продав... А це були такі революційні теми, розумієте. А вони, ці мазілки сучасні, вони повторюють ці теми...І вони усвідомлюють це, просто не мають власних думок. Зараз такий час у світі, своєрідний застій, немає кисню у думках, нових ідей, їх немає в політиці, їх немає ніде. Тобто, якщо кисень був у ті ж 20 рр., ну вони перетворилися на революцію, але це інша справа, так. Кисень був у 60 рр., і кисень був у 90 рр. Що би не говорили, що це бандитські угрупування, але це була якась певна свобода, якась нова форма , з’являлися кооперативи, оці бандити. Я чекав, що кисень буде, я собі порахував, ага, 30 р., ось тепер у 2020 р. планую кисень.

ВЕД: Зараз ера золотого тільця, а ви — про кисень...?

СТРАНАДКО: Ні, не зараз, потім. Який кисень? Зараз застій повний, ви що?

ВЕД: Ви говорили перед ефіром про те, що у 90-і брутальне чорне фото, до якого ви також, зокрема, тяжіли, було виправдане. Тому що все це працювало на знищення СРСР? А зараз такого брутального, контрастного, чорно-білого фото теж багато, але воно таке чорнушне-чорнушне... Ви кажете, що сьогодні воно вам (в такому вигляді, принаймні) не імпонує, тому що воно працює на знищення України. Воно забирає у людей останні острівки якоїсь людяності, доброти, чогось такого, що може тримати на плаву..?

СТРАНАДКО: Це певною мірою так, тому що тоді це був Радянський Союз, який ми знаємо, в якому ми жили, він, крім Афгана, був, в принципі, не такий людожерський. В принципі, ми вчилися, ми одружувалися, ми отримували квартири, працювали і в деяких випадках могли не працювати, що було для мене дуже важливо, як для митця, так. А зараз, скажімо, повторювати брутальний сценарій — це на потребу якимось закордонним месіям, які, можливо, вимагають і платять за це гроші, щоб показати, що Україна — це дуже погана країна , де ніколи не буде нічого. Насправді це не так. Якщо 20% того поганого в нас є, воно зберігається у тих місцях, куди попадати не треба. Скажімо, в міліцію, або там в лікарню, або знаєте, десь такі вузькі місця, де людині важко... Спробуйте поховати людину близьку, зрозумієте, що це все існує разом при нашому житті. При тому, що ми зараз сидимо з вами говоримо, деякі люди сидять на кухні і точать собі ножі.

ВЕД: А я би хотіла буквально на кілька хвилин повернутися до теми газетного фото. Ви зараз не маєте безпосереднього відношення до друкованої преси, але все одно, мабуть, як людина, в якої шматок життя був відданий саме цій роботі, час від часу , не системно, а час від часу гортаєте її і звертаєте увагу. Я — на тексти, бо я журналіст, а ви, мабуть, все ж таки , як фотохудожник — на фото. От свого часу, коли ми працювали в газеті, ми сміялися над всякими газетними фото-штампами: «расстрел на рассвете», чи «серйозний мужик» — якийсь керівник з телефонною трубкою обов’язково, чи «получи и распишись» — так фото називалось, коли щось вручають, і т.д. Наскільки різноманітною зараз є фотоілюстрація ?

СТРАНАДКО: Знаєте, дуже мало. Я міг би згадати добрим словом радянський «Огонек» 90-х рр., який для мене взагалі — взірець аналітичної фотографії, яка доповнює текст, а часом показує навіть більше, ніж є у тому тексті. Але ми з вами працювали в нормальних газетах, не буду називати яких, уже були демократичні часи і ми, в принципі, просто виходили на вулицю, робили свої репортажі. Зараз газети є виходять із-за кордону, виходять в Інтернет, в Інтернеті можете ставити любу фотографію. Проблема в тому, що любу фотографію, таку хорошу, як ви про неї говорите, її не може зробити будь-хто. Наприклад, в Києві, якщо ви хочете працювати в газеті або у виданні електронному, ви приходите туди, то перше запитання: який у вас фотоапарат? Я кажу: а якого чорта вам треба, який у мене фотоапарат? — Ну так ви ж будете фотографувати? Я хотів спитати: а який ви мені дасте фотоапарат? Бо, до речі, я тільки тиждень тому купив б/у цифровий фотоапарат, бо до того ж я знімав на плівку. Знаєте, це з цими фотоапаратами все одно, що водій приходить працювати зі своєю машиною, зі своїм бензином. Такого не буває.

ВЕД: Як бачите, буває...

СТРАНАДКО: Буває, ну відповідно цього ще й зарплата невелика.

ВЕД: Приємним відлунням з минулого стала, ну, принаймні, для мене, ваша книжка «Дев’яності», точніше, фотоальбом. Що стало приводом ? Знайдена плівка відзнята в той час, яка надихнула і якусь ностальгію навіяла? Чи цілеспрямовано ви шукали тему і, гортаючи сторінки свого життя, зупинилися саме на 90-х?

СТРАНАДКО: Знаєте, я жив у Дніпропетровську, жив у Ленінграді деякий час, досить великий проміжок, зараз у Києві. Мені порадили, щоб цю чорно-білу плівку , навіть якщо там щось погане вийшло, ніколи не викидати. Я просто не викидаю її, такі 300-метрові металеві коробки, я складаю цю плівку і там їх, мабуть, 300 м. — це 3 км і там в мене на коробці написано рік. Я взяв 90 р., відкрив для себе, дещо в мене вже було, але те, що я там знайшов, знаєте, і до того ж, що я вам говорив про той кисень, який тоді був. Є час збирати каміння, а є час...

ВЕД:...розкидати...

СТРАНАДКО: ...жбурляти! Тобто, зараз такий застій, то можна збирати каміння, працювати над власною книгою. До речі, ця книга, виставка в Харкові була, мене питали, чому я не привіз її продавати. Я відповів: «Ну я такий бессеребреник, я вам розповідаю, який я — майже свята людина, про кисень 90-х, і тут я в кінці буду продавать вам за 140 грн. оцю книгу. Так не буває, я вам дам адресу в Інтернеті, ви зайдете в Інтернет, погортаєте, побачите, що вона є».

ВЕД: Ми дамо можливість і користувачам Інтернет ресурсу «Полтавщина», з яким у нас це спільний проект, погортати в Інтернеті сторінки вашого фотоальбому.

Чорно-біле фото — це як перше кохання — залишається у вашому житті. А кольорове фото...?

СТРАНАДКО: Знаєте, в мене є 2 кольорові хороші фотографії. Хоча в мене було 2 персональні виставки кольорові — «Онейроїд» і «Блиск». Я деякий час просто знімав наші музичні тусовки і полтавських музикантів, гастролі ...

ВЕД: У передачі «Смак», яку веде Ургант, днями в гостях був режисер Адабашьян. Коли Ургант запитав, чи завжди йому вдається досягати поставлених творчих планів, режисер відповів: " Всегда. Внутренних конфликтов — никаких: то, что получилось, значит то и планировали". Наскільки у вас (від задумки до кінцевого результату) виходить те, що планували?

СТРАНАДКО: Ну, Адабашьян режисером став нещодавно, а я його знаю, як художника кіно :"Чужая, Белая и Рябой" і інші культові фільми свого часу. А щодо того, чи виходить те, що я хотів..? Ви знаєте, на тисячу знімків виходить одна варта уваги фотографія. На тисячу знятих знімків — одна!

1, можливо, шедевр, а, можливо... І чогось, ви знаєте, знімаєте ви 10 плівок, знімаєте, знімаєте, проявили, подивилися: одна плівка — немає нічого, друга — нічого, третя, четверта плівка — раз, два , три, три фотографії поруч, різні — і вони є шедеврами. Потім до кінця 10 плівок — жодного нема. Я жартую з цього приводу. Що фотографія, вона, знаєте, — це мистецтво відбору. Теоретично за 1 секунду можна зробити 125 кадрів, це чисто теоретично. Але коли з весілля фотограф приносить, скажімо, 2000 кадрів і потім 3 дні сидить і відбирає їх і ... вже не може відібрати! До речі, коли я був в Німеччині в 90 рр., це була проблема: людина заходить в універсам, а там проблема вибору існує, і людина вже нічого не може зрозуміти...

ВЕД: Для людини необхідність вибору, часом, ще важча, аніж його відсутність...

СТРАНАДКО: Так, так. Так само ми можемо сказати, що свобода карається, розумієте. Свобода в мистецтві, вона так само може бути важкою, як і ... Взяти, до речі, кіно, я вчуся у кіно. Я не вчуся у фотографів ніколи. Тобто фотографія для мене — це прикладне мистецтво, те, що я бачу навколо. Але всі найкращі сили були в кіно. І коли оператори там вибудовують свій кадр, будують, я бачу, я розумію, що це. Розумієте? Який багаж за цим стоїть, яка культура, яка освіта, в принципі.. І у всьому не досить красивому , на той час, процесі , кінопроцесі, де випивали. Ви знаєте, як це було в той час. Але коли я це бачу, я днями подивився «Печки-лавочки», фільм із Шукшиним. До речі, це шедевр в усіх розуміннях цього слова. По-перше, там можна взяти секундомір, по секундах порахувати, скільки на кожен план, на кожну зміну — 3, 4, 5, 7 секунд. Самий довгий монолог, потім, знаєте, включаються якісь цікаві моменти з таким гумором. Насправді це дуже глибокий і багатоплановий фільм. Я вчуся в цих ось режисерів, операторів. Зараз, слава богу, з*явилися фільми про операторів, які знімали ті фільми.

От дивіться, фільм «Я — Куба», його поклали на полицю, але він, 2-серійний фільм, чорно-білий, де жодного професійного кубинського актора. Жодного! І цей фільм — просто шедевр. Якщо б він вийшов в 64 р. широким екраном в СССР, — відбулася б революція. Я кажу про це однозначно, тому, що я виріс серед кубинців, мене мій батько назвав на честь свого друга ( у нього їх було двоє — Рудольфо і Едуардо). Але бабуся приїхала і сказала: «Який Рудольфо, ви що?» А то був би Рудік! І приїхали кубинці, і оце перший приїзд кубинців після революції, він приніс просто шок. Я жив тоді в Криму, я в Криму народився, вони приїхали в коротких дудочках з вузькими краватками, абсолютно модні люди, метиси, весь час грали .... Не схожі на місцевих...Ні на кого несхожі. І приблизно до 5 років я чогось думав, що всі люди навколо мене , тобто, мама із батьком в мене білі, а то такі от люди... Я чогось думав, був такий шок, коли мене вивели в місто нарешті, а там немає цих людей, а там зовсім інші люди — у фуфайках якісь люди на базарі, тобто, я був шокований. Це був культурний шок для мене. Я шукаю цього, розумієте. Свобода, це знаєте, був такий час засівати... Оцей фільм «Я — Куба» — то для мене просто шок. Коппола, коли йому показали цей фільм минулого року, сказав, що якби він побачив цей фільм раніше, він би кинув режисерство і ніколи не займався б цим. У цьому фільмі все вже зроблено до нього...

ВЕД: На жаль, ефірний час передачі добігає кінця і, зазвичай, наприкінці я завжди прошу наших гостей розповісти слухачам улюблену притчу чи анекдот і, власне, з тим проханням звертаюся і до вас.

СТРАНАДКО: Ну про нашу сучасну дійсність і не дуже сучасну. Голова колгоспу приїжджає з Києва. Організовує збори, всі приходять на збори, перше питання, що буряк не вродив, друге питання, що кролики подохли , а третє питання, — він подивився на зал і каже: «Жінки, вийдіть!» Жінки вийшли, він каже: «А ще нам казали, що у нас — хаос...»

ВЕД: Добре, нехай наші проблеми залишаються на рівні буряка і кроликів, головне, щоб не було хаосу, принаймні, в наших серцях, в наших душах , в наших головах. Я дякую нашому гостю — голові Національної спілки фотохудожників України, заслуженому працівнику культури України, а також члену Національних спілок фотохудожників та журналістів України Едуарду Странадку за те, що в суботу знайшов час, свій напружений життєвий ритм змінив і подарував годину спілкування нашим слухачам, а надалі — користувачам Інтернет-ресурсу «Полтавщина». Дякую!

СТРАНАДКО: Дякую вам!

ВЕД: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне ефірне кермо моїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!